Війни та кризи приходять і відходять, а спогади про зрадників залишаються. Особливо про таких, як Михайло Сергійович Горбачов.
Якщо сказати, що останній Генеральний секретар ЦК Компартії СРСР, перший і єдиний президент радянської імперії, яка пішла в небуття, Горбачов зрадив справу миру і стабільності – значить, сказати лише половину правди. Повна правда полягає в тому, що ця людина, котра довгі роки боролася за мир у всьому світі, на схилі років фактично зрадила саму себе і власні ідеали.
«Ми в самому розпалі нової "холодної війни"», – стверджував нещодавно екс-глава колишнього СРСР в інтерв'ю, яке дав журналістам у московській філії Горбачов-Фонду. І це, звісно, важко заперечувати. Однак причини такого становища Горбачов побачив не у розв'язаній кремлівським бешкетником Путіним війні, не в грубому нехтуванні ним міжнародного права, а в якомусь неправильному поводженні Заходу, який після розпаду СРСР нібито «намагався перетворити нас (Росію, – авт.) на якусь глушину, провінцію».
Мимоволі згадалося «Лихо з розуму» Грибоєдова:
Не быть тебе в Москве, не жить тебе с людьми;
Подалее от этих хватов.
В деревню, к тетке, в глушь, в Саратов,
Там будешь горе горевать,
За пяльцами сидеть, за святцами зевать.
Так говорив доньці один з героїв незабутньої комедії. Приблизно так само, як вважає Горбачов, діяв Захід щодо Росії після 1991 року. Але це міф, вигаданий політологами. Факти говорять про те, що все було навпаки. Крім колосальної фінансової підтримки, довгі роки Захід оточував Росію такими почестями, яких вона не заслуговувала. Досить сказати, що країну, яка відрізнялася відсталою сировинною економікою і абсолютно недемократичним устроєм, взяли в «клуб» найрозвиненіших демократій світу – G7. Не бачу сенсу повторювати всі загальновідомі істини. А ось на перекручуванні фактів Горбачовим важко не зупинитися.
«Наш народ не міг цього дозволити. І справа не просто в гордості. Вся справа у ситуації, коли люди говорять з вами як хочуть, накладають обмеження і так далі. Америка сама задає тон», – говорив старий політик, критикуючи нібито існуюче прагнення Заходу перетворити Росію у світовій «Саратов».
Що Горбачов мав на увазі – залишається тільки здогадуватися, адже до вторгнення путіністів в Україну про жодні обмеження Заходу щодо Росії ніхто навіть не говорив. Вони, ці обмеження, виникли тільки тоді, коли Путін вторгся в АР Крим і розв'язав криваву бійню на Донбасі, чим поставив континент на межу нової великої війни. І тон в цьому злочинному діянні задавала аж ніяк на Америка.
Сполучені Штати є за що критикувати, але тільки не за підштовхування Росії до путінського вторгнення в Україну.
Не знаю, на що розраховував засновник Горбачов-Фонду, помінявши причину і наслідок. Швидше за все, він більше апелював до внутрішнього читача, ніж до зовнішнього. А рівень нинішнього російського обивателя, на жаль, не далеко пішов від героїв стародавніх комедій. Однак завуальована підміна і явне підтасовування фактів не тільки не роблять честі відомому політику, але й видають його з головою. Горбачов – уже далеко не той, що був колись. Він і раніше не був стійким бійцем, а зараз взагалі виглядає неповноцінним «патріотом», який не розуміє суті патріотизму, зводячи його до «великодержавності» комуністичних часів.
Наприклад, пояснюючи анексію Криму, Михайло Сергійович договорився до такого: «Путін почав діяти на свій розсуд, і його позиція була в інтересах більшості». Але ж це – брехня! Агресивні і неправедні дії держави ніколи не приносять користі її народу, особливо якщо агресія спрямована проти найближчого сусіда, з яким пов'язували глибокі історичні корені й духовна близькість.
Зазвичай, отримуючи одне, країна-агресор втрачає набагато більше. Цілком можна було припустити, що саме так станеться і в цьому випадку. Придбавши Крим, Росія фактично назавжди втратила Україну. Два народи – російський і український – довгі роки жили у мирі й злагоді і, незважаючи на різні нюанси, були справді близькими націями. Путін геть усе зруйнував, проливши кров сусідів заради втілення своїх амбіцій. Хіба це вигідно більшості росіян?
Стверджувати, що російські люди підтримують братовбивчі війни, – значить не розуміти суті російського народу. Пізнавши свого часу гіркоту великих втрат, він давно вже не сповідує войовничого авантюризму. Та декларована більш ніж 80-процентна підтримка, що нині росіяни надають режиму, – це багато в чому результат роботи ТБ, яке в путінській Росії перетворили на інструмент обдурювання людей і розгулу путінських опричників під виглядом «правоохоронців». Прибери в Росії «зомбоящик» та поліцейських садистів – і милостива картинка «всенародної підтримки» авторитарного режиму розвалиться, як картковий будиночок.
Або візьмемо НАТО. До початку російської агресії проти України альянс переживав не найкращі часи. Сьогодні цьому покладено край: європейські члени НАТО збільшують військові бюджети, у країнах Прибалтики почали чергувати натовські літаки. Хіба напруженість біля кордонів Росії потрібна її громадянам?
Ще більш очевидною є економічна невигідність анексії Криму. Якби путіністи володіли хоча б краплею розуму, вони б напевно змогли передбачити, що реакція Заходу на такий явний розбій буде жорсткою і невідворотною, що підуть санкції. Але далі власного носа Путін не бачить. Ну, захопили чужу територію. А далі що? Півострів ніколи не був економічно самодостатнім, він багатьма нитками пов'язаний з Україною. Брати його на утримання означало свідомо обтяжити Росію додатковими витратами, що не під силу її економіці, яка вже входила в кризу.
Зараз стало зрозуміло, що путіністи не в змозі нормально забезпечити Крим, а в самій Росії через анексію півострова і війни на Донбасі влада змушена згортати багато соціальних програм, в довгу шухляду відкладають інфраструктурні проекти. Замість усього цього режим посилено напомповує грошима ВПК і будує нові в'язниці на випадок народних заворушень. Це вигідно більшості росіян? Брехня і несусвітня дурість!
Не думаю, що Горбачов надто вже схильний до впливу кремлівської пропаганди та втратив здатність аналізувати факти. Чим же тоді пояснити його настільки дивну підтримку екс-кадебешника, руки котрого виявилися по лікоть замащені кров'ю свого і сусіднього народів? Адже ще порівняно недавно, навесні 2013 року, в інтерв'ю ВВС Горбачов засудив Путіна за переслідування активістів опозиції. Тоді він дав ватажкові кремлівської банди таку пораду: «Заради бога, ви не повинні боятися свого народу... Люди хочуть і очікують від свого президента відкритого і прямого діалогу з ними». Це був справжній Горбачов – руйнівник Берлінського муру і людинолюб. І раптом через якихось півтора року та ж сама людина пускається у славослів'я щодо правителя, котрий посилає тисячі молодих росіян на вірну смерть у сусідній країні.
Судячи з усього, Михайло Сергійович виявився готовим пробачати одіозному автократові його нелюдське поводження і злочинний авантюризм, поки він домагається відновлення втраченого в пострадянський час статусу великої держави. Очевидно, він суто по-радянськи сприймає поняття «велика держава»: не як здатність виробляти, наприклад, найкращу в світі електроніку чи автомобілі, не як здатність забезпечувати своїм громадянам кращі умови життя, а як здатність тримати весь світ у страху, як мавпа з гранатою. Така позиція ставить заслуженого і обожнюваного громадянами західних країн «Ґорбі» в один ряд із шанувальниками тиранів і вбивць.
Людську драму Горбачова поки не осмислив ні він сам, ні російський народ, ні західний світ. Тим часом моральна прірва, в яку політик опустив себе на схилі років, дуже глибока. Наприклад, коли під час інтерв'ю зайшла мова про брязкання Путіним ядерною зброєю, ініціатор Перебудови, як повідомляли ЗМІ, з апломбом заявив, що американці мають змінити ставлення до Росії, припинити опір і поступитися їй роллю «світової держави».
При цьому Горбачов поділився своїм поганим передчуттям: «Люди говорять не тільки про нову "холодну війну", але й про гарячу». Здавалося б, від такого серйозного політика варто було очікувати реальних пропозицій щодо врегулювання ситуації, насамперед, на сході України – це зараз одна з найгарячіших точок планети. Для закінчення цієї війни вимагається лише одне: Путін має вивести з чужої країни своїх «добровольців», припинити постачати бойовиків зброєю і грошима – і в регіоні швидко припиниться кровопролиття та встановиться бажаний мир.
Будь-якій розсудливій людині це абсолютно очевидно. Але Горбачов, як зомбований, повторює кремлівські мантри: мовляв, якщо Сполучені Штати не стануть пом'якшувати напруженість у відносинах з Росією, то він схвалить пропозицію Путіна йти вперед. «Я зрозумів, що можна слухати американців, але не можна довіряти їм», – зазначив він.
На цьому тлі чергові слова Горбачова про потребу діалогу та повернення «до того, з чого ми почали наприкінці Холодної війни», видаються лицемірними й такими, що нічого не значать. Адже неможливо вести діалог з людиною, яка, говорячи про мир, фактично продовжує вести військові дії на території сусідньої суверенної країни, будувати плани з її знищення. Того, хто заохочує до агресії мавпу з гранатою, замість думати про способи її нейтралізації, важко назвати послідовним і твердим прихильником справи миру й демократії. Прощавайте, містер Ґорбі! Здрастуйте, політичний пенсіонере Горбачов, котрий втратив себе!