Проти кого грає час: проти України чи Росії?

Два роки тому, тобто навесні 2024-го, польські колеги попросили мене розповісти про шанси на примирення між Україною та Росією, про перспективи перемовин. На той момент переговорний процес був щільно заморожений після фіаско в Стамбулі навесні 2022 року, коли під час зустрічей української та російської делегацій на світ випливла трагедія в Бучі.

Після того як російських окупантів вдалося вибити з цього міста, у ньому виявили масові поховання місцевих мешканців. Від моторошних фотографій закатованих російськими вояками і нашвидкуруч похованих тіл мешканців Бучі, а потім ще Ірпеня й Гостомеля, вжахнулася не тільки Україна – увесь світ. І зрозуміло, що вести перемовини з по лікоть заляпаними кров’ю різниками, з одного боку, гидко, з іншого – немає сенсу.

Особливо не могло бути мови про можливість хоча б мінімальних територіальних поступок агресору. Адже на кожному залишеному клаптику української землі окупанти можуть влаштувати «нову Бучу», де створити катівні для незгодних прийняти «русский мир», а згодних – перетворити на яничарів та відправити на війну проти своїх же співвітчизників. А це, власне, і ставалося, як ми дізнавалися після деокупації частини Харківщини і Херсонщини.

Тож стало зрозуміло, що Україна не має ні морального, ні політичного права добровільно, без бою залишати окупанту хоч сантиметр своєї території. Так з переговорного процесу було фактично вилучено найбільший потенційний простір для компромісу – територіальне питання.

А 30 вересня 2022 року Кремль, ухваливши рішення про анексію чотирьох областей України – Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської, – остаточно перекреслив будь-які шанси на діалог. Принаймні на найближчий час.

Отак пояснюючи поточну ситуацію польським журналістам, я все ж зауважив, що рано чи пізно українцям і росіянам доведеться сісти за переговорний стіл, адже жодна зі сторін не володіє достатніми ресурсами, щоб змусити противника капітулювати. Тому без діалогу, яким би неприємним він для нас не був, навряд чи вдасться досягти не лише миру, а й бодай перемир’я. Тим паче, що фактично з 2024 року на фронті тією чи іншою мірою склалася патова ситуація.

Але хто б міг зрушити процес з мертвої точки? Ніхто, окрім Сполучених Штатів. Хоча ні: цю справу міг би звалити на свої плечі й Китай, проте Пекін загалом влаштовує воєнний статус-кво, за якого Захід і Росія виснажують свої ресурси в затяжній війні. Окрім того, китайські керівники намагалися триматися щодо російсько-української війни в тіні, обмежуючись лише деклараціями і таємною та не надто активною підтримкою Росії.

Отже – лише США. Але не за президентства Джо Байдена. Треба було дочекатися перемоги на виборах Дональда Трампа, який уже встиг пообіцяти, що завершить війну «за 24 години». У таку його оперативність, звісно, ніхто не вірив, але принаймні за ним визнавали потенціал натиснути на обидві ворогуючі сторони, щоб змусити їх до миру.

У 2024 році в інформаційному просторі з’явилося кілька «планів Трампа» щодо закінчення російсько-української війни. Узагальнюючи і спрощуючи, їх можна було б сформулювати одним складносурядним реченням: якщо Росія не піде на мирну угоду, то США нададуть Україні потужну, небачену досить зброю; якщо ж опиратиметься Україна, США припинять її підтримувати, фактично залишивши Росії на поталу. Чи дійсно це був план Трампа, чи просто йому приписали чужі міркування – не так важливо, бо до реалізації так і не дійшло.

Хоча варто віддати Трампові належне, він дійсно активно зайнявся миротворчим процесом ледь не з першого ж дня після інавгурації. Проте до нібито свого плану він поставився досить недбало. Принаймні до тієї його частини, яка стосувалася тиску на Росію. А от тиснути на Україну – цього скільки завгодно.

Ми досі з жахом згадуємо ту фатальну зустріч в Овальному кабінеті 28 лютого 2025 року, на якій Дональд Трамп і Джей Ді Венс посварилися із Зеленським і навіть залишили українського гостя без обіду. Тоді ображений глава Білого дому призупинив допомогу Україні. Проте згодом сторонам вдалося так-сяк помиритися й відіграти ситуацію до «доовального» стану. А вже 11 березня на українсько-американських перемовинах у Джиді Київ заявив, що готовий до припинення вогню по лінії бойового зіткнення.

Утішений Трамп уже танцював джигу переможця, адже чомусь був упевнений, що без проблем схилить «друга» Путіна до аналогічної заяви. Але сталося не так, як гадалося. Кремль на той час був ґрунтовно налаштований на те, що під тиском «свого слоняри» Трампа Україну вдасться змусити й на серйозніші поступки, передовсім територіальні.

Тож хоча Трамп і зрушив українсько-російські перемовини з мертвої точки, проте виявилося, що вони обертаються на холостому ході. І така ситуація зберігалася до сьогодні. Хоча ні – нині вони навіть позірно не рухаються, оскільки Вашингтон вирішив на певний час припинити свою участь у переговорному процесі. Відтак той завмер остаточно.

Кремль вперто ставить перед Україною неприйнятні умови, головна з яких – виведення ЗСУ з контрольованої Києвом частини Донецької області. Причому подає це не як умову припинення вогню, а лише як передумову для перемовин про припинення вогню. Ба більше, російські очільники говорять про «цілковите звільнення» Херсонської та Запорізької областей, а потім – «ліквідацію київського режиму».

Трамп, може, і хотів би підіграти Путіну, зняти санкції з Росії, укласти багато «біґ ділів», аби заробляти «трильйони доларів». Але навіть його шокують апетити Кремля.

А російський диктатор переконаний, що його армія все ще здатна здобути рішучу перемоги й навіть захопити Київ та Одесу. Очевидно, до цього його підштовхують брехливі звіти російського військового командування, у яких уже кілька разів взято Куп’янськ, хоча насправді росіяни не здатні вже третій рік захопити Малу Токмачку.

Старший викладач Австрійського університету національної оборони доктор Ґустав Ґрессель у дописі для Інституту європейської політики в Києві стверджує: «Тому так звана спеціальна військова операція триватиме незалежно від стану російських збройних сил. Будь-які сподівання на припинення вогню через виснаження відображають радше бажане для дійсних мрій Заходу, ніж стратегічні розрахунки Москви. Звичайно, російська армія не має шансів на перемогу завдяки прориву, блискучому маневру чи операціям глибоко в межах української території. Однак, починаючи з квітня 2022 року, це вже не є центральною концепцією перемоги Путіна. Він веде війну на виснаження, спрямовану на вичерпання сил захисників України. Ця статична війна триватиме доти, доки одна сторона – або російські, або українські збройні сили – не розпадеться і не зазнає краху. Путін все ще вважає, що може знищити Україну швидше, ніж Україна зможе знищити російські війська, але це припущення може бути хибним. Багато його переконань ґрунтуються на уявній слабкості Заходу та зменшенні політичної та економічної волі підтримувати Україну. Знову ж таки, це припущення може бути хибним. Далеко не факт, що Путін отримує точні оцінки стану своїх військовиків, оскільки фальсифіковані звіти та оптимістичні оцінки так само вкорінені в російській військовій культурі, як і корупція».

У такій ситуації навряд чи можна сподіватися на реальні перемовини, а не їхню імітацію, яка тривала понад рік. Але зараз час грає на боці України, яка завдяки прориву в дронових технологіях добряче пошарпала військовий потенціал Росії завдяки «мітлстрайкам» і на тимчасово окупованій території, і на російських «історичних» землях. А намагання російських окупаційних військ захопити Слов’янсько-Краматорську агломерацію, де створено потужну ешелоновану оборону, обернеться для них багатотисячними жертвами. Що може остаточно сточити наступальний потенціал Росії і навіть відкрити можливість для української реконкісти.

Ґустав Ґрессель навіть передбачає, що невдачі росіян на фронті можуть призвести до того, що «російські війська розпадуться, солдати повстануть проти своїх командирів, і система почне руйнуватися». «Тоді Україна переможе, і ослаблені російські війська можна буде вигнати з країни», – оптимістично прогнозує він.