Звичайно, я тішуся появі у дитячій літературі визнаних світом фантасмагоричних персонажів на зразок Поттера чи Аліси, макабричних носіїв космічного зла, з якими треба боротися знову ж позареальним героям.
Та я певний, що дитяча література кожного народу мусить розбудовуватися на власній історії – ґрунтованій на високих моральних та етичних засадах, оздобленій неперевершеними мелодійними та колористичними орнаментами, впізнаваними та близькими Івасиками, Котигорошками, Вернигорами – завжди носіями правди і добра, борцями та переможцями.
Є потужний пласт саме нашої історії, понині майже не відображений у дитячій літературі: українські діти у краях вічної мерзлоти, в засніжених сибірах та соловках, воркутах та алтаях, вивезених туди разом із батьками на нестатки й загибель. А їх же там було сотні тисяч – ще від масово розкуркулених із наших степових обширів до пізніших західноукраїнських пронаціоналістичних, «біля бандерівських». І коли дорослі піднесли потужну хвилю поезії та й прози – назву тут бодай відомих і дітям також Калинця – Стуса – Осадчого – Василенка, а ще перед ними Драй-Хмару та Багряного, - дітям тут поталанило далеко менше. А є ж поміж нині живущих першорядних авторів немало таких, чиї дитячі роки минули саме в тих умовах – у Львові це Василь Куйбіда, Олена Карнага, Володимир Парфенюк. Однак книжкова дитяча бібліотека творів відповідної тематики лишається збідненою.
Мова йде про Лідію Лемик, кільканадцятирічного редактора поновленого у наші дні дитячого журналу «Світ дитини», надзвичайно популярного в міжвоєнні роки.
Народилася вона у Львові 21 березня 1946 року. Та більш-менш щасливого дитинства їй так і не судилося пізнати. Її батька Івана Хом’яка (до речі, колишнього вояка УГА)засудили до десяти років ув'язнення за звичним тоді звинуваченням у націоналізмі. Згодом і чотирирічній Лілі довелось пережити ув'язнення у Замарстинівській тюрмі, вивезення у товарному вагоні в Хабаровський край. Про ті роки вона згадує так:
Хабаровський край, район ст. Лазо, новостройка... – п’ять старих нашвидкоруч сколочених бараків, без печей, без підлоги, чи бодай якихось перегородок – нещодавно тут тримали японських військовополонених – стали нашим житлом... Всіх працездатних зобов’язали працювати на будові автотраси Хабаровськ – Владивосток...
Вона тут із старшим братом, мамою, дідусем і бабусею. Їх заслано за рішенням Особливої Наради при КДБ СРСР. Батька, спеціаліста з бухгалтерською освітою, заарештовано на три роки раніше, він відбував десятирічне покарання на одній із засекречених будов. Хоча й там сім'я намагалася знайти якийсь світлий промінчик у своєму житті. Ось ще зі спогадів:
Найцікавіше було, коли на Шевченкові роковини чи якесь свято готували концерт або ставили виставу. Мама була одним із організаторів таких заходів... Це було так захоплююче, важко передати словами: вчорашні непримітні роботяги перевтілювалися невпізнанно: дівчата ставали красунями, хлопці статечними парубками, героями...
Невдовзі мати загине від рук енкаведистів – можете уявити розпач дитячої душі.
До школи я пішла у шість років. Записалася сама... Якщо врахувати, що йти треба було більше як три кілометри, та ще лісом, то я була досить відважна...
Може, тому, що йшла із молитвою, якої навчила бабуся, щоправда доповнювала її виплеканими в маленькій душі словами, зверненими насамперед до Матері Божої, яка їй заступила рідну:
Пречиста Діво-Богородице! Тобі передала моя матінка опіку наді мною, прийми, владичице неба, мене під своє крило, будь мені найліпшою матінкою, охоронницею від зла і напасті, від лихих людей і хижих звірів...
Подальша запис: “Закінчилася перша чверть, і я гордо несла додому табель, у якому були самі п’ятірки і подарунок з цукерками-карамельками, печивом і великим яблуком...”
Раділа, гадаючи, що то яблуко з України, але то було корейське яблуко – наче таке ж, але нічим рідним не пахло...
Училася звісно із яких книг – але у маленьке серденько вбирала й таке:
Виє вітер, сосни гнуться,
За дротами сни снуються, -
Що у цій країні льоду
Щастя не було від роду.
Що у цій країні снігу
Не чували зроду сміху;.
Що у цій країні страху
Засудили честь на плаху;
І що жити тут не годні
Ні безправні, ні голодні,
Ні тюремні, ні невільні –
Може, тільки божевільні!..
Після шести років заслання їх офіційно звільнено, але дозволу на повернення до Львова годі було дістати. Але вони таки поїхали. Брат Олесь змушений був працювати на одній із щойно відкритих червоноградських шахт. Ліда ж закінчувала школу у Львові, де мешкала з батьком. Вона читала, багато читала – книг, які були дорогими саме як книги українського духу, непокори, прагнення волі. Такими були «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко, «За сестрою» Андрія Чайковського, «Кобзар», драми Лесі Українки.
Л.Лемик і В.Івасюк. Львів 1970-і роки
Знову із записів самої Лідії:
У тринадцять років я вивчила напам’ять поему “Кавказ”, і декламувала на шкільному вечорі... О, як я раділа, промовляючи слова: “Встане правда, встане воля!..”
Після закінчення школи пішла працювати на завод, одночасно вчилася на вечірньому відділенні Політехнічного інституту. Потім працювала довший час інженером-конструктором на заводі Алмазних інструментів. Вийшла заміж за людину, яка допомогла їй утвердитися у колі інтелектуально наснаженої патріотичної молоді. Чоловік – Ярослав Лемик – був близьким до середовища Калинців, Горинів, Богдана Сороки, інших творців тогочасного самвидаву.
Наприкінці вісімдесятих років Лідія Лемик активно працює як громадський діяч, бере участь у створенні та діяльності Марійського товариства та Народного руху за перебудову на своєму заводі. З проголошенням Незалежності настають нові часи, які поставили перед Лідією вимогу вибору творчого шляху. Не без вагань вона стає редактором-видавцем часопису «Світу дитини». Цей дитячий журнал був надзвичайно популярним на Галичині у міжвоєнний період. Створили його ще наприкінці 1919 року – коли ще йшли бої, але змагання за українську державність фактично було програно. І суспільність поставила перед собою завдання: виховати нове покоління патріотів, безоглядних борців за українську ідею. І журнал впорався із цим майже фантастичним завданням: уже масовий визвольний рух з початку сорокових років беззаперечно довів це.
Не марними були зусилля провідних тогочасних літераторів, художників, які вважали свою участь у дитячому журналі справою честі, високим обов’язком. Тож серед авторів: літератори Юрій Шкрумеляк, Марійка Підгірянка, Антін Лотоцький, Іван Липа, Іванна Блажкевич, Олесь Бабій, Василь Королів-Старий, Михайло Кумка, Святослав Лакуста; художники Олена Кульчицька, Антон Монастирський, Лев Гец, Осип Курилас... Як бачимо, у цьому неповному списку автори не лише місцеві, а й із Канади, Чехії, Румунії...
Прикметно: видавався не лишень журнал, набула популярності дешева і розмаїта «Діточа бібліотека» при ньому, а потім ще «Бібліотека для молоді», «Пластова бібліотека». У цих серіях вийшло понад 230 книг провідних тогочасних письменників на найактуальнішу тематику.
Ще перший редактор і видавець часопису Михайло Таранько, замучений у перші повоєнні роки в московській катівні, так охарактеризував завдання виховання дитини:
Бажає при сему видавництві згуртувати всі наші найкращі сили, щоб дати під теперішню хвилю здоровий та багатий духовний корм українській дитині. Щоб часопис цей учинити принадливим та інтересним...
Завдання незмінні і на сьогодні. От лиш виконувати їх не стало легше: державної підтримки журнал майже немає. І все ж мусимо відзначити: найголовніше, чого досягнуто – це поновлення традицій формування нового, патріотичного юного читача, витворення українського світогляду, базованого на одвічних приписах української моральності, етики та естетики, духовного християнського світу.
«Світ дитини» все ж не уник певних критичних зауважень у часи поновлення: підбір, тональність друкованих матеріалів певним чином скеровувалася на минулі здобутки, давався взнаки дидактичних тон. Праця над осягненням нових рубежів триває і понині. Мусимо дякувати заокеанському Громадському Комітетові «Приятелів видавництва «Світ дитини» (м. Торонто) – незмінною залишається їхня турбота про високий рівень журналу, про його поширення на всі українські терени, аж до зрусифікованих Донбасу чи Криму – діти з тих регіонів постійно отримують і читають його, відгукуються про журнал з великою вдячністю, долучаються до авторства. Надходять листи від читачів і з крайньої півночі та далекого сходу Росії.
А що саме завдяки зусиллям Лідії Лемик журнал “Світ дитини” набув нової популярності – то безсумнівно. Вона змогла окреслити чи поновити коло тем, від релігійних основ до моральних засад, змогла зорганізувати коло направду поважних авторів, поміж яких – Ірина та Ігор Калинці, Богдан Стельмах, Марія Людкевич, Оксана Сенатович, Ліна Костенко, Галина Гордасевич, Богдан Чепурко, Марія Чумарна, Ольга Думанська, рівно ж як і відомі літератори, що живуть в діаспорі – Леся Храплива, Віра Вовк, Леонід Полтава, Ганна Черінь... радо пропонують свої послуги першорядні художники-графіки Зеновія Юськів, Іван Крислач, Володимир Патик, Богдан Пікулицький, Іван Остафійчук, багато здібної молоді. Оновилася і практика видання книг із дитячої бібліотеки – базованих на реаліях нашої непростої історії, на засвоєнні наших направду неоцінимих духовних здобутків.
Не даремно Лідію Лемик нагородили медаллю-відзнакою «Великий приятель маленьких читачів» за значний внесок у популяризацію дитячої літератури. Отже: ми маємо повне право говорити про відродження потрібного видання, про освоєння ним нових горизонтів. На жаль, уже без самої Лідії Лемик, її палке серце перестало битися 14 вересня 2005 року. Далися взнаки проблеми зі здоров’ям, зруйнованим роками дитячої каторги…