Знаковою подією останнього часу стала неприємна ситуацію з книгарнею «Є». Мережа магазинів, нагадаю, заявила, що відтепер на її полицях будуть і російські книжки. Чим розчарувала багатьох і (що стало вже традиційним в українському сегменті фейсбуку) викликала нівроку таку хвилю ненависті. Власне кажучи, хвиля уже йде на спад, щоб там не говорили про бойкот. Бо з бойкотами в нас не складається ще з тих часів, коли «Родинна ковбаска» та «Епіцентр» міцно асоціювалися з режимом тоді ще президента Януковича.
Іншим важливим моментом є попередні соціологічні заміри на місцеві вибори. Які, за всіма прогнозами, розвіють нарешті, на радість патріотам Заходу і міцним господарникам Сходу, «зелений туман», та повернуть Україну до звичного стану. Стану поділу на Схід і Захід. Питання тільки в тому, де тепер проходитиме умовна межа між «помаранчевими» та «біло-голубими». Хотілося б вірити, що східніше, ніж минулого разу. Але самого факту поділу це не скасує.
Що спільного в цих двох явищах? Тут потрібно розібратися.
Отже, у нас є умовний (ідеальний або уявлений) український проєкт. Цей наш проєкт, наша візія майбутнього України, конкурує зі совковим і російським національним проєктами. Це якщо згрубша, не вдаючись у деталі. І навіть не згадуючи, що ця візія ще розмитіша та аморфніша, ніж образ Голобородька перед президентськими виборами, у якому «кожен Іван бачив свій план».
Конкурує ця наша візія суто теоретично. Бо на практиці (а історія з книгарнею «Є» якраз це ілюструє) радше відгороджується від конкурентів, від усього російського і совкового. З одного боку, це логічно та природно, і психологічно комфортно (принаймні мені особисто). Але з іншого – це дорога в нікуди, якщо ми хочемо цю конкурентну боротьбу виграти. Бо що означає «виграти»? Виграти – це заручитися підтримкою отого умовного «болота», якому «нема різниці» (я, щоб нікого не образити, зараз наводжу аналогію з французьким Конвентом). А це означає, що на одному полі з російським і совковим проєктами треба буде таки присісти. Тобто йти в ту ж таки книгарню «Є» і купувати українську книжку. А російської – не купувати. Бо якщо не купувати в книгарні «Є» українські книжки, то дуже швидко їх перестануть замовляти. І вся інфраструктура цієї мережі, волею чи неволею, почне працювати на ворога. Це якщо мислити беземоційно або принаймні як дорослі люди.
Про емоції та дорослість, до речі, варто згадати і коли говоримо про майбутні місцеві вибори. Адже тут також йтиметься про наш, аморфний – але наш, український проєкт. Отже, «слуги народу» навряд чи повторять свій попередній фокус. А значить, обласні ради стануть замінником Верховної Ради, де одні будуть берегти атлантичний курс, а інші – лягати під натовські танки. Найімовірніше, це ніяк не вплине на темпи приватизації комунального майна, але телевізор стане дивитися цікавіше. Та й головним учасникам цієї драми так звичніше й комфортніше.
Психологічний комфорт та емоції не дали змоги проукраїнському проєкту зробити лояльними до себе значну частину «слуг народу» у Верховній Раді. Більшість із них, об’єктивно, це типові «рішали», яких соціальний ліфт виніс на вершину харчової піраміди. Насправді такі персонажі були завжди. Але їм постійно потрібен був прапор, щоб якось пояснити електорату сенс свого існування. Чи були серед них зловорожі агенти? Звісно. Але, «вата» з-поміж «слуг» завжди могла заручитися підтримкою проросійських сил з ОПЗЖ. Їм, простіше кажучи, було куди йти. Проукраїнським депутатам зі «Слуги народу» йти було нікуди, для ОПЗЖ вони українці, для «патріотів» – «зрадники». Я тут вживаю термін проукраїнський не дарма. Бо хабарник і «рішала» також може бути проукраїнським. У цьому плані український проєкт укомплектований на сто відсотків.
Менше з тим, це вже практично історія. Ми на порозі нового куплета довгої коломийки про «Схід і Захід разом», «надо сшивать страну» і оце все. І пора б уже робити якісь висновки.
Наприклад, що український проєкт може охоплювати далеко не ідеальних персонажів. За прихильність яких ще потрібно конкурувати. Розуміючи, що російське книжкове видавництво спонсорує Москва, треба йти в книгарню і купувати українську книжку. А російську не купувати.
Треба дивитися в ютубі український контент, а ворожого – не дивитися. До речі, чомусь ніхто не закликає бойкотувати ютуб, хоча там російського стільки, що ніяка книгарня «Є» не вмістить. Мабуть, така вже українська гірка доля – «чмирити» своїх, щоб чужі боялися.