Коли я писала в своєму резюме на блозі, що таких як я, називають грантоїдами, то це мало певні підстави. Так у нас буває: якщо погоджуєшся з якимсь твердженням опонента, то той або замовкає, або починає суперечити сам собі. Відтак забуваємо, з чого почали, і невідомо чим завершуємо, а всі залишаються на своїх позиціях, оскільки ніхто й не думав у собі щось змінювати.
Так вже склалося (навіть не знаю, чия тут вина), що громадські організації, які мають грантові надходження, наражаються на агресію зі сторони тих, хто їх немає. Але лише в певному дискурсі. Якось до нас на одну навчальну програму подавалася учасниця-комуністка. Перед подачею заявки вона подзвонила і запитала, чи ми беремо членів КПУ. У той час зі сторони декількох політичних сил якраз розвивалася риторика про іноземні фонди, шпіонаж і необхідність всіх повиганяти і все закрити. Програма, на яку подавалася ця жіночка, включала у себе навчальну поїздку до Польщі, а проти наших сусідів комуністи тоді теж виступали не на жарт, особливо в площині дискусій про НАТО. Але в Польщу комуністці дуже хотілося, і вся політична дискусія її мало цікавила. Не знаю, може хотіла побачити ворога в лице, може просто хотіла вперше в житті виїхати за кордон, щоб мати і такий пункт у своїй партійній біографії. А може вона, які і всі ми, добре навчилася розмежовувати різні цінності, жити різними життями і виконувати кимсь визначені ролі. Це дуже зручно – грати свою роль і ні про що не думати.
Гірше, якщо приходить усвідомлення, що твоя роль призначена і прописана. Хочеться вийти за рамки сценарію, а це складно – після цього дехто може перестати вітатися. Певний час я виконувала роль «людини з регіонів» на різних київських тусовках і нарадах. Коли я зрозуміла, що мене сприймають виключно так, тому що роль «експертів», «розумних», «впливових» і «геніальних» була вже зайнята, то почала якось з цієї ролі виходити. Річ в тім, що є в столиці певна категорія людей, які кисло кривляться під час згадки про Львів. Після того, як мені п’ять хвилин втовкмачували в якому паршивому місті я живу, я вирішила говорити, що я «з забитого села» і мені важко добиратися на всілякі наради до столиці, тому можу спілкуватися онлайн. Після цього всі полюбили Львів, а одного разу навіть запитали, чи то правда, що в нас міський голова пішки по місту ходить. Я сказала, що в нас в селі це норма. І ще я сказала, що в нас в міську раду можна просто так собі зайти і погуляти. Це теж всім в диковинку. Так з людини «з регіону» я стала людиною «з забитого села», в якому навіть мери пішки ходять.
Ще в тих же київських інтелектуальних колах, дуже модно робити вигляд зайнятого, мовляв от я прийшов/прийшла (на ту ж нараду з досить-таки серйозних питань), маю тільки дві години, потім – робіть, що хочете, але без мене. Таким чином обговорення питання, яке вимагало 5-6 годин, скорочується до двох (бо без мене ж не можна), а потім виявляється, що все було неправильно. На наступній зустрічі у нас знову є 2 години й обговорювати ситуацію, а потім приймати рішення, немає часу. Тому переходимо зразу до рішення. Як в тому анекдоті про комунізм і дах над стодолою. При тому та ж сама «зайнята» людина у той же день може чотири години сидіти на якомусь вечірньому ток-шоу, сказавши дві-три «експертні» фрази, які і так ніхто не почує, бо в центрі дискусії переважно одні й ті ж політики, які говорять одне й теж на кожній передачі. Я почала думати, як вийти з ролі «незайнятої-і-щасливої-від-дванадцятигодинного-перебування-в-столиці». Написала, що не бачу сенсу в черговій зустрічі, бо чого зустрічатися таким різним і самозакоханим людям. Одна людина відписала, що мене підтримує. Правда, тільки мені, а не всім. Я десь читала історію про одного письменника, який в 30-их роках посилав колег-літераторів практично під розстріл, а потім перестрівав в коридорі і вибачався. Певно, не зміг змиритися зі своєю роллю.
Але вернемося до грантоїдства. Ми з колегами вирішили «бахнути» щось цікаве для Львова. Ну, бо якось не випадає, працювати по Україні, треба й щось на місто зробити. Придумали. У кінцевому варіанті це називається проект «Львівське літо з тренером з мого подвір‘я». Якщо ви побачите десь у місті людей в жовтих футболках, які займаються на міських спортивних майданчиках з дітьми корисними спортивно-інтелектуальними справами, то це «воно». Можете ще знайти нас в Інтернеті, але це деталі. Суть в тому, що ми пережили технічне скорочення бюджету, але вирішили не зменшувати об’єму роботи. Натомість почали шукати підтримку з додаткових джерел. Нас почала підтримувати «Сильна Україна» (це крім міськради і програми «Молодь в дії», основних фінансувальників). Почалась реклама, телебачення і….. люди, в яких ми замовляли певні послуги заявили, що раз у нас є гроші, ну то і треба їм платити більше. Ще сказали, що мають зв’язки з Сергієм Леонідовичем і йому на нас нажаліються. Я згадала, що теж два рази стикалася з Сергієм Леонідовичем, а ще часто їжджу на наради (на ті, де ні в кого немає часу), які мають до його теперішньої посади безпосередній стосунок. Коли перед Сергієм Леонідовичем був Григорій Михайлович, то від нього ще листи приходили, в хороших таких конвертах, з грифом Кабміну… Я подумала, що треба їх комусь показати – люблять же наші люди посилатися на авторитети, до яких вони наперед недосяжні.
Ще в нас багато тут приколів всяких. Не знаю, на блозі можна так рекламуватися? Якщо можна, то ще перед відпусткою щось напишу. Це добре, що вже серпень – нарад і зустрічей у цьому місяці не буде. Наступна 3-го вересня.