Через російські удари по критичній інфраструктурі у домівках українців світло вмикають за графіком (і це ще добре, якщо є графік), у деяких будинках може не бути тепла, води та світла не одну добу. На запитання «Ти як?» українці відповідають «нормально», хоча за цим словом часом прихований страх, тривожність та злість.
ZAXID.NET поспілкувався із психологинею, психоаналітикинею Оксаною Медвідь про те, як блекаути впливають на психіку українців, чому люди зриваються на своїх рідних та як пережити ці непрості часи.
***
Зараз українці проживають важкі часи. Блекаути, відключення води, тепла, повітряні тривоги та новини про чергові смертельні удари. Як у цей період можна зберігати стійкість? Що може стати опорою?
Я розпочну із того, чому цю опору не вдається тримати. Блекаути сприймаються не просто як відсутність світла, а на такому психічному рівні вони запускають відчуття втрати контролю, повертають людину у стан безпорадності. Ти не знаєш, скільки це триватиме… Клієнти відгукуються, що їх найбільше дратує графік, який щоразу змінюється: щопівгодини, щогодини… Ти маєш передивлятись його і змінювати свої плани. Через це зростає і тривожність, і дратівливість, і виснаження, а також збільшується агресія. Вона часто спрямовується на найближчих – тих, хто є вдома: на партнерів, дітей чи батьків. Вони потрапляють під «гарячу руку».
Коли так трапляється і воно триває певний час, то накопичується не лише втома, але й непроговорений страх. Коли немає ресурсу і психіка переходить у режим виживання, часто виникають конфлікти з якоїсь дрібниці: хтось щось не туди поставив, не так глянув, не таким тоном сказав.
Важливо розуміти, що такі сварки – це не про стосунок, а про втомлену і перевантажену нервову систему. Коли ми приймемо, що це є нашою теперішньою реальністю, що, ймовірно, навіть якщо ми виграємо війну, то зі світлом у нас будуть проблеми ще роками. Ми мали навчитись жити у війні, приймати її і розуміти, що вона скоро не завершиться. Так і з блекаутами, якщо ми приймемо те, що це наша найменша проблема, до якої можна адаптуватись і звикнути, то нам стане більш спокійно.
Часом також є почуття провини. Українців у світі знають, як працьовиту націю. Якщо виключають світло, то ми багато що робити не можемо, ми більш обмежені у своїх можливостях. Тут і виникає почуття провини: те не встигли, і їсти не зварили, і в хаті не прибрали… Почуття провини може підживлювати нашу тривогу. Підтримка починається з визнання цієї реальності, що зараз справді складно і це нормально.
Моїм клієнтам з-за кордону дуже незручно говорити про свої проблеми і вони щоразу мене запитують, як тут в Україні. Часто й в Україні клієнти говорять, що «ми принаймні не в окопах, ми в своєму ліжку». Згодна, але потрібно приймати й свої складності. Це нормально злитися і бути незадоволеними.
Що може допомогти?
Можуть допомогти прості речі. Домовленості з рідними, розподіл відповідальності. Якщо ви розумієте, що сварка сталась на пустому місці, то спробуйте охолонути. Сказати: «Добре, давай договоримо з тобою за годину». Тоді емоції стихнуть і обоє зможуть побачити, що ця сварка була ні до чого, тоді можна вибачитись і поставитись з розумінням.
Багатьом людям допомагає можливість побути наодинці, знизити напругу. Ну і, мабуть, не вимагати ні від себе, ні від інших «тримати себе в руках», а дозволити собі людську реакцію на ненормальні обставини.
Чому одні люди так гостро реагують на нестачу цих базових потреб, а інші пристосовуються і ставляться до проблем простіше? Мова тут не лише про наявність чи відсутність генератора.
У кожного з нас є різний рівень безпеки. Наприклад, у Києві добами немає світла, води, немає можливості забезпечити базові потреби. Є піраміда потреб Маслоу. Якщо не задоволені елементарні потреби, вони так і називаються фізіологічні, потім потреба в безпеці, в любові і останньою ланкою є саморозвиток. Однак, коли не забезпечено елементарне, то про розвиток не може бути мови.
Люди мають різний темперамент, характер, нервову систему. Хтось більш стресостійкий, а хтось менш. Це про особливості особистості. Третє – це досвід, хто у яких умовах жив свого часу. Наприклад, люди, які виросли у селі чи часто там бували, бачили гірші умови проживання. Вони могли митись у мисках та ходити в туалет на вулиці. Вони розуміють, що так може бути і є більш підготовленими до можливих незручностей.
Це все викликає агресію, бо в нас фактично забрали спокій, відчуття безпеки. Світло є одним із пунктів цього відчуття безпеки, бо до повномасштабного вторгнення ми здебільшого жили буденне, комфортне життя, окрім частини Луганської та Донецької областей. В нас його забрали, силоміць. Часто ця агресія може виливатись не прямому адресату – російським військовим і населенню, а, наприклад, ДТЕКу, який якимсь чином обмежує нас. До російського воїна складно доступитись, тобі треба піти на війну і, можливо, тобі вдасться його покарати, тому простіше злитися на когось, хто є поруч.
Які є способи боротьби з тривожністю? Можливо зможете дати кілька порад, що робити, якщо людина починає відчувати, що хвиля тривоги накриває?
Спершу треба визнати, що ти тривожишся. По-друге, зрозуміти, чому ти тривожишся. Спробувати дати ці відповіді у власній голові. Чому я тривожуся? Що мене хвилює? Який страх? По-третє, що справді допомагає – це зменшення перегляду новин. Це стало проблемою з початку вторгнення, коли ми не знали, що буде відбуватись і ми щосекунди дивились ці новини. Це стало нашою звичкою. Стало страшно, що щось трапиться і ти це пропустиш, але це оманлива ідея в нашій голові, бо якщо трапиться щось справді серйозне, то ми про це дізнаємось. Можна взяти перевірене джерело, не якийсь телеграм-канал з дивною назвою, і дивитись новини там.
Є різні практики, які зменшують тривожність. Наприклад, дихальні практики є дуже помічними або медитативні практики. Їх можна знайти в інтернеті, вони є достатньо доступними та простими. Найвідоміше – дихання квадратом.
Важливо є взаємопідтримка. Коли ти сильно тривожишся і маєш поруч людину, якій ти можеш написати чи подзвонити, розповісти як ти себе почуваєш. Це те, що допомагає завжди, при всіх життєвих стресових обставинах. Коли ти розумієш, що ти не один. Ти можеш на когось покластись, комусь пожалітись, поплакатись, поділитись своїми почуттями.
Блекаути мають вплив на психіку не лише дорослих, а й дітей. Як заспокоїти їх у ці часи?
Діти є більш адаптивними, ніж дорослі. Якщо правильно їм усе донести, то вони можуть запам’ятати ці моменти, як одні з найвеселіших. Світла немає, ніхто не сидить в гаджетах, бо погано тягне інтернет. Є така можливість і час, коли можна провести його разом. Грати якісь ігри, де збирається уся сім’я в одній кімнаті. Можна розповідати історії – батьки можуть ділитись спогадами зі свого дитинства.
У 90-х люди ще застали період відключень світла і його відключали, як хотіли, не по графіках. У школі завжди можна було збрехати, що ти не зробив уроки, бо світло виключили. Я пам’ятаю і ті періоди, коли я була на канікулах у селі, запалювали гасову лампу, всі сідали і розповідали свої історії. Було дуже тепло, багато сміху і радості. Тому це завдання дорослих спробувати створити цю атмосферу тепла і підтримки.
Потрібно також пояснювати дітям, з чим це пов’язано, і вирощувати культуру пам’яті. Старші діти більше розуміють. Пояснювати через кого це трапляється, бо діти виростуть і стануть дорослими, а сусіди будуть ті самі.
Наскільки діти переймають тривогу від батьків?
Діти дуже чутливі, вони не вміють розрізняти емоцій і часом не можуть їх назвати, хоча зараз цьому приділяється більше увагу. Я дуже тішусь, бо можливо у майбутньому у мене буде менше роботи.
Якщо діти середньої та старшої школи, то їм можна говорити правду. Розповідати, що ви хвилюєтесь і через що. Чесність – це запорука стосунків дітей з батьками. Якщо говорити про молодшу вікову категорію, то там інша історія. Окрім того, що вони чутливі, у них ще й велика уява. Вони люблять дофантазовувати. Дорослим треба пробувати справлятись з тривожністю, щоб дитина менше це відчувала.
Допоможуть ті ж практики, про які ми говорили. Якщо ви розумієте, що вас накриває і це не контрольовано, то зробіть паузу. Можна хоча б просто вийти на балкон самому і постояти кілька хвилин, щоб заспокоїтись, і прийти до дитини з меншою кількістю тривоги. Це може бути також інша кімната чи ванна, у кого які можливості.
Хочу наголосити, що тривога – це нормальна емоція. Вона притаманна кожній людині і її не треба боятися. Важливо вміти її розрізняти і якщо вона заважає якості життя, то пробувати давати з нею раду різними способами. Якщо нічого не допомагає і це стає нестерпним, то звертатись до фахівців.
Моє наступне питання було про те, коли варто звертатись по допомогу. Чи є ще якісь симптоми, на які варто звернути увагу?
Я б додала ще фізіологічні показники. Є внутрішнє відчуття, що людина більше не може, а є й фізіологічні. Наприклад, сон. Якщо у людини порушений сон і вона довго не може заснути, прокидається серед ночі або хочеться постійно спати і вона постійно виснажена. Друге – це апетит. Є люди, які мало їдять, їм «кусок в горло не лізе», а є й ті, хто їсть дуже багато, переїдає. Якщо це триває близько двох тижнів поспіль, то вартує звернутись хоча б до сімейного лікаря.
Зараз сімейні лікарні мають спеціальну діагностику, вона затверджена. Можна пройти психологічні тести на тривожність, депресивність. Знаю, що люди трохи бояться звертатись до серйозніших лікарів, хоча в цьому немає нічого страшного, бо психіатри дуже класно вміють діагностувати і часто вони є найефективнішими. Це не про слабкість, а про силу.