Нещодавно "Газета по-українськи" (кореспондент Наталя Вінич) запитала мене – що я думаю про феномен провінції та провінційності – чи можна стати відомим, живучи далеко від столиці. Ось що я відповів (скорочено опубліковано у номері за 24 липня).
- Як провінціалу стати відомим, досягти успіху в кар'єрі та творчості? Як прославитися? Що для цього треба робити, які якості характеру для цього потрібні? Чи кожен може стати знаменитістю?
- Нікому не побажаю стати просто відомим або знаменитим. Слід прагнути бути перш за все цікавим та змістовним, а не просто відомим та знаменитим. Зараз, в гламурну добу, є безліч телевізійних "звіздунів" - абсолютно беззмістовних людей, але телеглядачі ледь не моляться на них. Але як тільки такі зникають з телевізора чи із скандальних таблоїдів, все - їх більше немає, бо вони абсолютно порожні.
В наш час в усіх галузях культури, політики, суспільного життя не вистачає змісту та осмисленості, тому наявність такої чесноти як змістовність - це конкурентна перевага і шлях до справжньої знаменитості та слави.
Простий підрахунок показує, що більшість видатних людей народилися в провінції, а померли у столицях. Чому так?
Талановиті люди, що народилися у провінції, часто мають високу пасіонарність та шалену пробивну енергію - їм треба про себе заявити, закріпитися в столичних колах, змусити читачів та глядачів себе полюбити. Уявімо, якби той самий Гоголь народився в Санкт-Петербурзі - ким би він став? Столоначальником? Але точно не тим Гоголем, якого ми знаємо і любимо.
Найчастіше саме талановиті провінціальні митці, що прибувають до столиці, є трансгресорами - вони порушують існуючий канон, намагаються вийти за існуючі рамки - саме в такий спосіб виникають інновації та мистецькі відкриття.
Отже, більшість митців у будь-якій столиці - це колишні провінціали і столичні жителі у першому поколінні. Але вже їхні діти, що народилися у столиці, часто чомусь позбавлені креативності на пробивної сили своїх батьків. Принаймні, така тенденція, хоч є і виключення.
Одна моя знайома - відома журналістка, що народилася у Вінницький області і реалізувалася саме в Києві, якось висловилася на адресу киян: ""Кієвлянє" - це паразити, які не хочуть працювати і живуть за рахунок здачі в оренду нам, провінціалам, своїх квартир".
Зараз, в добу Інтернету, в багатьох галузях повноцінно реалізовуватися можна і не виїжджаючи з провінції. Головне - мати якусь свою понадідею, своє відкриття, своє неповторне бачення світу. Але, звісно, для мистецтва, приміром, вкрай важливе середовище колег-однодумців - це та сама богема.
В такому середовищі ідеї та художні відкриття могли б вирости та загартуватися. Тому усім українським провінційним містам треба просто плекати появу художніх середовищ, осередків культури та інтелігентських середовищ, де б жила якась думка, якісь цікаві інтелектуальні процеси. До таких осередків треба віднести: художні галереї, театри, професійні художні колективи (хори, оркестри), інститути та університети з міцними традиціями, нежлобські газети, розумні програми та місцевих теле- та радіокомпаніях, інтелігентські клуби, творчі спілки, які не перетворилися "відстійні лавочки", цікаві регіональні Інтернет-сайти, регулярні мистецькі та фольклорні фестивалі та ін.
На жаль в більшості відомих мені обласних міст України місцева влада нічогісінько не робить для того, аби позбавити свої регіони отого нафталінного духу провінційності та заскорузлості. І це легко пояснюється ґенезою сучасної політичної еліти - її цікавить насамперед власне збагачення в короткий термін. Плюс власний "плінтусний" культурний рівень. Там же, де у влади опиняються культурні та просунуті політики (мені відомо лише кілька таких прикладів), все спрямовується на те, аби перетворити свій регіон на міцний культурний центр.
В провінції часто занижені критерії для оцінки того чи іншого креативного продукту - мовляв, "и так сойдет". Тому провінційність - це насамперед не географічне поняття, а загальна заниженість критеріїв оцінки того чи іншого виду діяльності.
Тому головне для будь-якого митця чи вченого - це виганяти з себе провінційність не як місце проживання, а як спосіб мислення. Для цього не обов'язково пертися в столицю. Але обов'язково відкинути поблажливе ставлення для себе та своєї творчості, виставити до себе самого "гамбургський рахунок" і мати всередині себе міцний стрижень. Бо провінційність - це насамперед не географічне, а духовне поняття.