Тоді, у 1940-х, на початку війни їм було не більше 20-ти. Їх вже немає. Тих, хто кому було за 20-ть років. Повмирали. Навіть тим, надто юним для смерті і для війни, тим, кому тоді заледве виповнилося 14-16-18, зараз вже 82-84-86. Це переважно старі, хворі, змучені люди.
Часто самотні (навіть маючи близьких у Львові), як правило - не заможні. Їхні гроші були на радянських ощадкнижках, вони здають своє житло в оренду... Не про них мова. Мова про тих, хто так багато кричить про «побєду», про тих дітлахів, яким ця «побєда» так багато важить.
У мене є запитання до них, вірніше пропозиція: пацани, а сходіть і купіть цим ветеранам хліба, сиру, масла, чаю, курива. Посидіть з ними, побалакайте. Може вас це трохи протверезить. Старшими трошки станете. Вам напевно від ситого і комфортного життя адреналіну бракує, і ви себе у Львові в цих червоних пілоточках мало не героями опору вважаєте. Не зрозуміло, щоправда, якого і проти кого.
Подивіться на справжніх вояк, тих, хто вижив, на тих, що справді воювали, тобто були там де кров і де вбивають на твоїх очах, тих, що самі вбивали, багато. Як про все це говорити? Це межовий стан існування, це навіть на фотографіях справжніх військових кореспондентів не передати. А як передати, коли паралізує від страху, а в очах червоний туман від перенапруження і злості?
Є хороша поезія, хороша проза. Військова. Про війну. Написана учасниками подій. Але героїки там немає. Є бруд, кров і смерть. Тому якщо так дуже хочеться і не можете стриматися, то підіть і допоможіть цим людям, можете з ними випити. Вважайте це за честь, якщо вони з вами вип'ють.
Ці люди своє відвоювали не в словесних баталіях, а на війні. Вижили. Дайте їм спокійно піти. Скільки там тих років, коли тобі за 80-ть... Лишіть їм те, що в них залишилось, віру в те, що вони прожили життя не намарно, і що воювали вони чесно. Та й не переконаєте ви їх ні в чому. І кордони вже на картах Європи не переписати, перейматися треба не ними, а новим берлінським муром на лінії кордону Євросоюз-Україна. Це всіх радикалів стосується: як правих, так і лівих, з їх такою красивою і фотогенічною «героїкою». (Колись канал НТВ «наших націоналістів» так красиво знімав: паради, марші перед Оперним.)
Я розумію правила гри, я розумію, що вся ця юна порнографія з якимись листівочками - це хороший інформаційний привід, і фоторепортаж також красиво виходить. Як сандіністи на марші. Це дивиться. А уявіть собі, що ви зробили серію фотографій з квартири ветерана, і виглядає вона бідно й сумно, як сам ветеран, як сама старість, страшнувато і якось дуже печально. Кого цим здивуєш, особливо в добу інформації, добу Інтернету? А так - купа яскравих шмат, дітвора (вона така фотогенічна), погода, сонце... Політичний, навіть ідеологічний гламур...
А уявіть собі зворотнє: вони промарширували і про це ніхто ніде ні слова не написав, жодного телесюжету, жодного повідомлення в радіоефірі. Прес-релізи розіслали, а реакції - нуль. Ніби й не було нічого. Що тут робити? Тут комісари скажуть: пацани, або ви знову тупо повторюєте цю ж саму акцію, поки ми дзвонимо в редакції газет, на телебачення і ВВС, або щось зовсім героїчне «відколете», наприклад акт спалення чучела американського президента. (На самоспалення комісари не підуть, слабаки. На голодування також - довго і знову ж слабаки.)
А так все «получілось красіво»: фотографії в Інтернеті висять, а народ обговорює і обговорює... І виглядає, що не один рік буде це робити. У нас демократія.
Тому й хочеться сказати всім цим «акціонерам», комісарам, роздавачам листівок в будьонівках і пілоточках, навіть процитувати кавалок з відомого американського фільму, коли копи зустрічають на вулиці місцеву знаменитість, напівбожевільного ветерана в'єтнамської війни: «Джо, йди додому, війни давно немає, 20 років тому закінчилась».
Як написав великий Ернест - «Farewell to arms».