Колись у Львові можна було заколядувати під вікнами, а колядників та вертеп легко впускали до себе додому - навіть у радянські часи, коли таке святкове дійство могло завершитись чималими проблемами для його учасників.
ZAXID.NET зібрав кілька історій про те, як львів’яни відроджували традицію різдвяного вертепу і продовжують це робити.
Коляда для вічного революціонера
Для українського дисидента та проректора Українського католицького університету Мирослава Мариновича Різдво було авторитетним святом, бо виростав він у традиції колядок і впродовж всього часу було загальне правило для дітей ходити на коляду, незважаючи на те, що говорили в школі. Хоч часто вчителі чатували біля церкви і слідкували, чи не йдуть їхні учні туди. Але це здебільшого було під час Великодня. Різдво припадало на канікули, тож школа начебто не мала відповідальності над дітьми.
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в Google«Тоді коляда виглядала цілком інакше, бо сьогодні люди не пускають у хату просто так. Вже зникає ця традиція. Тепер всі будинки на домофонах та замках. А тоді можна було заколядувати під вікнами, і колядників пускали додому. Тоді були сніжні зими, то був гарний зимовий варіант і дуже це тепло приязно виглядало в моєму дитинстві загалом».
Втім, як виглядали саме львівські коляди Мирослав Франкович не знав, бо їздив на свята додому в Дрогобич. Тільки прочитав пізніше про них. Каже, що у Дрогобичі дисидентських коляд не було. А вже спільна дисидентська коляда відкрилась для нього в Києві, коли переїхав туди після закінчення інституту. Коляда була пов’язана з товариством Леопольда Ященка, який організовував колядки. Молоді дисиденти збиралися ватагою від шести до десяти людей з його україномовним товариством у Києві: один з засновників Гельсінкської групи Микола Матусевич, теперішня історикиня Наталя Яковенко, хористки Алла і Людмила з хору Леопольда Ященка. Збиралися колядувати 31 грудня, а не на Різдво, бо так було легше подати для влади, що ці зустрічі влаштовували в честь Нового року.
«Як правило ми починали з Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. Він любив ці моменти, дуже чекав на них. Ця коляда відзначалась тим, що ми співали не тільки коляди, але також його улюблену пісню «Вічний революціонер» на слова Франка. І ми знали, що він любить цю пісню, тому співали. Він струнко стояв і трепетно сприймав. Також ми ходили до Михайлини Коцюбинської, заходили до вдови Бориса Гмирі (ред. - видатний оперний і камерний співак) недалеко від Хрещатика. Хоч вона і не була дисиденткою, але радо нас приймала, знаючи про нашу критичність до влади, показувала речі пов’язані з Борисом Гмирею. Пам’ятаю вишиванку у вигляді волошок. Дотепер цей візерунок у пам’яті», - розповідає Мирослав.
Вертеп у Львові 1972 року (фото Історичної правди)
Зазвичай тоді ходили особистісними адресами.
«Ми, ідучи-переходячи, по Києву, заходили в переважно в продуктові крамниці, бо лиш вони працювали до вечора. Починали колядувати і нам продавці давали цукерки. Їхали в тролейбусах, трамваях і відразу заходили зі співом. Дуже гарно нас зустрічали», - згадує Мирослав.
Але з вертепом тоді не можна було ходити, навіть зірки не було. Вдягалися у святковий національний одяг, імітувавши перебиранців. Зазвичай співали і галицькі колядки: «Нова радість стала..», «Бог ся рождає…», які були загальновідомі, і ще дохристиянські: «Дай бабо пирога, як не даси пирога, візьму вола за рога…». Тоді популярною була «Добрий вечір тобі…». Тоді у ватаги була коза.
«Смертонька… я не пригадую, була здається. В цій ватазі ми організовували вертеп з колядками і віншуванням, але без шопки та інших персонажів. Тому я це називаю ватагою колядників», - згадує Мирослав.
Владі це не подобалось, тож вона робила всілякі спроби не допустити вертепу. У 1975 році Миколу Матусевича заарештувало КГБ на 15 діб, влаштувавши провокацію, ніби він напав на хлопця.
«Вони знали, що ми готуємо вертеп і думали, що таким чином наша ватага не буде ходити. Але ми подумали, що йдемо в будь-якому разі. Знаючи, що будуть різні провокації, ми взяли із собою паспорти і мали правило: жодного алкоголю. Бачили, що за нами ходила міліція і час від часу говорили нам «расходиться», але не арештовували», - розповідає Мирослав Маринович. Тоді це було для них свято з напруженням.
У рік з 1976 на 1977 колядники ходили Києвом і підішли до будиночку Заньковецької, аби заспівати коляду й згадати в’язнів, які були в таборах.
«Ми навіть заспівали коляду в той час, коли в таборах був Новий рік, щоб бути духовно з ними. Нас дуже боліло, що влада хотіла зліквідувати ті традиції, елемент спротиву владі був перший і очевидний. Хоча з іншого боку всі страшенно любили колядувати. Для мене не мислимий новий рік без Коляди. Зараз я не ходжу під вікнами не співаю, але дома в родинному колі – так», - каже Мирослав Маринович.
Мирослав Маринович з дружиною (фото з Facebook)
Мирослав Франкович згадує кумедний і симпатичний, за його словами, випадок з табору. То було його перше Різдво у таборі, 1978 року. Тоді він відбув уже півроку зі свого терміну і здружився з Євгеном Сверстюком, якого якраз перед Різдвом мали забрати на заслання. Деякий час Сверстюка тримали в будиночку штрафного ізолятора, про що знав і Мирослав.
«Між нашим бараком і цим будиночком був такий дріт. Але я в той Святий вечір ходжу-ходжу, місця собі не знаходжу, думками вдома і думаю собі, вийшов, подивився і бачу, що світить віконечко в камері і я знаю, що там тільки Сверстюк. І кватирка так трошечки відчинена. Тоді не було холодно. І я собі подумав: а що, якщо я підійду до того дроту, до будиночка і почну співати, може він почує. І я так зробив: підійшов і починаю співати: «Нова радість стала…». Через якийсь час виходить наглядач з будиночка і почав кричати, що я порушую режим. Я припинив співати, щоб не перетворювати коляду в протест і демонстрації і повернувся щасливий, бо якщо почув наглядач, то, напевно, почув і Сверстюк. Потім питав у нього, але він не чув, на жаль», - згадує Мирослав. Наступного дня викликає його опер-працівник. І каже: « Вы зачем нарушали режим?» Він відповів, що не порушував режим. Працівник почав зачитувати йому акт про порушення режиму, де були слова : «…он нарушал режим і пел монархические песни». «Я остовпів і дивлюся на цього опера і не можу нічого зрозуміти. І опер трохи розгублено дивиться на мене, бо знає, що я український буржуазний націоналіст і я не можу співати «монархические песни». Раптом починаю дико сміятися. Згадав, що коли наглядач вийшов, я співав куплет «Ой ти царю, царю небесний Владарю». Я тоді був страшенно зворушений і сміявся, що отак з українського буржуазного націоналіста став монархістом».
Мирослав Маринович каже, що завжди організовував коляди, які вони співали з ув’язненими. В таборі був акордеон, на якому Мирослав грав, а всі навколо нього співали. Один з років був спокійним, вони не були в конфлікті з адміністрацією.
«Якраз тоді, на Святий вечір, був українець - капітан Рак. І ми тоді пішли до нього на жарт і заспівали йому коляду».
Ректорський вертеп УКУ в 2009 році
А вже згодом Мирослав таки стане Іродом у ректорському вертепі у 2009 році.
«Ми страшенно ганьбилися тоді. І саме тому вже у наступні роки ніхто не хоче поновляти вертеп, крім мене. Чому ми ганьбилися? Ніхто не вивчив слова. Відповідно, ми пішли на першу коляду до Редемптористів - і це була цілковита ганьба. Я пригадую, як отець Андрій Михайлейко вийшов, а він був ангелом, здається. І так щось говорить-говорить, руку підняв і зупинився. Забув слова. І так стояв якийсь час. Ми страшенно плуталися. Отець Богдан Прах не був тоді ректором УКУ, але він ходив з нами. Він мав баян чи акордеон і грав. Ректорат не був на висоті», - сміється Мирослав. Але до того моменту, коли цей вертеп показали в університеті, вже всі вивчили свої ролі.
Чортиком у вертепі страшенно любив бути владика Борис Гудзяк, тоді ще просто отець Борис. І всі любили бачити його в цій ролі. «Я був іродом, бо моїй фігурі це найбільше відповідало», - згадує Мирослав. - «В нашому вертепі ми не давали образу жида і свого часу ми з Владикою Борисом звернулися з тим, щоб відмінити цей персонаж. І мені прикро, що цей образ є досі».
Мирослав Маринович стверджує, що зараз так не ходять багато, як це було, наприклад, у 1988-1989 у Дрогобичі, коли він там жив. Після довгого стримування все місто вивалило на коляду, неможливо було пройти. Та все ж, Мирослав Маринович вважає, що бажання водити вертепи і колядувати має бути власним, а не з примусу.
«Це дуже добре ілюструє принцип забороненого плоду: доки він заборонений, він бажаний і привабливий. Коли він доступний, то втрачається це відчуття. Це я помітив у школі, коли приходив розповідати про Різдво і коли питався дітей, чи вони вже готуються до Різдва. Наприклад, мене вражає те, що я, людина, яка тримала 20-денну голодівку за право читати Біблію, зараз не читаю її так часто. А тоді для мене це було надзвичайно важливо», - розмірковує колишній дисидент.
Вертепи без Ангелів
Родина Калинців чи не найбільше постраждала під час так званої Арештованої коляди 1972 року. Про період початку 1970-х окремі дитячі спогади збереглись у Дзвінки Мамчур-Калинець, доньки Ігоря та Ірини Калинців. Вона знала, що батьки разом із друзями організували вертеп, з яким ходили колядувати в ніч на 1971 рік. Вона на той час була на канікулах у бабусі у Ходорові і, звісно, її не взяли. Тож вона мріяла потрапити у вертеп наступного року.
Коляда у хаті Іваничуків, новорічна ніч 1971-72 рік. Наступного дня відбулися масові арешти (фото Наталі Іваничук)
«Вчилася я тоді у 2-му класі. Ми готувалися до участі у вертепі, розучували ролі, шили костюми і виготовляли маски. Звісно, це робили дорослі, але нам здавалося, що наша допомога теж була вагомою. З дітей нас було четверо: Оксана Гель, Тарас Осадчий, Валентин Мороз-молодший і я. Саме тоді познайомилася з Василем Стусом», - розповідає Звенислава Ігорівна.
Пригадує, що він розповідав дітям якісь історії чи казки. «Але це тоді не виглядало чимось особливим, бо феєрія карнавалу нас дуже захопила: і маски, і колядки (на вулиці ми заміняли слова, а в хатах співали про народження Христа), і реакція людей», - каже Звенислава. Адже колядки, вертепи на той час були поза Львовом: звучали хіба по хатах і на селах. У центрі Львова таке дійство було надзвичайним. Вже потім Дзвінка дізналася, що батьки і більшість їхніх друзів здогадувалися про арешти, що можуть відбутись в найближчі місяці.
Вертеп у домі Садовських у Львові. Стоять ліворуч: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефанія Шабатура ("циган"), Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. Через три дні Стус, Калинець та Шабатура були заарештовані. (фото: Історична правда)
У 1987 році до помешкання Калинців прийшли друзі з вертепом. Тоді ще по вулицях не ходили в костюмах і в масках. Та наступного року Товариство Лева взялося за відродження різдвяних традицій, у першу чергу – вертепів. В Товаристві одночасно було декілька вертепів, які мали різні сценарії. Спочатку до них на етнографічну секцію хтось приніс сценарій із села Пикуловичі, який взяли за основу. Але і самі писали, підбирали сцени відповідно до політичних подій і актуальних подій.
«Мама моя писала дуже цікаві сценарії, пригадую вертеп «Маски». Я теж писала сценарії, використовуючи і традиційні персонажі, але були і нові, як от омонівець. Була «березою» (людина, яка організовувала і «вела перед»), а у вертепі зазвичай мала роль ангела, мій чоловік мав різні ролі: Ярослав Мудрий, гуцул», - згадує Дзвінка.
Анатолій Мамчур і Левко Захарчишин (останній – нині генеральний консул України у Гданську) (фото: Збруч)
Саме вертепи Товариства Лева вийшли на центральні площі і вулиці міста Львова: тодішня комуністична влада після тривалих переговорів і тиску дозволила вертепи, але без ангелів.
«Чортики? – прошу дуже, але ангелам – зась. Звичайно, всі персонажі вийшли в костюмах, і ангели з крилами у білих одягах. Ми відшуковували різні колядки, на той час маловідомі. Пригадую, як люди плакали, коли ми вперше співали колядку «Сумний був той Святий вечір…», - каже Дзвінка Калинець.
З вертепами вони їздили по всій Україні, були у Вільнюсі. Особливо пам’ятним для Звенислави Ігорівни став перший вертеп на київській сцені палацу «Україна». Там були колядки, де славили Бога, і сцени, де Добро поборює Зло.
«І вже тоді українці почали усвідомлювати, що впала віковічна заборона і ніхто вже не зможе зупинити змін. Такі були останні 80-і і початки 90-х років. Повні надій, боротьби, але, головне, творення України», - стверджує Дзвенислава Мамчур-Калинець.
Дзвенислава Калинець-Мамчур і Ірина Вовк (фото: Збруч)
Балаганні, ряжені
Родина Володимира та Мирослави Кривдик водять вертепи у Львові вже 37 років поспіль. Ця традиція передалась від батьків до їхніх дітей: теперішньої директорки театру ляльок Уляни Мороз та актора театру Лесі Українки Романа Кривдика. Уляна і Роман від самого дитинства брали участь у родинних вертепах, що частково вплинуло на їхню професію і бажання створити власний експериментальний театр.
Вже в старших класах Володимир Кривдик почав з однокласниками робити вертепи. Ходили по багатоповерхівках і не могли вміститися в квартири, бо їх було двадцятеро. Одного разу двоє чи троє колядників вийшло з провулку на головну вулицю.
«Колядуючи, ми не побачили, що за нами їде міліцейський «бобік». А ми перші відірвались від товариства, міліція нас обігнала зупинилась десь за метрів 20, і вийшли ті міліціонери. Чекають. І ми стали. Я так оглядаюсь назад, виходить п’ять чоловік, а потім ще п’ять і ще. Подивились, що нас стало багато, то міліціонери сіли і поїхали», - згадує Володимир.
У 1979 році у Львові створився молодіжний театр «Мета», і Володимир Кривдик став його старостою. Вже у 1981-му вони почали влаштовувати влітку свято Івана Купала, а взимку – вертепи, які були свого роду вербувальними неформальними подіями для нових учасників театру. Ініціаторами театру стали актори театру юного глядача: такий пан Загайський і Роман Біль. Вони також принесли перший сценарій вертепу, але то був такий середньостатистичний сценарій, який кожен собі вдосконалював.
«І я завжди сміявся, що професійні актори були царями, грали епізодичні ролі, а я був Іродом. Останні мало не 40 років я Ірод. Це моя забита роль. Для нас вертеп був тоді віддушиною від інших театральних вистав із строгим режисером Шумейком», - пригадує Володимир Кривдик.
На перший день Різдва молодь ходила вертепувати у двір недалеко біля теперішнього дому Володимира, і на Збоїща. На другий день Різдва ходили вулицею Науковою, а на третій – на Кривчиці.
Десь за часів Андропова режисер театру Шумейко приніс сценарій вертепу Валерія Шевчука. Але тоді не його можна було ставити. Вже у 1986-му той вертеп поставили на сцені. То була повноцінна вистава на дві з половиною години.
У товариства Лева теж був самодіяльний театр «Не журись». Як утворилося товариство, то театр «Мета» разом з Сашком Кривенком, Ігорем Марковим, Тарасом Стецьківим і ще кількома акторами з театру Товариства поставили виставу «Шевченко очима поколінь».
«І ми з нежурисями робили вертепи. Але вони були дуже балаганні тоді», - згадує Володимир.
Якось Володимир Кривдик повіз дітей до Києва: намагались колядувати в переходах і метро, але люди не зупинялися, щоб подивитись. І кидали копійки під ноги. Один чоловік їм сказав: «И вас с празником. А из какой вы секты?»
Роман Кривдик добре пам’ятає, як дванадцятирічним хлопчиськом загубився в Києві, коли батько повіз гурт дітей колядувати і знайомити з столицею. Каже, що якийсь хлопчисько в маршрутці свого батька запитав «А почему этот дед Мороз такой маленький?». На Романові тоді була татова сорочка до колін і жіноча перука замість бороди. А в Лаврі їх назвали «ряженими» і змусили зняти вертепний антураж, аби можна було зайти на територію.
Фото з поїздки до Києва. Сімейний альбом.
Та, окрім дивних вражень, у столиці колядники дещо знайшли.
«В Києві ми вперше почули колядку Сковороди «Ангели знижайтеся» і тоді наші музиканти з вертепу швиденько записали ноти, хоч були дуже втомлені. Це була така наша знахідка. Потім її видали у видавництві «Свічадо» і ця колядка поширилась», - розповідає пан Володимир.
У 1992-му сім’я Кривдиків переселилися в інший дім і почали влаштовувати домашній театр, який ставив вертеп.
«Тут вміщалося сімдесят гостей і ще вертепи зо сімдесят чоловік. Найгірше, що було тоді, - це не було чим дихати. Приходили пластуни, кілька учасників з хору «Дудариків», де співав один з моїх синів. Інколи вертепи стояли в черзі в коридорі», - сміється голова родини.
Фото з сімейного архіву
Теперішня керівниця лялькового театру Уляна Мороз та актор театру Лесі Українки Роман Кривдик перейняли традицію вертепу від батьків і зі своєю театральною майстернею «Мистецький простір» також водять вертепи щороку. Не водили хіба під час Революції Гідності. Вони намагаються щороку колядувати на добру справу. Коли Роман був в АТО, то збирали на машину і на допомогу його побратиму, який не мав коштів на лікування. А цього року вони підтримають геріатричний пансіонат.
Вдома в Уляни тривають останні репетиції. Цього року вони повернулися до лялькового вертепу, як робили колись.
Репетиція (фото Діани Горбань)
«Ляльковим традиційним вертепом краще передати масштабність цього свята. Бо є два світи – людський у шопці, який є обмежений. І є вселенський, який виходить за межі шопки. Й Ісус є серед людей, і на небі», - каже Уляна Мороз, перекладаючи ляльку Ісусика з колиски до зірки.
У своїх вертепах майстерні «Мистецький простір» учасники використовують здебільшого християнські колядки. Вони відомі тим, що поєднують відомі мелодії із словами з коляд. Наприклад, минулого року це була мелодія з серіалу «Гра престолів».
Минулорічний вертеп в Шевченківському Гаю. (фото з Facebook)
Нині знайти у Львові вертеп - не проблема. Щороку в Шевченківському гаю чи просто вулицями на Різдво ходитимуть безліч колядників, у масках та під різдвяною зіркою. І ніщо довкола не нагадує про час, коли вертепи ховали у перевірених квартирах, а саму різдвяну зірку - у торбі.