Що таке «Гич»? Вже за кілька днів це запитання стане актуальним для багатьох львів’ян. А саме тих, хто відвідає одну із подій цьогорічного етно-джазового фестивалю «Флюгери Львова» - «Прокидання з Гич Оркестром».
Назва цього вже достатньо шанованого львівського колективу відома усім шанувальникам місцевої етно-рок-сцени. Першого ж травня вона увійде до ширшого культурного контексту Львова. І, сподіваюся, що змінить його назавжди. Чому? Тому, що Гич!
Задля чого писати «мертвий» текст про «живий» феномен, який і так у всіх на слуху? Задля того, щоб не писати його тоді, коли він помре. Це дуже важливий нюанс – адже у Львові чомусь дуже багато некрофілів. Тут особливо люблять та шанують привиди держав, мощі політиків, зомбіфікуючі ідеї-віруси, землю з кладовища традицій та мумій, занурених у «внутрішні імперії» інтелектуального провінціалізму. Якось так.
Ще два роки тому я думав написати статтю про львівську етно-сцену. Якось так сталося, що етно-клуб у «Дзизі» об’єднав чи не найбільш цікавих, оригінальних, незалежних автентичних музикантів і просто «тусовщиків» у Львові. Уся ця «гоп-компанія» помітно булькала, бурлила, хвилювалась, вживала засоби, не жаліла себе; і відчувалося, що, якщо існує у Львові незалежна поп-культура, то вона саме тут. Тоді я таку статтю не написав і дуже по це шкодую, тому вирішив, що запізно ще гірше ніж ніколи, а запізно буде вже дуже швидко – 1 травня.
Якщо у Львова мають бути офіційні репрезентації, то нехай це буде «Гич». Якщо у Львові вздовж вулиць мають стояти білборди, то нехай це буде білборд з дивною вусатою жіночкою. Тоді я більш-менш спокійний за своє місто. Чому? Тому що так Львів стає набагато більшим, ніж раніше. І може бути ще чимось іншим, ніж був раніше. Все пізнається у порівнянні. Візьмемо якусь іншу вже існуючу «офіційну репрезентацію», наприклад, каву. Куди відсилає ця репрезентація? По-перше, у туманну далечінь віків, до давніх традицій, по-друге, до фешенебельних кав’ярень у центрі міста. В 70-90-х вона також відсилала до затишних забігайлівок із «стоячими місцями», однак уже – ні. Туманне минуле або дорогі заклади для туристів – обидва феномени доволі віддалені від мене і, як мені здається, від інших пересічних львів’ян. Візьмімо шоколад. Та сама історія – або спогади про неіснуюче, або гроші. Візьмімо джаз. Ну це, так би мовити, від фестивалю до фестивалю. Усі ці образи дуже жорстко зменшують Львів у рамки туристичного об’єкту. А як щодо його мешканців?
Слово ж «Гич», якщо його приставити до назви «міста лева», має протилежну дію – не зменшує, а розширює. Чому? Бо, як уже всі могли здогадатися, воно не має конкретного значення. У ньому немає ні впертого чіпляння за привиди минувшини, ні прив’язки до чиїхось конкретних економічних інтересів, ні будь-яких стверджень про якусь там «львівську сутність». У ньому немає того закляклого погляду, який гості міста та самі львів’яни звикли кидати з Високого Замку, під впливом туристичних путівників та розповідей краєзнавців. А подібні розповіді «з історії рідного краю» так рясно вкривають вже львівську бруківку, що скоро витіснять іншу окрасу старовинних вуличок – собачий послід. Особисто для мене слово «Гич» найживіше з усіх окреслень Львова, які мені доводилося чути. Судячи з того, як його вживають самі «гичі», воно якраз і покликане називати те, що в цей конкретний момент проминає повз тебе, щось безіменне, але дуже потужне, радісне, достойне, веселе і особливо смішне. У слові «Гич» відчувається і щось традиційно львівське. Однак, якщо воно «гич», то значить воно ще не померло і у 2012 році – і продовжує зафарбовувати собою кров та повітря львів’ян.
Якщо забігти поглядом далеко наперед, то я переконаний, що коли «Гич» відживе своє, ніхто з «гичів» не намагатиметься реанімувати його всілякими дивними методами. І що «гичівська» аудиторія теж не піддаватиметься спокусі ностальгійної зомбофілії. Ну так. У цьому місці мені варто зізнатися – одна з причин написання цього тексту – відгук на певну ініціативу львівської молоді. Дехто, не побачивши у програмі цьогорічних «Флюгерів» словосполучення «прокидання з мертвим півнем», відчув, що його світ хитається та валиться під укіс. Терміново у соціальних мережах були створені групи «швидкого реагування», які мали б повернути статус-кво львівської культури. Було вирішено вдатися до магічного ритуалу викликання померлих духів з допомогою музичних та інших інструментів. Ну так, здивування з приводу таких некрофільських практик спонукало мене нарешті сісти за оцей текст. Але це лише одна з багатьох причин. І не головна. Гич! До зустрічі у новому Гич-Львові.