Проєкт 2026

Вибори в Сполучених Штатах Америки – це завжди подія всепланетного масштабу. Що вже говорити про нинішні часи, коли увесь світ не просто вирує, а фонтанує відразу кількома військовими конфліктами, до яких США так чи інакше мають стосунок. Статус єдиної наддержави зобов’язує, так би мовити. (Так, у Пекіні та Москві з цього питання є своя точка зору, але там немає виборів, а є лише комуністично-гебістська їх імітація, тому й цікавість до результату там на відповідному рівні).

Цьогорічні проміжні вибори до американського Конгресу викликали інтересу значно більше, ніж у середньому по тамтешній палаті. І це зрозуміло – Дональд Трамп. Фактично, це голосування можна назвати, майже не натягуючи сову на глобус, референдумом довіри до поки що президента Сполучених Штатів. А результати голосування, як ми бачимо, продемонстрували повний провал цієї довіри. Трамп, який два роки тому тріумфально повернувся до Білого дому, за цей період настільки розчарував американців, що ті влаштували воістину «Велику Синю Хвилю» (так у Штатах уже називають перемогу Демократичної партії, основним кольором якої є саме синій).

Про Техас та епохальну перемогу Джеймса Таларіко – він став першим з 1988 року демократом, який отримав сенаторське крісло в цьому густо червоному штаті – не говорив хіба що лінивий. Але є ще фантастичніша історія – у штаті Канзас. Там Демократична партія до 2026-го востаннє перемагала на виборах до Сенату аж… увага… 1932 року!!! Це ж наскільки треба було допекти виборців у республіканських штатах, щоб вони віддали один із сенаторських мандатів демократам…

Та відволічімося трохи від власне результатів парламентських виборів на тому боці Атлантичного океану. Врешті-решт, десь такими ми їх й уявляли – хіба що в Сенаті соціологи та прогнозисти віддавали демократам дещо меншу перевагу (при цьому правильно прогнозуючи повернення саме синьої більшості). Тож зараз ми просто фіксуємо логічне завершення процесу. Я ж пропоную згадати ось який момент.

Невдовзі після перемоги Дональда Трампа на виборах 2024 року, коли він ще перебував на піку популярності, набула розголосу така ініціатива, як «Проєкт 2025» (Project 2025). Її суттю було посилення повноважень президента, який, нагадаємо, і так очолює державу з досить широкими президентськими повноваженнями, тобто формальних важелів впливу йому й без того вистачало. А злі язики заговорили навіть про те, що справжнє, закулісне завдання цієї ініціативи – подовження правління Трампа після осені 2028 року. Договорилися аж до того, що заради містера президента можна буде тим чи іншим чином знехтувати 22-ю поправкою до Конституції США. Тією самою, яка після президентства Франкліна Рузвельта обмежила всіх його наступників лише двома президентськими термінами (хоч поспіль, як у практично всіх, хоч «уроздріб», як у Трампа).

Словом, опоненти 45-го і 47-го президента Сполучених Штатів заговорили про ідею формування справжньої диктатури Трампа. Для найстарішої сучасної демократії планети Земля це прозвучало як справжній вирок. Деякі політичні блогери договорилися навіть до того, що Дональд Трамп планує створити «фашистську державу», не більше й не менше.

Відтоді, з моменту другої перемоги Трампа на президентських виборах, минуло два роки. І що ж ми бачимо і чуємо? Почнімо з того, чого ми не чуємо. А не чуємо ми якраз про «Проєкт 2025», про диктатуру Трампа, не кажучи вже про третій його президентський термін. Бачимо ж – повний розгром Республіканської партії, яка досі асоціюється з персоною президента. Не вистачає хіба що десятка місць у Сенаті, щоб отримати сумарні дві третини, достатні для голосування за імпічмент – цього разу вже успішного, на відміну двох попередніх спроб.

А що ж сам господар спаплюженого ним (і в переносному, і в прямому сенсі) Білого дому? А він, як порядна людина, заявляв, що результати виборів визнає. Ну, а коли що – читайте: «коли демократи таки візьмуть більшість в обох палатах Конгресу», – то доведеться перекваліфікуватися на «містера Вето».

Де ж звинувачення у фальсифікаціях? Де заклики штурмувати все, що можна штурмувати? Де використання силових і судових структур, що так люблять використовувати різноманітні диктатори? Так і залишилися у вигадках опонентів ікони MAGA-руху.

А все тому, що, хоч би хто насміхався зі Сполучених Штатів Америки та їхньої двопартійної системи (яка й справді має чимало вад), хоч би хто на початку 2025 року заламував руки й риторично запитував: «Де ж ваші системи стримувань і противаг?», – насправді США знову показали, що вони й справді велика демократична країна. Країна, яка здатна переварити й пережити навіть такого персонажа, як Дональд Трамп. Адже дійсно, можна сказати, що за всі два з половиною століття її існування подібних постатей на чолі держави не було.

Ось це і є головним підсумком виборів-2026. А «Велика Синя Хвиля» – це лише результат, наслідок того, про що я сказав у попередньому абзаці. І ще один, уже суто наш локальний момент.

Українці в останні роки, попри війну (чи радше й завдяки їй, як це не парадоксально), отримали певну ін’єкцію політичного патріотизму. Мовляв, увесь світ готовий прогнутися під Путіна, он навіть Штати – і тільки ми стоїмо на сторожі демократії та свободи. Але не варто забувати, що ці «сторожі», що наше з вами суспільство виборами-2019 фактично відкрило Кремлю ворота у велику війну, проголосувавши ідею «треба просто перестати стріляти» і «мир в очах Путіна». І цей політичний шторм, хоч і був унікальним за своїми результатами, не є чимось унікальним з погляду політичних процесів. Бо якщо тоді українці побігли голосувати за тих, хто «закінчить війну» – зараз, якщо вірити соціологам, ті самі люди вже готові голосувати за різні воєнні партії (Залужного, Буданова, «Азова», «Третьої штурмової» тощо). За якими точно так само невідомо хто і що стоятиме, як невідомо було, чим і ким конкретно обернеться «зелений тріумф-2019».

А якщо зазирнути трохи далі за горизонт – уже починають формувати своє політичне майбутнє нові «партії миру». Не будемо вкотре згадувати тих людей, які піарять власні персони на цій темі, але побачимо – обов’язково побачимо – їхні політпроєкти саме під такими гаслами. І, будьмо чесними, потенційний переможець майбутніх виборів в Україні може стати не меншою (якщо не більшою) проблемою, ніж нинішня влада. Просто тому, що в США – хоч би як скептично ми ставилися до них часів трампізму – все-таки є інституції, формальні чи фактичні, які стримують навіть таких персонажів, як Дональд Трамп. В Україні ж таких інституцій немає. Їх ще тільки треба формувати. Ось над чим українцям варто подумати, дивлячись на тотальну поразку враз присмирнілого Дональда Трампа.