У проєкті звіту Єврокомісії про розширення ЄС є фраза про те, що Україна «повинна домогтися більшого поступу в питаннях незалежності судової влади, боротьби з організованою злочинністю та поваги до громадянського суспільства». Першими двома пунктами українців не здивуєш – вони лунали й раніше. А ось третій пункт – це, можна сказати, щось новеньке, майже «сюрприз», причому не дуже приємний.
Особливо не тішить контекст цієї новини. У документі, який європейці готуються затвердити, ідеться про те, що, незважаючи на важкі умови війни, Україна демонструє «виразну прихильність» курсу на вступ до ЄС. Але слідом за похвалою йде фраза-застереження: потрібна повага до громадянського суспільства. Вона звучить як нагадування: демократія живе не указами і не пресконференціями, а свободою людей, які мають право говорити, запитувати і вимагати.
Під громадянським суспільством нерідко розуміють тільки виборців, різні НГО, активістів... Але це вузький погляд. Як на мене, громадянське суспільство в Україні – це, крім усього іншого, ціла культура опору. Саме звідси вийшли волонтери Майдану, координатори фронтової допомоги, антикорупційні громадські організації, яскраві журналісти-розслідувачі. І тепер, коли Єврокомісія наголошує, що «роль громадянського суспільства залишається ключовою для боротьби з корупцією і верховенства права», – це означає, що майбутні європейські «співмешканці» уважно дивляться не тільки на здатність влади нахазяйнувати танків й організовувати відбиття агресії, а й на тональність її діалогу зі суспільством.
В Україні, на жаль, не отримав великого розголосу «тіньовий звіт», який НГО країни, від Transparency International Ukraine до Центру прав людини ZMINA, зробили на додаток до торішнього звіту Єврокомісії. Це був перший звіт, представлений громадянським сектором України в Єврокомісію з моменту отримання країною статусу кандидата на членство в ЄС. Він охоплював період з червня 2023 року по серпень 2024 року. Так ось, із цього звіту чітко випливає: державні органи дедалі частіше сприймають активістів як дратівливий чинник, а не як партнерів реформ.
Із цього неофіційного документа можна зробити висновок: в Україні прозорість державних рішень дедалі частіше стає не нормою, а жестом доброї волі влади. Це і є те саме тривожне тло, про яке тепер говорить Брюссель.
Минулого літа всі ми стали свідками того, до чого може призвести такого кшталту «неповага» влади: Україна знову пройшла через протести. Приводом став вічнопам’ятний законопроєкт №12414, який, за оцінкою Human Rights Watch, «підриває незалежність антикорупційних органів». На вулиці Києва, Харкова, Львова й десятків інших міст тоді вийшли тисячі молодих людей. Лейтмотивом цих акцій можна вважати такі слова одного активіста: мовляв, ми ніколи не станемо членом ЄС, якщо продовжимо рухатися туди, де вже опинилася Північна Корея.
Суть схоплена досить точно. Україна воює з Росією, але водночас ризикує програти битву за довіру своїх громадян.
Тому пункт про повагу до громадянського суспільства у звіті Єврокомісії – не бюрократична формальність. Це тест на зрілість держави. Адже реформи неможливо провести без участі людей. А якщо влада ставиться до громадян як до підданих, а не партнерів, то реформи стають лише фасадом – акуратним, але порожнім.
За даними звіту ОЕСР Integrity and Anti-Corruption Review of Ukraine, стійкість антикорупційних змін прямо залежить від ступеня залученості НГО та громадян до процесу контролю. Але саме цей механізм в Україні сьогодні буксує: рішення ухвалюються кулуарно, критика трактується як ворожість, а правозахисники дедалі частіше стикаються з тиском.
Наприклад, влітку уряд вніс зміни до порядку роботи НАБУ і САП, фактично послабивши їхню автономію. Або інший сигнал. Представники НГО заявляли, що їх виключили з обговорення програми відновлення Rebuild Ukraine, хоча саме громадянські експерти вимагали прозорості в розподілі коштів. Добре відомо й те, що розслідування гучних корупційних справ часто гальмуються.
Усі ці сигнали складаються в стійку картину: влада воєнного часу чимраз частіше спирається не на суспільство, а на апарат, а нерідко – на вузьке коло людей. І в цьому – корінь занепокоєння Європи. Адже повага до громадянського суспільства – не факультатив для мирного часу, а інструмент виживання держави у війні.
Саме тому сьогодні, коли президент Володимир Зеленський концентрує на собі дедалі більше повноважень, це стосується і сфери медіа, кадрових призначень і розподілу бюджету, виникає питання: де межа між «необхідністю» і «самовдоволенням» влади? Так, війна вимагає жорсткості і централізації. Але війна не скасовує Конституцію.
Ця невловима межа стає все небезпечнішою. Коли президент особисто вирішує, хто з генералів буде звільнений, коли парламент фактично перестає бути центром дискусій, коли голос незалежних ЗМІ заглушає наполегливий «шум» єдиного телемарафону – усе це створює відчуття закритої системи. І тоді згадка про «повагу до громадянського суспільства» у звіті Єврокомісії перетворюється з дипломатичного пасажу на попередження.
Але проблема не тільки в амбіціях команди Зеленського, а в тому, що неповага до суспільства вже стала гальмом не тільки для інтеграції в ЄС, а й для самої перемоги над агресором. Коли люди не відчувають себе суб’єктами, вони йдуть у тінь: хтось – економічну, хтось – фізичну. Мобілізація буксує, багато хто прагне будь-якими шляхами виїхати з України, рівень корупції не знижується, тіньова економіка не зменшується. Усе це – наслідок не тільки втоми, а й відсутності довіри.
Часом складається враження, що в надрах Офісу президента України розглядають громадянське суспільство як якусь прикрасу демократії, а не як її нервову систему. І оскільки влада перестає чути сигнали суспільства, тіло держави поступово втрачає чутливість до болю, якого завдають корупція, відчуженість частини громадян, порушення громадського порядку і побутове насильство.
Європейська комісія, внісши до звіту пункт про повагу до громадянського суспільства, нагадала про те, що в Європі влада не протиставляється суспільству – вона виростає з нього. В Україні ж цей баланс знову став хитким. І це особливо болісно видно на тлі війни, де суспільство проявляє вищу форму самоорганізації, а держава – часто не встигає за ним.
На фронті солдати і волонтери працюють за принципом довіри і горизонтальної відповідальності – без наказів «зверху», без бюрократичних бар’єрів. А в тилу ці ж люди нерідко стикаються з державою, яка розмовляє з ними мовою указів, повісток та інструкцій. Суперечність між реальною свободою і формальною владою стає глибшою.
Західні експерти говорять про те саме. «Зеленський втрачає довіру свого народу, приймаючи більш авторитарний стиль правління», – пише незалежне англомовне видання IntelliNews.
Симптоми розриву множаться. У містах зростає кількість конфліктів між ТЦК і громадянами – в Одесі, Дніпрі, Львові фіксувалися випадки, коли мобілізаційні групи застосовували силу або погрози, викликаючи у відповідь агресію. Це не просто криза мобілізації – це криза довіри. Коли держава перестає пояснювати, вона втрачає право вимагати.
Але зазвичай так і починається тонка, спочатку непомітна зміна курсу країни. Спершу зникає мова співпраці – залишаються тільки гасла і накази. Потім зникає довіра – і громадяни починають «ховатися» від держави: хтось – в офшори, хтось – в еміграцію, хтось – просто в апатію. Так руйнується не фронт, а фундамент, на якому будується майбутня перемога над заклятим ворогом.
Так, Україна бореться. Україна тримається під натиском ворога. Але країна зараз нагадує будинок, у якому стіни тримаються на народній вірі, а дах уже протікає. Рано чи пізно зовнішній шторм дістанеться і до фундаменту, підточить його... Якщо негативні тенденції не зупинити.
Єврокомісія, поставивши у звіті фразу «повага до громадянського суспільства», фактично вказала пальцем на це протікання: ось тут, саме тут починається корозія.
Європейські партнери недвозначно намагаються вказати керівництву України: мовляв, нам потрібно бачити не тільки реформи на папері, а й атмосферу, у якій реформи можливі. Це дипломатичний еквівалент слова «довіра». Без нього будь-які зміни перетворюються на звітність, а не на рух уперед. А без руху вперед Україна ризикує в майбутньому нарватися на вето не тільки з боку проросійського лідера Угорщини.
Проте ще більш очевидним є інше: повага до громадянського суспільства – не просто вимога Європи. Це умова перемоги. Коли людина відчуває, що її голос чують, вона готова воювати, працювати, терпіти. Коли вона відчуває, що її думка нічого не варта – вона перестає вірити. Тому нинішня криза довіри б’є не тільки по іміджу, а й по обороноздатності.
Чи розуміють це в Офісі президента України? Сподіваюся. Чи почують там «прозорий натяк» з боку Єврокомісії? Це стане зрозумілим швидше, ніж може здатися.