..займаючись малими речами, ми не маємо права нехтувати ширшою перспективною, пошуком нових, великих розв'язок. Без цього наше зайняття буде схоже до того, що Пілсудський, критикуючи апологетів органічної праці, називав «вирощуванням квітів у нужнику».
Кожен раз, коли мені вручають премію в Україні, не можу позбутися враження, що список добрих першорядних кандидатів вичерпався, і організатори премії перейшли з вищого до другого ешелону. Судіть самі: я є той, прізвище якого згадують у різних комбінаціях – але завжди на другому або третьому місці. І так, коли говорять про дискусію про Дві України, згадують Рябчука і Грицака. Ірина Калинець особливо не любить в УКУ двох людей: Мариновича і Грицака. Роман Чайка на питання, кого читає і кому довіряє, відповідає: Сверстюка і Грицака. Коли Миколу Рябчука проcять навести список публічних інтелектуалів в Україні, він говорить: Андрухович, Забужко і Грицака. Коли ж заходить мова про нову українську історіографію в Україні, згадують – і то у строгому алфавітному порядку – Яковенко і Грицака. І навіть сьогодні, у Палаці Потоцьких, премію журналу «Ї» вручили у подібному порядку: Гнатюк, Фішбейн і …Грицак.
Начитавшись і наслухавшись усіх тих згадок, а потім дізнавшись, що мені дали чергову премію, роблю висновок: значить, Рябчук, Маринович, Сверстюк, Андрухович, Забужко, Яковенко, Гнатюк і Фішбейн уже цю премію дістали. І тепер черга – нарешті! - дійшла до мене.
Не маю нічого проти такого порядку речей, чи, вірніше, прізвищ. Я заслуговую на те, на що заслуговую. Зрештою, моя позиція має свої переваги. На відміну від усіх інших, я бачу усіх першорядних з особливої позиції: як той, що стоїть позаду, я бачу їх ззаду. А ще Честертон відкрив великий закон: люди і речі ззаду виглядають інакше, аніж з-переду.
Отже, озброєний такою перспективою, хочу сказати тим, що стоять спереду мене, таке. По-перше: «Пані і панове, не переживайте і не бійтеся: ззаду Ви теж виглядаєте добре. Не гірше, аніж спереду, просто по-іншому. Але все-одно добре. Тому не бійтеся за тили. Робіть і далі, те, що робили перед тим, не оглядайтеся назад».
По-друге: «Не топчіться на місці. Йдіть вперед». Не я сказав, але я цілком підписуюся під словами сучасного історика: «Ми потребуємо людей, головною вартістю яких є йти проти загальноприйнятих думок». Легко бути критиками Януковича чи Табачника – у тому сенсі, що їх спосіб думання і діяння є досить прямолінійними. Тому не треба бути Айнштайном, щоб цей спосіб викривати, спростовувати, висміювати. Тяжче, однак, перевести цю критику в значиму суспільну дію – в умовах, коли політична опозиція слабка, суспільство фраґментоване а інтелектуальна еліта (хай вибачать мене за вживання цього слова!) конформістська або в депресії.
Як кажуть у нас в Галичині: то не штука вбити крука, а голим задом їжака. Складніша ситуація вимагає складніших розв‘язок. На щастя, Господь Бог рідко коли дає нам випробовування понад наші сили. Тому не трактуймо нову владу тільки як кару за наші помилки чи як біду Єгипетську. Сприймаймо її також як шанс зробити нас мудрішими та сильнішими.
Тарас Возняк говорив сьогодні, що нам лишається єдиний чесний вибір. Ним є повернення до праці від самих підстав. Чи, як казали поляки після поразки повстання 1863 р.: перехід до органічної праці. Мусимо робити на своєму місці те, що робили, готуючи майбутні зміни поступово, але неухильно.
Цілком згоджуюся з цією тезою. Хочу зробити до неї, однак, єдину але серйозну поправку: займаючись малими речами, ми не маємо права нехтувати ширшою перспективною, пошуком нових, великих розв'язок. Без цього наше зайняття буде схоже до того, що Пілсудський, критикуючи апологетів органічної праці, називав «вирощуванням квітів у нужнику».
Еволюція суспільна, «назовні», має супроводжуватися революцією інтелектуальною, «зсередини». Історики знають, що жоден великий переворот в історії не був можливим, поки не ставалося фундаментальних змін у самому способі думання. Ці зміни не стануться з нині на завтра. Але якщо ми перестанемо шукати їх сьогодні, то завтра вони можуть ніколи не прийти.
За декілька днів нас чекає Різдво. Тому дозвольте що кінчу свій виступ побажанням майже молитовним: «Бажаю нам усім просвітлення очей нашого серця, миру душевних сил та повноти мудрості». А тим із нас, що стоять попереду й уже дістали свої премії: «Бажаю не просто інтелектуальної відваги – це вже у Вас є, і цього від Вас уже, як і премії журналу «Ї», ніхто не забере. Бажаю Вам інтелектуальної революції. Я ж, стоячи позаду Вас, буду Вас до цього спонукувати і від Вас цього вимагати».
А щодо своєї сьогоднішньої премії, то моє ставлення до неї не відрізнятиметься від мого ставлення до інших моїх нагород: я ставлюся до неї як до своєї коханої Оленки. Не всім, а особливо українським феміністкам й українським феміністам (є й такі), воно подобається. Але, як казав Ґарсія Лорка, хай це й погані вірші, зате вони мої. Подібно, хай не всім моє ставлення подобається, зате воно моє: знаю, що я на неї заслуговую – бо вона надто добра і досконала – але вона мені дуже мила і дорога. А тому нікому й ніколи я її не віддам.
Дякую за увагу.