«За що ви його так ненавидите, що поганого він вам зробив? – Він? Мені? Зовсім нічого поганого, це я йому зробив багато поганого, за це його й ненавиджу». Деколи без Достоєвського, вочевидь, не обійтися, бо що може більш точніше й глибше окреслити сутність навіженої ненависті недоімперії до України й українців, аніж це коротке резюме?
Можливо, потрібні були якісь аргументи, якісь резонні підстави, аби виливати тисячі й тисячі тонн смертоносного свинцю на того, кого ненавидиш, бо зробив йому незмірно багато зла. Перед повномасштабним вторгненням недоімперії в Україну багато хто навіть і з мудрих аналітиків казав, що для цього потрібний якийсь привід, якийсь casus belli, якась провокація «під чужим прапором» чи щось інше. Яка наївність, для чого такі тонкощі, просто «в нас не було іншого виходу», бо треба було конче Україну демілітаризувати, не дати їй перетворитися на «антиросію», відповідно денацифікувати її, і відвернути воєнну загрозу НАТО.
Що ж путлер отримав у результаті? Найбільш мілітаризовану державу Європи, напхану по самі вінця надсучасною зброєю зі всього світу, і це тільки початок, «антиросію» у квадраті чи навіть у кубі, де вже ніколи не вивчатимуть у школах російської мови, вибух патріотизму і націоналізму, небачені в історії нашої держави і збільшення втричі протяжності свого кордону з НАТО. Утім, напевно, все це путлера не дуже хвилює, бо навряд чи він насправді вірив, що Україна – нацистська мілітаризована «антиросія», яка може хоч якимсь чином загрожувати безпеці росії, як, до речі, і блок НАТО.
Навмисне роздута до краю євроатлантофобія, панічний страх перед захопленням рашки військами НАТО чи США, які підуть на неї з України – це все одно, що фобія якоїсь повії Зінки з Курського вокзалу, нібито її має намір зґвалтувати Ді Капріо. Брудна, п’яна, смердюча, обпісяна і обкакана Зінка не має покою ні вдень, ні вночі, ховається десь у підвалах, і у страшному маренні їй ввижається, що Ді Капріо таки до неї добереться і зґвалтує. Зрозуміло, що путлер і його кримінальна компашка анітрішечки не боялися і не бояться далі справжнього військового нападу на них цивілізованого світу. Це все нікчемні й фальшиві аргументи, розраховані невідомо на кого, бо для «глибинного народу» навіть вимовити слова «демілітаризація» чи «денацифікація» доволі важко, не говорячи вже про усвідомлення сутності цих слів.
І ось найновіша, більш дохідлива інформаційна фішка рашистів в останній методичці кремля. Тепер причиною так званої «спецоперації» проголошується боротьба з «безбожниками» - українськими вояками-«нацистами», які є «відкритими сатаністами і послідовниками людиноненависницьких культів», які «приносять жертви і чинять ритуальні вбивства».
Головний рашистський ідеолог Алєксандр Дугін з цього приводу верещить: «Велика Росія веде смертельний двобій з Заходом, але якою буде ціна, якщо ми програємо? Наші безсмертні душі будуть зіпсовані й кинуті до пекла, якщо ці сатаністи візьмуть гору… Програш у спеціальній воєнній операції буде означати, що солдати НАТО, більшість із яких мулати, ходять від дому до дому по всій Росії, жорстоко анально ґвалтуючи всіх і кожного за наказом своїх хазяїв! Звісно, краще загинути в бою во славу Божу, аніж бути кинутим до ями з гадами!»
І цю маячню несе не міський божевільний, а двічі доктор наук, професор, автор сотень книг, перекладених вісьмома мовами. От такі в них професори, а що вже казати про простих поціновувачів «бояришника»? До речі, по Дугіну видно, як у кацапів вже колінця дрижать, що Україна переможе, начуваються нелюди: «якщо ми програємо», «програш», «краще загинути». Та менше з тим, але знову ж таки ця аргументація – в нікуди, бо більш безбожного народу, аніж кацапи, важко собі уявити, не дарма ж їхній пророк Солженіцин стверджував: «росіянин забув, якою рукою й хреститися».
Отож вся ця аргументація недоімперії щодо вторгнення в Україну настільки тупа й безглузда, невідомо на кого розрахована, неефективна ні назовні, ні для внутрішнього вжитку, що якось її аналізувати не має жодного сенсу. То що ж насправді путлер і його рашка забули в Україні?
Уже вкотре дивуєшся геніальності Кобзаря, в декількох рядках його поезії – досконала й вичерпна відповідь на таке нестерпно болюче питання, над яким довго, нудно й безуспішно можуть ламати голови наймудріші історики й політологи:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Поза всякими мудрощами, в новітній російсько-українській війні бачимо один, найголовніший, на наш погляд, момент: грабіжник нападає на свою жертву і хоче загарбати в неї найдорожче. У жертви два варіанти розвитку подальших подій: або віддати те, що хоче грабіжник, аби зберегти своє життя, проте лише не надовго, бо згодом він її неодмінно вб’є після того, як відбере найдорожче, або ціною життя боротися з грабіжником і не віддавати нічого, щоб жити далі. Це зрозуміло. Просто й точно щодо причини вторгнення рашки в Україну висловився один із окупантів-рашистів, нині вже «200-й»: «Хохли, ми заберемо у вас вашу землю».
А тепер трохи важче, менш зрозуміле запитання. Для чого грабіжникові те, що він конче вимагає у жертви. Знову ж таки, на наш погляд, йому це потрібно для якоїсь користі, для себе, аби щось у цьому виграти, аби набути якихось матеріальних чи якихось інших переваг. Німецькі нацисти ввели у світову історію поняття Lebensraum, тобто життєвий простір, вони, маючи у своїй батьківщині недостатню кількість землі, що, до речі, в них тягнеться зі середньовіччя, хотіли завоювати побільше цього простору для життя, для того, аби жити.
Натомість кацапія, територія якої у 28 разів більша, аніж територія України, вочевидь, залишить в історії інше, протилежне поняття Todesraum, тобто простір смерті, мертвий простір. Виходить так, що для «загадкової російської душі» головне, щоб не їй було добре, а щоб комусь було погано. Ось у чому притичина. Тут відсутня жодна матеріальна вигода. Чистий ідеалізм. Ніцшеанство відпочиває. Головне все знищити. А для чого? А ні для чого, просто, щоб знищити і все, і крапка. А що далі? А далі нічого.
Зруйнувати будинок в Бучі, повбивати господарів, все в будинку поламати, понищити, напитися, нажертися, насрати всюди, окрім туалету. І ось місія виконана, це вершина, апофеоз «російської душі», далі лише повне блаженство. Викрасти трохи зерна, черешень з Херсонщини, залишки сталі і прокату зі зруйнованого Маріуполя, і місія виконана.
Небесна, нематеріальна, за Дугіним, російська душа, вона не передбачає жодного земного матеріального зиску. Як колись було у старому радянському анекдоті: В чому полягає російський бізнес: вкрасти ящик горілки, продати за пів ціни, а гроші пропити. Повне безглуздя. Побачивши вщент зруйнований Ірпінь, німецький канцлер Олаф Шольц прорік: «Безглуздість насильства». Але це безглуздість для нас, притомних людей, а для орків це має глибокий, точніше «глибинний» глузд і «глибинний» сенс. Так для чого це все?
Так Шевченко ж пояснює: «щоб загарбать і з собою взять у домовину», що тут кому не зрозуміло? Незрозуміло, для чого брати це в домовину? А щоби створити простір смерті, мертвий простір. Зрозуміло, що сучасна рашка нічого і ніколи відбудовувати не буде, якщо загарбане тимчасово залишиться за нею. Відбудувати, наприклад, лише один, стертий з поверхні Землі Маріуполь, для недоімперії з річним бюджетом, який дорівнює річному бюджетові кіноімперії Голлівуду – абсолютно непосильне завдання, навіть якщо б дуже хотілося.
Царська Росія залучала німецьких інженерів і будувала, будувала, будувала, згадаймо хоча б Юзівку. Навіть недолугий совок з допомогою тих самих німецьких інженерів будував, будував і будував. Усілякі магнітки, дніпрогеси, полярони і т. п. хоч давали людям якусь роботу.
А що рашка збудувала за 30 років у Придністров’ї, за 14 років в Абхазії і Південній Осетії, за 8 років в Криму і на Донбасі? А зовсім нічогісінько, бо всюди, куди вона приходить, має бути лише простір руїни і смерті. Притомні люди завше говорять: «А що ж ми матимемо в підсумку?» Рашка ж твердо знає, що у підсумку не має бути нічого, бо їй не треба підсумку, не треба кінцевого результату.
І ось тут ми опиняємось на ідеалістичних манівцях. Один із чільних родоначальників теорії соціалізму Едуард Бернштейн проголосив: «Рух – усе, кінцева мета – ніщо», а головна ознака фашизму, за теорією філософа і письменника Умберто Еко, це те, що для фашистів «життя – це вічна боротьба, немає боротьби заради життя, а є життя заради боротьби». Отож, якщо для фашизоїдної рашки немає «боротьби заради життя», немає кінцевої мети життя, то є очевидна мета смерті, смерті для неї і для всього світу. Аби цьому запобігти, людство має врешті опритомніти, щоби обмежити цей простір смерті, як казали раніше, лише шостою частиною земного суходолу.