У радянські часи був такий жарт про водія тролейбуса і його постійну пасажирку. Водій щоранку спостерігав за тим, як одна жінка, його постійна пасажирка, щоразу з язиком на плечах несеться до тролейбуса й майже знесилена заскакує в нього. Водій зачиняє двері й рушає, везе знесилену, але щасливу пасажирку на роботу. Та одного разу жінка, біжучи, зашпорталася і впала, швидко піднялася, але кілька секунд втратила. Вона вже підбігала до тролейбуса, але водій немилосердно зачинив двері прямо перед її носом. «Не встигла», – скрушно подумав він.
Цей анекдот завжди мені пригадується, коли чую від західних політиків, експертів, урядовців розповіді про те, як може закінчитися війна Росії проти України, про поступки, на які мав би піти Київ, а тим паче закиди українцям, що вони чинять щось неправильно щодо росіян.
От, наприклад, нещодавно світовими ЗМІ розійшлася заява генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберґа про ймовірність відновлення миру в Україні, яку він висловив під час виступу на щорічному заході «Дискусії в Култаранта» у Фінляндії. Причому в більшості медійних подань інформація пішла під приблизно таким заголовком: «Столтенберґ: мир можливий, але Україна не готова на нього за всяку ціну». Відомо, що останнім часом близько 90 відсотків клієнтів новинних сайтів читають лише заголовки. І що ж їм залишиться в пам’яті? Що шанси на мир є, але така-сяка Україна торгується, не готова платити ціну, яку від неї вимагає передовсім Росія. А отже сама себе наражає на страждання. І себе, і своїх союзників, які мусять запроваджувати санкції, підтримувати українців матеріально, віддавати їм частину своєї зброї, погіршуючи стан своєї обороноздатності, терпіти зростання цін на бензин, газ, електрику тощо.
Насправді ж Єнс Столтенберґ аж ніяк не мав наміру посилати саме такий меседж світові. Він, навпаки, закликав світ зробити все можливе, щоб Україні не довелося платити високої ціни, передовсім йдеться про територіальні поступки Росії. «Мир на території України цілком можливий, але головне питання у тому, яку ціну вона готова за нього заплатити. Завдання Заходу – зробити так, щоб Києву не довелося йти на територіальні поступки та втрату незалежності», – ось що насправді заявив генсек НАТО.
Утім «майстри заголовка» вміло спотворили суть заклику, бо саме з такого ракурсу вони й багато хто на Заході все ще сприймають ситуацію. Як той водій, котрий хоч і бачить безталанну пасажирку-Україну, не поспішає йти їй на зустріч. Хоча, щоб допомогти, потрібно не так вже й багато, непорівняно менше, аніж доведеться докладати в кінцевому підсумку зусиль, якщо із цією допомогою зволікати чи тим більше її проігнорувати.
Зрозуміло, що передовсім йдеться про зброю, про військову допомогу Україні. Так, вона надходить. Так, ми за неї вдячні. Але її ще досі замало, інколи навіть катастрофічно замало.
І це не інсинуації якихось зрадофілів. Варто поглянути на хід боїв у Луганській та Донецькій областях, особливо пригледітися до битви за Сєвєродонецьк. Саме там відбуваються постійні артилерійські дуелі. І саме там явна перевага на боці Росії, яка має в рази більше гармат і набоїв до них. Тож може дозволити собі гатити по наших позиціях, допоки від них не залишиться каменя на камені.
Найприкріше, що деякі країни-партнери спершу обіцяють одні обсяги військової допомоги, одні терміни поставок, а потім і терміни зривають, і постачають значно менше обіцяного. І це в той час, коли Генштаб ЗСУ намагається враховувати ці обіцянки у своїх планах ведення бойових дій. Наприклад, українське командування вирішує всіма силами тримати той самий Сєвєродонецьк. Адже нам обіцяли найближчим часом підкинути новітні далекобійніші й точніші гаубиці, а також вдосконалені реактивні системи залпового вогню. А ще танки і штурмові літаки для прориву ворожої оборони, системи ППО і ПРО для захисту техніки й особового складу від атак з повітря, де в росіян досі є перевага.
Але згодом з’ясовується, що обіцянка – цяцянка. Що артилерію і РСЗВ дадуть пізніше та в значно менших кількостях. Що системи ППО ще треба виготовити, а на це піде кілька місяців. А з танками і штурмовиками – взагалі біда. Не дадуть їх, бо… існує певна неформальна домовленість. Про неї французький президент Емманюель Макрон розповів українським журналістам під час візиту до Києва: «Ми допомагаємо Україні оборонятися, але не вступаємо у війну з Росією. Тому певне озброєння, як, наприклад, штурмові літаки або танки – було домовлено не постачати».
От тобі й на. Тобто РСЗВ, самохідні артилерійські установки (на вигляд їх невійськова людина легко сплутає з танком), бронетранспортери, БМП поставляти ще можна, це ще не вважатиметься «вступом у війну з Росією», а танки вже не можна, це вже «вступ». Дрони, навіть такі потужні й смертоносні як MQ-9 Reaper – можна, а пілотовані штурмовики й винищувачі – зась.
Цікаво, чому саме такий дивний поділ? Це Росія встановила кордон? Сумнівно. У Кремлі виступають взагалі проти будь-якої допомоги. І, наприклад, РСЗВ з переліченого «джентльменського набору» буде для неї найдошкульнішим, а Reaper – це просто смерть. Отже на Заході самі для себе встановили такі внутрішні обмеження.
Приблизно, як той самий водій, який вирішив зачинити двері перед носом пасажирки. Чому? Ну бо так. Бо «Путін нападе». І це не просто жарт, не просто мем. У Берліні, Брюсселі, навіть Вашингтоні все ще озираються на Москву.
Пригадуєте, як нещодавно ексканцлерка Німеччини Анґела Меркель пояснювала, чому заблокувала шлях Україні до НАТО ще 2008 року? Вона стверджувала, що «це була не та Україна, яку ми знаємо зараз», що, мовляв, Україна була розколота політично між Януковичем та Ющенком, що там процвітала корупція, нею керували олігархи. Та інше несуттєве бла-бла-бла. Утім далі зізналася щиро: «Путін цього не допустив би… Я не хотіла його провокувати».
Тобто ще тоді, 14 років тому, «залізна канцлерка» боялася російського диктатора-недомірка. З роками страх лише зростав. І нині, коли Путін пішов війною фактично проти всього цивілізованого світу, страх досягнув свого апогею.
І лише Україна, українська армія здатні довести і доводять, що боятися таки нічого, що це колос на глиняних ногах. Зрештою, завдяки нашому ефективному спротиву російській агресії колективний Захід змінює свою думку, потроху втрачає цей ірраціональний страх перед Росією. Тому сподіваємося, що заяви політиків у Вашингтоні, Лондоні, Брюсселі й Берліні про те, що вони дбатимуть саме за перемогу України й надаватимуть допомогу для реалізації цієї мети, – не пусті слова, не обіцянки-цяцянки.