Ім’я Степана Олексюка (1892-1941) до цього часу асоціюється у вузького кола знавців міжвоєнної української літератури виключно з постаттю західноукраїнського пролетарського письменника, котрий підписував свої твори псевдонімом «Степан Тудор».
«Передовий західноукраїнський письменник-революціонер», «полум’яний борець за комунізм», «відважний глашатай ідей марксизму-ленінізму» і т.д. – такий образ Олексюка залишила нам у спадок радянська ідеологічна машина. Та варто щойно зробити спробу вийти за межі накинутого нам ззовні імперського дискурсу і пильніше придивитися до життя та творчості цієї багатогранної особистості, як перед нами постає зовсім інший Олексюк, ніж той, якого ми знаємо з радянських енциклопедій.
Буржуазний філософ
Життєвий старт Олексюка видався надзвичайно тернистим: злиденне дитинство в сільській багатодітній родині у Поникві, раннє сирітство, нелегке здобування освіти у Бродівській та Львівській гімназіях. В останніх йому пощастило мати видатних вчителів - Василя Щурата та Михайла Возняка, котрі, будучи випускниками філософського факультету Львівського університету, зуміли виховати у здібного учня любов до філософії. Не маючи коштів навіть на придбання шкільної форми хлопець був змушений самостійно заробляти на життя, даючи приватні уроки своїм ровесникам. Зароблених грошей вистачило на оплату омріяного навчання на філософському факультеті Львівського університету, яке Олексюк розпочинає у 1913 році.
Університетські студії Олексюка пройшли, отже, під знаком Твардовського: український студент активно включається в роботу на практичних семінарах польського філософа, старанно відвідує його лекції з історії філософії, психології, логіки, етики, нав’язує контакти з середовищем видатних учнів професора: К.Айдукєвічем, С.Ігелем, О.Ортвіном. Засновник Львівської філософської школи помічає талановитого учня, усіляко сприяє його становленню як філософа. В результаті Олексюк закінчує університет написанням магістерської роботи «Імпресія та ідея у Юма» (1926). Ця праця є цінним прикладом вдалого застосування аналітичного методу до розв’язання філософських проблем, котре Твардовський старанно прищеплював своїм учням: ретельно аналізуючи та зіставляючи зі собою усі можливі аспекти значення юмівських понять ідеї та імпресії, Олексюку вдалося виявити логічні суперечності головної тези філософської системи Д.Юма про неможливість існування незалежного від свідомості людини зовнішнього світу. Дослідження, спрямовані на вирішення проблеми обґрунтування існування об’єктивної реальності Олексюк завершив у своїй докторської дисертації «Про так зване реалізаційне судження. Студія з психології пізнання» (1932). Обидві згадані роботи українського філософа були написані під безпосереднім керівництвом Твардовського, який у своєму щоденнику під датою 29 червня 1932 року написав: «Після обіду був у мене з подякою за пройдене навчання Олексюк, котрий вчора був промований на доктора філософії. Я мав цікаву годинну розмову з ним…».
На окрему увагу заслуговує участь Олексюка в науковій роботі організаційної інституції школи Твардовського – Польського філософського товариства у Львові. Заснована Твардовським у 1904 році ця наукова формація була своєрідною ареною наукових дискусій його учнів, місцем, де вони представляли і обговорювали результати своїх філософських досліджень. Головну частину засідання Товариства займала доповідь прелегента, після чого відбувалася вільна дискусія і обговорення представленої теми між усіма присутніми, які, між іншим, допускалися на засідання товариства винятково за спеціальними запрошеннями. З 1925 року психологічну секцію товариства очолює майбутній професор Варшавського університету, український психолог Степан Балей, котрий активно залучає до роботи цієї секції своїх українських колег, серед яких і Олексюк. В період з 1927 по 1939 рік останній регулярно виступає на засіданнях товариства з доповідями на такі теми як «Причинки до аналізу оман», «Про предмет реалізаційного судження», «В пошуках об’єктивних відповідників наших почувань» та ін. На жаль, зберігся текст тільки однієї доповіді Олексюка під назвою «Про помилки в шкільних письмових працях з рідної мови. Спроба аналізу і психологічної класифікації» (1927). Це дослідження Олексюка, однак, має неабияку теоретичну вартість – адже є важливим свідченням застосування на українському ґрунті відомої концепції Брентано про інтенціональность психічних явищ. Виходячи з засади, що усі письмові помилки завжди мають свою основу в психіці особи, Олексюк ставить собі за мету виявлення причини кожного конкретного випадку письмових помилок. Для цього необхідним є детальний психологічний аналіз актів волі, які виникають в нашій свідомості під час акту писання. Які причини призводять до того, що інтенція волі, спрямована на правильно написане слово, збивається з доброго шляху, і ми припускаємося помилки? Шукаючи відповідь на це питання, Олексюк приходить до висновку, що в цих актах волі має місце боротьба двох психологічних диспозицій – фонетичної та етимологічної. Перша полягає на нашій схильності писати слова так, як ми їх чуємо, друга - так, як наказують нам граматичні правила. Звідси усі письмові помилки можна потрактувати як результат неправомірної перемоги однієї диспозиції над іншою (наприклад, ми пишемо «постилити» замість «постелити» коли неправомірно перемагає фонетична диспозиція). Цей висновок дозволив Олексюкові провести детальну класифікацію письмових помилок, а також намітити шляхи їх усунення в процесі навчання.
Навіть побіжний огляд філософської спадщини Олексюка беззаперечно свідчить про те, що український філософ належав до традиції Львівської філософської школи Твардовського, ба навіть – до австрійської школи Брентано. Характерні для даної інтелектуальної формації філософська термінологія, коло досліджуваних проблем, методологія дослідження – усі ці риси є наявними у філософії Олексюка. Дарма радянські дослідники його творчості намагалися показати його як виключно послідовного пропагандиста ленінської філософії на теренах Галичини (щоправда, не забуваючи при цьому відзначити певну «неточність і неясність» його думок). В архіві філософа збереглися детальні нотатки десятків праць передових польських, німецьких, французьких мислителів першої половини ХХ століття – праць Леніна серед них, зрозуміло, немає.
Пролетарський письменник
Починаючи з середини 20-х років ХХ століття Олексюк активно ангажується в роботу українських і польських комуністичних організацій Галичини, що фінансувалися Радянським Союзом, під псевдонімом «Тудор» (від назви гори у рідному селі) публікує низку художніх повістей виразно ідеологічного змісту («Марія», «Молочне божевілля», «День отця Сойки»), котрі, на відміну від stricte sensu наукових робіт Олексюка, неодноразово видавалися і перевидавалися у Радянському Союзі аж до кінця 80-х років ХХ століття.
На шпальтах цього часопису часто відбувалися вільна дискусія щодо окремих питань марксистської філософії – галицькі марксисти, на відміну від радянських, могли собі це дозволити. Надзвичайно цікавою у цьому відношенні є полеміка Олексюка з Володимиром Шаяном (на той час ще марксистом, але пізніше – націоналістом та засновником української Рідної Віри) щодо проблеми інтерпретації поняття «дійсності» в марксистській філософії. Окремі статті Олексюка викликають, однак, неабияке розчарування – відверте та безкритичне вихваляння сталінського політичного курсу щодо розвитку філософії в СРСР, захист принципу «партійності» математики у полеміці з Володимиром Левицьким і т.д: всі ці речі свідчать про те, що Олексюк так і не засвоїв головної лекції свого вчителя Твардовського: наука та ідеологія повинні бути від себе строго розмежовані.
Чим була зумовлена така симпатія галицького філософа до комуністичної ідеології та Радянського Союзу? Відповідь на це питання, безперечно, слід шукати у тому калейдоскопі життєвих подій Олексюка, який мав місце у період з 1914 по 1923 роки: починаючи з мобілізації до австрійської армії на початку І Світової війни, російського полону, участю у селянських повстаннях у центральній Україні, та закінчуючи вчителюванням в сільських школах Черкащини. Безперечно, тривале перебування у Радянській Україні не могло не позначитися на світоглядних пріоритетах майбутнього філософа та письменника. Олексюк, проте, належав до поміркованого крила львівських марксистів, він вирізнявся від своїх більш радикально налаштованих колег надзвичайною інтелігентністю, витонченістю думки і слова, знанням багатьох європейських мов. Як тогочасні польські письменники сприймали своїх українських колег з «Горна», ми можемо дізнатися з їхніх спогадів. Александр Ват: «Олексюк був радше флегматичний, розважливий, обмірковував кожне своє слово.
Читав неймовірно багато. Мав солідну освіту, готував тоді докторську дисертацію, жодне з важливих явищ сучасної світової думки не було йому чужим, з ним можна було розмовляти і про Рембрандта, і про Маяковського, і про фройдизм і про погляди Деборіна. Я мав враження, що він і Яран належать швидше до поміркованого крила групи «Горно», тоді як Галан і Гаврилюк були більш екстремістичні». Леон Ґронсфельд: «Олексюк був найменше з усіх членів «Горна» заангажований в політичну роботу. Писав багато, гарно і глибоко. Представляв собою радше тип творця, ніж активного бойовика». Єжи Путрамент: «Олексюк був найбільш серйозним у групі «Горно» письменником, стриманий, менше ангажувався організаційно. Його цінували як надзвичайно талановитого письменника».
Post Sсriptum
22 червня 1941 року – перший день бомбардування Львова гітлерівськими військами. Серед загиблих від вибуху бомби, скинутої німецьким винищувачем на будівлю Головної Пошти, – Степан Олексюк. Трагічність цієї загибелі стала символічним завершенням трагедії усього життя Олексюка, котра полягала на його постійній внутрішній роздвоєності: з одного боку, це було життя ідеологічно заангажованого письменника, з другого боку – життя філософа і науковця, відданого засадам об’єктивної істини.