Завершується процес дипломатичної ізоляції України. Він є елементом більш широких геополітичних змін. Однією з яких є кристалізація геополітичної осі Берлін-Париж-Москва. Дуже багато говорилося про те, що її немає, що вона неможлива. Так - неможлива. Але у формальному сенсі, як свого роді черговий Троїстий союз. Однак, як було сказано - судіть по ділах їхніх. А диму без вогню не буває. Причому у цей процес ізоляції України втягуються свідомо і не свідомо й інші країни.
Попри реальну різницю в інтересах та ідеології (точніше публічній риториці) не можна не побачити чіткої синхронності у позиціюванні цих трьох столиць з дуже багатьох питань. Звичайно, не з усіх. Не зважаючи на прив'язку до російської газової труби, ЄС, зокрема Берлін, все ж робить кроки для реальної диверсифікації постачання газу та різкого зменшення його споживання. Це не може не насторожувати Москви. Попри відсутність позиції у питанні реальної дезінтеграції Грузії під час російсько-грузинської війни 2008 року, яка тільки стимулювала російську агресію, вони все ж не опустилися до формального визнання самопроголошених територій. Та нас в Україні мала б цікавити, перш за все, власне Україна. Вже всі розуміють, що провал українських євроінтеграційних та євроатлантичних планів спричинений не тільки недолугістю українського керівництва, а й узгодженим блокуванням цих процесів головними гравцями у ЄС, зокрема Німеччиною та Францією. В результаті цього блокування і неспроможності сьогоднішнього українського політичного керівництва розблокувати ці процеси Україна опинилася у блокаді. Вона не інтегрується ні до ЄС, ні до НАТО. Але так само, поки-що, за цього керівництва, - не інтегрується і у російські політичні проекти.
Політичний провід України втратив можливість апелювати до якихось реальних політичних перспектив України. Йти стало нікуди... І це було б половиною біди. Але дезорієнтований і народ - завдяки таким внутрішнім і зовнішнім зусиллям позбавити Україну будь-яких перспектив, він так і не визначився - куди ж він йде і чого хоче. А тому непотрібною йому стає й сама Україна, оскільки виявилася політичним інструментом, ні на що не придатним.
Не так багато залишилося і щирих чи ситуативних союзників України. Тай тих пробують у той чи той спосіб відвернути від України. От нещодавню зустріч президента США Барака Обами російське керівництво негайно використало для того, щоб під "перезавантаженням" американсько-російських стосунків протягнути визнання України сферою особливих інтересів Росії. І протести власне американців, що нічого такого не було - не аргумент для російських пропагандистів. Для Росії надзавданням є так чи так обміняти український суверенітет на будь-які преференції для США. Чи то на впливи на Північну Корею або Іран (якщо такі насправді є), чи то на згоду на подальше роззброєння, чи на що-небудь інше. Головне - ізолювати Україну від США, Євроатлантичного співтовариства. А після цього з нею буде легко впоратися наодинці.
Ще одним істотним, як на центральноєвропейські масштаби, союзником України впродовж чи не всієї її незалежності була Польща. Її проукраїнськість мала і прагматичні причини, і суто ідеологічні. Впродовж усіх років незалежності Польща послідовно підтримувала євроінтеграційні та євроатлантичні плани України. Спілкування українського та польського суспільств на різних рівнях не мало рівних. Принаймні з українського боку.
Не менше зусиль у справі інтеграції України у світове співтовариство прикладала і маленька Литва за президентства Валдаса Адамкуса. Однак зміна президента та економічна криза навряд чи дасть можливість новому прагматичному президенту Далі Грибаускайте продовжувати цю лінію литовської політики та дипломатії.
Та найбільш тривожно розвиваються стосунки все ж із Польщею. Вже тільки незрячий не бачить негативних тенденцій у польсько-українських стосунках. Почалося з задекларованого чинним прем'єр-міністром Польщі Дональдом Туском упорядкування стосунків з Російською Федерацією. Блага справа. І безнадійна. Безвідносно до величини тих поступок, які зробить Польща. Однак задекларував - то потрібно виконувати.
Не знаю, чи пов'язана ця декларація напряму з ескалацією дрібних інцидентів у польсько-українському пограниччі. Тим більше, що в них, зрозуміла річ, зацікавлена перш за все Росія. Їй ну зовсім ні до чого польсько-українське порозуміння.
Розпочалося з девастації пам'ятного знаку на місці, де був польовий шпиталь для воїнів УПА на горі Хрещатій у Підкарпатському воєводстві ще у квітні цього року. У проміжку між римо-католицькими та греко-католицькими святами, коли люди зайняті святковими приготуваннями, хтось вщент розбив цей пам'ятний знак у глибокому лісі. Знак, який нікому особливо і не заважав. Однак, якого можна було легко і безкарно розбити. Десь тоді ж, як паралельну акцію, вчинили акт вандалізму над хрестом, що стоїть на місці розстрілу німецькими нацистами польської професури у Львові - намалювали свастику.
Розрахунок, очевидно, був на ескалацію польсько-українських відносин. Принаймні на регіональному рівні. І Львівська обласна рада відреагувала. Однак виважено і з розумінням важливості українсько-польського порозуміння для стратегічного просування України до Європи. І в дусі добросусідства, врешті-решт.
Зреагувала і преса з обох боків кордону. По-різному. Однак раптом Сейм Республіки Польща прийняв ухвалу від 15 липня щодо «трагічної долі поляків на kresach wschodnich». Очевидно, це така форма боротьби за патріотичний електорат всередині Польщі. І знову реакція обласних рад Західної України - так званих «східних околиць» - очевидно Польщі (?) - у стилістиці офіційного документу, який прийнятий Польським Сеймом. Ніхто ж не сумнівається у трагічності загибелі тисяч людей у кривавому польсько-українському протистоянні 40-50 років на території України та Польщі. Однак ніколи українська сторона навіть на рівні документів, прийнятих обласними чи міськими радами, не застосовувала термінів «колишні українські етнічні землі у Польщі». А було чимало провокаторів, які сплять і бачать, щоб цю дипломатичну помилку зробили.
Про засудження національного українського резистансу у цьому ж документі також багато переговорено. Чи дозволить хто-небудь собі в Україні на офіційному рівні засуджувати Армію Крайову - бо ж всяке було. На війні як на війні. Була і різня українців у Павлокомі, Сагрині. Чи, може, цю різню вчинив хтось невідомий? І президенти обох країн знайшли у собі сили говорити і про ці непрості випадки. Однак в офіційному документі державного рівня оскаржувати весь національний рух - це вже занадто. Тоді відліку порахунків не буде кінця. Це не означає, що кожна жертва має бути названою. А реальний злочинець покараний. Однак перлиною цього документу стали ознаки геноциду (ludobojstwa), які автори тексту ухвали Сейму побачили у подіях 1943 року. А це шлях до міжнародного трибуналу, як у випадку Руанди та колишньої Югославії. Ось так! І не менше.
Наступним елементом нагнітання протистояння стала історія з велопробігом присвяченим сторіччю з дня народження Степана Бандери. Не вникатиму у деталі. Інформації про цю подію, яка не відбулася більш, ніж достатньо. Однак і польська і українська сторони конфлікту мусять зрозуміти, що і поляки, і українці матимуть свій пантеон героїв та політичних діячів. І ніхто нікому не зможе і не має права накидувати свій погляд на історію. Історії двох народів є і залишаться різними. І з цього не потрібно робити трагедії. Це тільки Росія хоче накинути всім своє трактування історії. Та ще й затвердити ледь не Генеральним штабом російської армії. Примирення не є уніфікацією. Ми залишимось різними. Однак вражає та узгодженість, з якою таврується український національний резистанс 40-50 років з усіх сторін. Тут просто в десятку «вцілила» Канцлерін Ангела Меркель, присягнувши 14 серпня у Сочі боротися з глорифікацією чи виявами націонал-соціалізму в Україні! «У тому, що стосується вашого запитання (це до автора запитання – авт.) щодо героїзації нацизму в Україні, то можу сказати, що засудження націонал-соціалізму і обговорення націонал-соціалізму для Федеративної Республіки Німеччини завжди однозначне. Ми знаємо все про ці часи. Не тільки заперечення Холокосту і цієї великої катастрофи – все це відобразилося на Німеччині. І де б ми такі тенденції не спостерігали, не важливо, у якій країні, де б не пробували зробити з націонал-соціалізму хоч якесь явище, то, звичайно, ми – Федеративна Республіка Німеччина – з всією рішучістю будемо цьому протистояти. Це сам по собі зрозумілий факт, байдуже, де і як це відбувається»!
Невдовзі тільки українці будуть винні у всіх злочинах Другої світової війни. А бідні німці були спокушені цими підступними українцями. І це впадає у вічі країні, яка втратила у боротьбі з німецьким націонал-соціалізмом 9 мільйонів громадян! У присутності другого президента Дмітрія Мєдвєдєва, країна якого так і не визнала ні трагедії Голодомору (ще якихось 7 мільйонів!), ні вибачилася за масові репресії проти мого народу. Бо ж саме Росія вважає себе юридичним і моральним спадкоємцем СССР. Але важливе інше - з України роблять пострах для всього цивілізованого світу. Оскаржуючи, з подачі росіян, Україну у відродженні нацизму, всезнаюча Канцлерін не лише хоче потрафити Медвєдєву&Путіну, на догоду яким і розкидається такими фразами. Вона апелює і до громадської думки у Тель-Авіві та Вашингтоні. А вони ой які вразливі до таких тем. Німеччина останнім часом щось дуже активно пробує «поділитися» своєю провиною за злочини, вчинені під час панування нацизму. Нещодавно мене шокувало запитання від групи високочолих і дуже ліберальних німецьких інтелектуалів: «А де ви поділи ваших галицьких євреїв?» Ні, це не жарт. Так і хотілося запитатися у відповідь «А ви не знаєте?».
Так, були й інші злочинці. Так, були й колаборанти. І найбільший з них - це режим Сталіна, який разом з Гітлером і розпочали цю війну. Натомість Мєдвєдєв і Меркель щось торочать про український націонал-соціалізм, якого в Україні ніколи не було. Був комунізм і націоналізм. Однак не нацизм. І це пані Канцлерін мала б знати. І знає. Та робить своє. Як і тандем Путін&Медвєдєв. Навішування жупелів на Україну є чіткою технологією у справі ізоляції України від світового співтовариства.
Вся справа у деталях - таке ненав'язливе перекидання вини і переакцентування матиме свої довготермінові політичні наслідки. Вони не особливо помітні. Однак уважний спостерігач бачить накопичення цієї ентропії, цієї нехіті до України та всього українського. Про «помаранчевий режим» - то годі й мови, його треба затаврувати раз і назавжди. Для провінційного львівського обсерватора одним з таких дрібних та дуже спектакулярних елементів став візит 22 липня віце-прем'єр-міністра, міністра внутрішніх справ Польщі Ґжегожа Схетини до Львова з огляду на завершення дуже позитивного процесу - відкриття малого прикордонного руху між Польщею та Україною. Неодмінним елементом кожного офіційного візиту високого посадовця Польщі до Львова є покладення вінків до могили невідомому солдату на Польський військових похованнях та до меморіалу Української галицької армії на Личаківському цвинтарі. Всі деталі тут мають значення. А тому не пройшла попри увагу української сторони одна дрібна деталь - архієпископ Мечислав Мокшицький та міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський (!), що супроводжували віце-прем'єр-міністра, при переході від одного меморіалу до іншого десь «розтанули». Крім віце-прем'єр-міністра, до меморіалу УГА пішов тільки міністр спорту і туризму Мірослав Джевєцький. Ну і вся львівська влада. Невже минулися часи двох великих митрополитів - Любомира Кардинала Гузара та Мар`яна Кардинала Яворського, які попри вік і немочі не дозволяли собі знехтувати цим ритуалом? Невже ми вступаємо в інші часи, коли і наша взаємна недовіра, і нехіть, і лінь, і чого правди таїти - глупота, дозволять третім сторонам нас знову розсварити?
І це за мовчання громадських авторитетів з обох сторін кордону. Так, Яцека Куроня, який сказав своє слово і у справі Личаківського цвинтаря і у справі українсько-польської різні на Волині, великій Волині, а не лише по теперішній українській стороні, вже немає. Однак хтось та є. Чи, спостерігаючи за новою ескалацією непорозумінь та провокацій, вважають їх слушними і такими, що «прагматизують» українсько-польські стосунки, перетворять на стосунки формату ірландсько-українських? Марна справа. Ми були і залишимося небайдужими одні до одних. А тому так потрібно пильнувати тих здобутків, які були вистраждані обома нашими народами. Не маємо права байдуже спостерігати, як треті сторони, наші ниці духом і наші (й не наші) провокатори мозольно працюють над розбратом. З подання добрих спонсорів безперестанно організовують щораз нові конфлікти, як правило прикриваючись тріскучим українським чи польським гіперпатріотизмом.
І метою їх є не відстоювання української чи польської правоти, української чи польської незалежності. Вони є тільки інструментами у руках тих сил, які знову і знову рвуться облаштовувати світ по-своєму. Результати такого «облаштування» світу і Польща, і Україна зазнала на власній шкурі. То що - будемо повторювати незасвоєний урок? Гадаю - не варто. Ні на громадському рівні, ні на рівні самоврядних одиниць, ні на рівні посольств чи консульств ми не маємо права ні бавитися у дешевий патріотизм, ні йти на поводу у різного роду популістів та провокаторів, ні бути непрецезійними у своїй роботі, а тим більше незичливими одні до одних. Драконові зуби можуть прорости, якщо ми не працюватимемо над нашим порозумінням щодня.