За минулі кілька місяців отримав десятки листів-меседжів від колег з різних західних країн, де висловлюється підтримка мені та всьому українському народові на тлі російської агресії. Мовляв, тримайтеся-кріпітеся, ми з вами, ми за вас сильно переживаємо. А нам чомусь сильно й не переживається, ми вже восьмий рік живемо в умовах війни з Росією. Хай там гібридної, та все ж.
Може, занадто набралися цинізму за цей час і нависла загроза агресії вже не викликає в нас адекватного душевного трепету. А може, так свідомо чи підсвідомо розуміємо, що все це великий блеф.
Пригадаймо, як розвивалася ситуація з актуальною концентрацією російських військ поблизу українського кордону. Ще в жовтні минулого року такі авторитетні американські видання, як The Washington Post і Politico, повідомили у своїх матеріалах про те, що Росія розширює свою військову присутність на кордоні з Україною. Були опубліковані супутникові знимки, на яких відображено скупчення танків та іншої бронетехніки на прикордонних територіях. Потім відповідні застереження передали Україні представники спецслужб США, Франції та Великої Британії.
На тлі цих прикордонних загроз президент США Джо Байден запросив свого російського колегу Владіміра Путіна до чергових перемовин – уже других за 2021 рік, спричинених все тією ж загрозою російської агресії проти України. Цього виявилося замало, тож наприкінці грудня вже колективний Захід домовився з Москвою про цілу серію перемовин з безпекових питань на найрізноманітніших майданчиках. Кремль же тим часом висунув своїм візаві фактично ультиматум щодо гарантій своєї безпеки, де однією з головних вимог була остаточна й беззаперечна відмова Україні щодо її членства в НАТО.
Тобто Кремль вже не бажав, як під час червневого американсько-російського саміту в Женеві, задовольнитися самим фактом перемовин. Нагадаємо, що ще напередодні женевської зустрічі Байдена з Путіним російські війська були відведені від українських кордонів. Однак цього разу російський керманич вирішив зіграти на підвищення ставок. І вже це мало б натякнути Заходу на блефування з російського боку.
Ще виразнішим свідченням кремлівського блефу стала зухвала заява Костянтина Гаврилова – голови російської делегації на перемовинах у Відні з питань військової безпеки та контролю за озброєннями. Він ні багато ні мало пригрозив НАТО «воєнною відповіддю». Зрозуміло, що така зухвала заява не могла пролунати без схвалення найвищим російським керівництвом, тобто Путіним. Процитуємо дослівно, що сказав Гаврилов:
«Вони продовжують вже тривалий час – я маю на увазі натовців – наступати на хворі точки Росії. Наблизився момент істини: тепер, коли ми їм розповіли, що думаємо з цього приводу і як будемо діяти, вони будуть змушені серйозно реагувати, а не так, відкидаючи все з ходу і відразу. Розмова має бути серйозна, і всі в НАТО чудово розуміють, незважаючи на всю силу і міць, що необхідні конкретні політичні дії, інакше альтернатива – це військово-технічна та воєнна відповіді Росії».
Тобто ще раз: Кремль погрожує НАТО «воєнною відповіддю»! Чи потрібен ще більший доказ російського блефу? Тим більше, що Росія не вгамовується і надалі підігріває градус дискусії.
До цієї справи тепер береться заступник міністра закордонних справ РФ Сєргєй Рябков, який вимагає від НАТО повернутися в межі 1997 року. Його заява також варта дослівного цитування:
«Навіть нефахівцеві зрозуміло, що вимагати від Росії поступок у ситуації, коли саме НАТО протягом усіх останніх десятиліть прагне, як-то кажуть, "відтіснити" нашу країну і перевести її якщо не на роль підлеглого, то, в будь-якому випадку, на другі ролі в європейській і міжнародній політиці, причому зробити це із завданням прямої шкоди нашій безпеці, більше не вийде. Це все в минулому. І раніше не дуже виходило, а зараз цьому просто покладено край. Так що НАТО треба збирати манатки і вирушати в межі 1997 року».
Російські політики вже два десятиліття вперто стверджують, що нібито колективний Захід ще 1990 року на перемовинах за формулою «2+4» щодо возз’єднання Німеччини пообіцяв Москві, що НАТО не розширюватиметься на схід, тобто туди не вступлять країни-члени Варшавського договору, який ще на той момент існував. Про республіки СРСР взагалі не могло йтися, бо Союз ще тоді не встиг розвалитися. Наше видання вже неодноразово публікувало докази того, що жодних таких обіцянок не було. Можемо ще раз навести слова ключового учасника тих перемовин, тодішнього радянського лідера Михайла Горбачова, сказані ним в інтерв’ю виданню «Российская газета» 2014 року:
«Питання про розширення НАТО в ті роки взагалі не обговорювалося і не виникало. Говорю це з усією відповідальністю. Жодна східноєвропейська країна його не порушувала, в тому числі і після припинення існування Варшавського договору в 1991-му. Не піднімали його і західні керівники».
А щодо «манаток» і «меж 1997 року», коли до НАТО ще не вступили перші країни соцтабору – Польща, Чехія та Угорщина, то варто зазначити, що процес підготовки до їхнього членства в Північноатлантичному альянсі супроводжувався активними консультаціями з тодішнім російським керівництвом. У цьому зв’язку був укладений Засадничий акт Росія–НАТО, який було підписано на найвищому рівні – тодішнім президентом Росії Борисом Єльциним і тодішнім генеральним секретарем Альянсу Хав’єром Соланою. Відтак між Росією та НАТО встановилися партнерські відносини. Тому закиди, що, мовляв, Альянс «відтіснив» РФ, не мають ні найменшої підстави. Відбувалося добровільне влиття країн Східної Європи в НАТО, згідно зі статутом організації та міжнародними нормами, які визначають право суверенних держав долучатися до бажаних міжнародних структур.
Ці ж норми так само нині стосуються України та її права вступати в бажані міжнародні організації. Незважаючи на те, як до цього ставляться інші, навіть якщо вони самовільно присвоїли собі право визначати зони власних інтересів за межами своїх кордонів.
Так, багато експертів, і в нашій країні, і за кодоном, висловлювали побоювання, що колективний Захід може дати слабину, налякатися російського блефу й піти на невиправдані компроміси передовсім щодо України. Утім, як ми вже мали змогу переконатися, цього не сталося ні на американсько-російських перемовинах в Женеві 10 січня, ні під час засідання Ради НАТО–Росія 12 січня. Ніщо не вказує на те, що ситуація зміниться під час перемовин у рамках ОБСЄ у Відні.
Відомий український політолог Володимир Фесенко резонно зауважив з цього приводу на своїй сторінці у фейсбуку:
«Ультимативні вимоги Росії про односторонні "гарантії безпеки" тільки для РФ і хамські заяви російських "переговорників" (про "манатки" і повернення НАТО до кордонів до 1997 р.) не залишають для США та НАТО іншого варіанта публічної відповіді, крім жорсткого "ні!". Проте Захід не може відмовитися від перемовин із Росією, оскільки це один з важливих способів стримування Кремля від нової агресії проти України. Але обговорюються не ультиматуми Кремля, а взаємоприйнятні гарантії безпеки, зокрема й для України, зокрема відведення російських військ від нашого кордону».
Отже, що ми маємо в підсумку? Захід виявив блеф Кремля й більше на його гру не ведеться. Проте США і НАТО пропонують Росії не припиняти діалог, вести його далі заради уникнення катастрофічних сценаріїв. Тим часом Вашингтон і Брюссель готують щодо Росії вкрай жорсткі санкції на випадок її агресії проти України.
Окрім того, залякування війною з боку Росії, по-перше, нівроку згуртувало Захід. По-друге, ще більше знизило рівень міжнародної довіри до Москви. По-третє, позбавило аргументів прихильників примирення з Росією, які виступали за зняття антиросійських санкцій. По-четверте, посилило прагнення НАТО надавати військову підтримку Україні для оборони від російської агресії. Не кажучи вже про посилення внутрішньоукраїнського консенсусу щодо членства країни в НАТО. Це по-п’яте.
Отже, Росія лише завдала собі шкоди, тримаючи ось уже кілька місяців понад 100-тисячний військовий контингент на кордоні з Україною, витрачаючи на це щодня мільйони доларів, мордуючи своїх вояків, котрі змушені стільки часу жити вдалині від своїх казарм, родин, відносно комфортних умов. Ось як оцінив описану ситуацію відомий журналіст, військовий експерт, полковник у відставці Віктор Тимошенко у своєму пості у фейсбуку: «Чим займаються ці "ратники, меченосці і танкісти", коли не воюють, не стріляють, не вбивають? Правильно! Від нудьги і неробства вони бешкетують, напиваються в драбадан і грабують сусідні села, ґвалтують російських патріотичних юних дівчат. Так було завжди, так і сьогодні! Кажу Вам, друзі, як колишній військовик і знавець армії "зсередини". Цікаво б дізнатися статистику кримінальних справ цієї "благочестивої збройної зграї", так звані "небойові втрати"».