Світанок 6 червня 2023 року – новий рубіж російських злодіянь на території України. Підрив дамби Каховської ГЕС виводить російські дії на ще інший рівень – рівень провокування масштабних техногенних катастроф, що загрожують безпеці тисяч людей. Не те щоб були причини вважати росіян адекватними до цього, особливо політичне керівництво та військових. Після геноцидних дій у Бучі, Ізюмі та інших містах чи після ракетних ударів по цивільних будівлях у діях росіян взагалі ніщо не повинно дивувати. Та все ж серед емоцій багатьох українців, не кажучи вже про інших, зранку 6 червня однією з панівних емоцій було здивування – невже вони все ж таки це зробили?
Про сценарій підриву росіянами дамби писали ще як мінімум минулої осені після звільнення правобережної Херсонщини. Завдяки цьому чи ні, але за першими годинами після катастрофи, схоже, вона не стала для місцевої влади (крім окупованих територій) цілковитою несподіванкою. Та все ж, коли йшлося про тоді ще гіпотетичний підрив, більшість реакцій була на кшталт «ну, може, до цього все ж не дійде».
Це чимось нагадує останні тижні перед 24 лютого 2022 року. Попри явні ознаки приготування Росії до нападу і попередження західних партнерів, не лише українська влада, але й більшість пересічних громадян (автор цих рядків серед них) усе ж таки вперто сподівались, що «пронесе», що найгіршого не трапиться. Півтора року по тому бачимо, що ілюзій стало менше, та зникли вони ще не повністю. Коли маєш справу з росіянами – гірше може бути завжди. Цей урок має врешті засвоїти Україна і весь світ. Схоже, час повторити заходи радіаційної безпеки.
Підрив дамби Каховської ГЕС – це ще одне нагадування тим, хто очікує блискавичного і вирішального контрнаступу ЗСУ. Мовляв, от зараз наші танкові колони масованим ударом прорвуть ворожий фронт, піхота і техніка ринуть вперед і все, перемога наша. Уже не один раз військові і не тільки говорили про те, що ці ілюзії заважають тверезо сприймати куди складнішу реальність. Зокрема й ціну, яку доведеться заплатити навіть за вкрай успішний контрнаступ. Тепер ми маємо наочну демонстрацію того, на що здатні росіяни перед лицем ймовірної близької поразки. Якщо вони не можуть зберегти окуповані території, то готові перетворити їх на «випалену» (ну або затоплену) землю. Тому, не втрачаючи віри в ЗСУ та перемогу, потрібно позбуватись ілюзій, що «ще два-три тижні» і один контрнаступ завершить найбільшу війну в Європі з часів Другої світової.
Станом на момент написання цієї статті ще не було чітких реакцій від інших держав чи міжнародних інституцій. Вони, звісно ж, з’являться. Не буде дивним, якщо, окрім засуджень росіян, прозвучать панічні голоси із закликом до переговорів заради порятунку матінки-природи. Голоси, які вкотре абсурдно робитимуть відповідальність української та російської сторін рівноцінною. Реальним же фактом є те, що з цього моменту існує ще менше підстав схиляти Україну до переговорів із ворогом. Ворога, який чинить те, що вчинили росіяни з Каховською ГЕС, не можна замирити (хіба що остаточно втративши навіть залишки моралі і цінностей), його можна лише змусити до капітуляції.
Ситуація з наївною вірою в «мир у всьому світі» особливо актуальна з огляду на те, що якраз зараз в Україні перебуває спеціальний посланець Папи Франциска – кардинал Матео Зуппі. Чи вплине нова спровокована Росією катастрофа на безглузду і лицемірну позицію Апостольського престолу щодо України – сказати складно. А з огляду на те, що попередні злочини не дали Папі чіткого відчуття добра і зла у цій війні, – то і не віриться.
«Вишенькою на торті» стала ООН. Іноді видається, що ця організація навмисно виставляє себе позбавленим сенсу посміховиськом. Усі вже звикли до вічної «глибокої стурбованості», до недієздатності Ради Безпеки, де Росія і Китай мають право вето. Але в день величезної катастрофи, у час чергового злочину росіян поширювати у своїх офіційних соцмережах інформацію про «день російської мови» – це занадто навіть за ООНівськими мірками. Спочатку агресор Росія очолює Радбез, тепер ось це – лише в цій війні вже назбиралось предостатньо аргументів про не просто недієвість ООН перед лицем загроз, а про її моральну нікчемність у багатьох аспектах. Зате тепер куди простіше пояснювати на уроках історії суть проблем міжвоєнної Ліги Націй.
Підрив дамби Каховської ГЕС разом із бездіяльністю міжнародних інституцій – чергова ілюстрація кризи і непрацездатності наявної міжнародної системи. Коли частина гравців прагне грати за правилами, а решта може безкарно кидати фігурами в опонента – це шлях до хаосу, анархії, до правління сильних, а не цивілізованих. Якщо Росії таке сходить з рук, то чому в якийсь момент Китай не повірить, що і йому вдасться схожий трюк щодо Тайваню?
Якщо правила можна безкарно порушувати – система не працюватиме. Щоб повернути бодай видимість існування чітких норм і стабільності, потрібно солідарно і цілеспрямовано карати порушників. А якщо наявні інструменти для цього не придатні – потрібно нарешті подивитись правді у вічі й замінити їх іншими. У випадку Росії – бажано на зразок тих дій, що застосували до Німеччини в 1945 році. Інакше знищення Каховської дамби стане не вершиною російських злочинів, а лише ще однією сходинкою на шляху до неї. А що в такому разі буде цією вершиною – найстрашніше запитання.