Колись давно довелося написати статтю про роль негативної селекції у формуванні гуманітарної еліти в часи СРСР. Головним висновком якої було те, що радянська система свідомо намагалася формувати абсолютну посередність. Передусім тому, що посередність не здатна на інтелектуальний бунт. Натомість вправно слугує надійним гальмом для всього творчого й інноваційного. На жаль, ця тема не втратила актуальності дотепер. І причиною є те, що радянські еліти нікуди не зникли. Вони успішно імплементувалися в нові національні інституції, змінили окрас і розбавилися маленькою групкою вчорашніх радянських дисидентів. Які, по суті, були тими ж радянськими людьми.
Тобто нові українські еліти залишилися наскрізь радянськими й зі старими за суттю практиками і функціями. До всього, вони зберегли старі зв’язки, що забезпечило їм можливість створити непроникний бар’єр для формування будь-чого альтернативного. У такий спосіб майже весь пострадянський період перетворився на переформатування та повільне відмирання старих еліт. Перетворення державних інституцій на бутафорії, які з часом відмирали або набували карикатурного вигляду. Річ у тому, що стара гуманітарна еліта надавалася хіба до одного – служити системі й обслуговувати її. Система змінилася, а функція еліт залишилася. Тільки цього разу вони прикривалися не комуністичними, а національно-патріотичними гаслами і символами. Але суть залишилася стара – зберегти систему, а точніше себе в ній.
Довірливі громадяни також не пасли задніх. Вони бадьоро голосували за перемальованих пустословів і щоразу велися на гасла про «відновлення історичної справедливості». Забуваючи чомусь про реальне життя. Їм би відразу бити на сполох, як тільки митці, письменники, актори, режисери або науковці намагалися змусити любити свій продукт, мотивуючи інтересом української нації. Вдаватися до примусових методів «полюбити» той чи інший твір, мотивуючи ідеологічною, політичною або національною потребою, – це тоталітарна практика. У якій програють всі – література й мистецтво, а ще більше – їхні споживачі. Після чого можна приймати десятки законів на підтримку «національного» продукту, але безрезультатно. Бо нема такої сили, яка б змусила вільну людину читати нецікаве, дивитися третьосортне, проявляти інтерес до надуманого і непотрібного.
Наприклад, для чого громадянам платити податки на утримання гуманітарної академічної науки? Якщо в більшості випадків ці дослідження інтелектуально вторинні, нежиттєві і нікчемні на практиці. Якщо робота академічних істориків, філософів, літературознавців потрібна більше самим вченим, щоб зберегти місце праці. Якщо такі дослідження не дають відповідей на жодні актуальні питання. Змусити це читати в сучасному світі – марна справа. Тим паче, що існує прекрасна альтернатива для читання від світових учених, зокрема й про Україну. Треба розуміти, що національна гуманітарна наука доживає свої останні роки. Що реформа цієї сфери невідворотна.
Отже, спроби примусити українців споживати національний неліквід завершуються фіаско. Письменники зі сучукрліту, які подавали великі надії і мали слугувати альтернативою всьому старому, дуже швидко почили на лаврах. На лаврах, які суспільство видало їм «на виріст». Але нагороди, премії й участь в агітації за конкретні політичні проєкти зіграли злий жарт навіть із найбільш талановитими. Після провальних політичних ангажувань Оксани Забужко, Юрія Андруховича та інших цікавість до їхньої творчості впала. А коли виявилось, що більшість їхніх прогнозів були не тільки провальними, а часто навіть шкідливими, то й про їхню експертність довелося забути.
Цікавим є й той факт, що конкретні політики та проєкти «обзавелися» своїми ручними експертами. Готовими називати чорне білим і навпаки. Їхні прогнози ніжно пестили вухо грошодавців, але на практиці не мали нічого спільного з реальністю. Через таких експертів, політологів і політтехнологів, як, наприклад, Березовець і Чорновіл, могло скластися враження, що в країні запанувала справжня криза у сфері політичного аналізу. Але й це не до кінця правда, оскільки ці явища взаємоповʼязані. Аналітики, які за круглу копійку намалюють замовникові бажану картину, забезпечать «вигідну» соціологію, є одночасно грабарями цих самих політиків і політичних проєктів. Оскільки з кожною поразкою на виборах вплив і вага цих політиків звужуються, а вони самі перетворюються на політичних маргіналів.
Те, що партії і відомі політики обходяться мінімумом, тобто ангажують задешево не найкращих фахівців своєї справи, беруть до команди не найавторитетніших, щоб ті їм не склали конкуренції, веде до своєрідного виродження цих проєктів. Відсутність позитивної програми змін і постійні заклики «розрахуватися з історією» перетворюють ці партії на мертвяків. І це стосується як адептів Степана Бандери, так і прихильників Леніна-Сталіна. Просто до громадян наймолодшої генерації весь цей зал воскових фігур абсолютно не промовляє. Вони не розуміють, чому їм треба думати про історичних персонажів минулого, а не про те, як стати багатими й успішними. Чому на Заході так мало говорять про мовні й історичні проблеми, але рівень життя в них найвищий.
Ці молоді прагматики, які для старшого покоління видаються бездуховними особами, у подальшому голосуватимуть за тих, хто обіцяє і забезпечує їм робочі місця з гідною зарплатою, доступні кредити на житло та авто і будує якісні комунікації в країні. Вони хочуть нових соціальних ліфтів, які винесуть їх на вершину кар’єри. Потребують здорової конкуренції, замість затхлих клієнтельних відносин і місництва. Прагнуть ліквідації системи, яка давала перспективу тільки дітям правлячої еліти.
А такі анклави, де обласна рада замість того, щоб розв’язувати насущні проблеми, ухвалює рішення звернутися до президента України «щодо відновлення історичної справедливості та перейменувати Російську Федерацію на Московію», перетворяться на тимчасові заповідники непроглядної дурості. По-перше, тому що не знають меж своєї компетенції. По-друге, тому що це імітація, яка використовується як димова завіса при «дерибані» комунальної власності та бюджетних грошей. І якщо ще зовсім недавно завдяки подібному «хайпу» якась Софія Федина могла легко стати народним депутатом, то зараз з подібними ідеями Львівська область приречена бути аутсайдером. А тому або нові виборці Львівщини голосуватимуть з розумом, або регіон плентатиметься у хвості модернізаційних процесів.
Життя невблаганне, і старше покоління, яке дотримувалося нав’язаних системою цінностей, вимирає в природний спосіб. На зміну йому приходять молоді, які хочуть достойно жити вже і тепер. Тому час для всіх партій та політичних проєктів, особливо тих, що для виборчої мобілізації експлуатували історичну та національно-патріотичну карту, добігає кінця. Методи, які впродовж останніх 30 років використовували політики в Україні, перестають діяти на нових виборців. З новим поколінням треба говорити новою, прагматичною мовою. І якнайшвидше провести всеукраїнську вечірку прощання в залі старих воскових фігур.