Колись думав, що всі люди добрі, лиш не кожен це усвідомлює. Мої погляди не змінились. Вони тут лише як ілюстрація. Правда в тому, що людей треба привчати. За бажання, вчаться вони самі, натомість привчання має бути цілеспрямованим і ненав’язливим. У цьому випадку йдеться про привчання до книг чи, скоріш, до їх читання, що виховує в людині відчуття краси.
Є люди, які відчувають просто так, будучи повними невігласами в сенсі відсутності знань. Вони живуть у гірських селах і милуються до банальності стандартним сходом сонця, яке не значить для більшості їх краян нічого особливого. Не значить, доки не роз’яснити, в чому саме естетика і що взагалі воно таке.
Отже, ті, хто милуються, то хай милуються і самі в’їдуть в книжку, якщо дати їм в руки, натомість інших треба привчати. Вони теж страшенно люблять схід сонця, але не тямлять в чому краса. Загалом люди вміють читати і мають це любити робити, тільки їм треба про це сказати, бо самому так важко допетрати. Їм треба показати безмір найпростіших життєвих ситуацій. Показати, що насправді життя є лише грою, кохання – егоїзмом, а смерть взагалі треба зневажати. І тоді з’явиться розуміння глибини плоскостей.
Якби за цими оповіданнями знімались голівудські стрічки, вони були б мелодрамами. Це якщо говорити про сюжети, бо з таких сюжетів у Голівуді тільки мелодрами й робляться. Натомість, коли читаєш книгу зі словами, промовленими автором, з думками ним замовчаними, то розумієш, що це психодрама. Не в сенсі психології, а в сенсі психологізму. Не в сенсі драматургії, а в сенсі драматизму.
Зараз я говорю про книгу Романа Черковського «Ігри мізантропа». Видавши у 2007 році роман «Фрондео», письменник чомусь перейшов на меншу форму. Можливо, тому, що менша затрата часу та енергії, можливо тому, що жанр оповідання компактніший, а отже зручніший для читання… Причин може бути багато, або й зовсім не бути. Але в кожному разі цей перехід як мінімум якісний.
Понад два десятки текстів, першим з яких в очі кидається «Фаталіст» – монолог юного «мажора» в день його шістнадцятиліття, який розмірковує над життям у його найрізноманітніших виявах. І що я вам скажу – як на вік головного героя, його розмисли надто високочолі, але відчувається неабияке намагання автора максимально відтворити погляди і почуття свого персонажа, що яскраво ілюструє кавалок, присвячений ставленню мажорів до жінок:
«– Ти мене кохаєш? – час від часу допитується у мене Кет.
– Мала, жени від себе такі анахронізми. У світі залишився лише цинізм, і я тебе ду-у-уже ціную.
Вона любить мої каламбури і мріє про те, як ми разом вступимо до Оксфорду. Стовідсотково – цією хитрою штучкою керує зиск: попервах у чужому місті придасться добрий приятель, а потім – Gaudeamus igitur iuvenes dum sumus! Словом, я не довіряю жінкам. Їх не варто підпускати на гранично близькі для себе відстані. Вони затуляють сонце та інших жінок».
Загалом книга дуже життєва, у ній порушено найрізноманітніші теми: це і адаптація хлопчини-інваліда, який знаходить себе у сфері викладання, проте мусить набиратися сил, аби витримувати насміхання учнів («Альбатрос»); розповідь про письменницю, яка стає жертвою власних творів і врешті звертається до психіатра («Бранка “Ф”»); ностальгійно-есеїстично-драстичні оповіді «Вище за свободу» та «Гість», котрі змушують замислитись над прожитим, зробленими вчинками, які здебільшого відбуваються майже несвідомо, а потім Інтернет-знайомство переходить у дивну і незрозумілу зустріч («Глорія»)…
Зрештою, важко виділяти котрийсь із текстів книги, бо всі вони рівні й мають приблизно однакові емоційні і смислові заряди. Що мені не дуже імпонує, так це доволі непоширені на теренах нашої Батьківщини імена персонажів (Марк, Кет, Велислава, Гастон, Глорія, Сильвестр, Роза, Давид, Агнеса, Густав…), та це вже, вочевидь, для створення певного колориту, спроба автора поставити героїв над буденними василями і маріями. Можливо, таке намагання і виправдовує екзотичність імен, а може й ні. Але це вже не так важливо, бо історії справді близькі для пересічного українця, де знаходимо такі болючі, але такі важливі теми, які допомагають зносити той біль.
В одному з інтерв’ю Роман Черковський мовить: «Проблема української літератури завжди була в тому, що на піку свого розвитку вона знищувалася. І відбиток цих процесів відчутний досі. Мені здається, що зараз ми маємо чергове відродження, і з'являється дуже багато цікавих письменників, які знову змушують говорити про українську літературу у європейському масштабі». І мушу сказати, що Роман є одним з тих, котрі не опускаються до побутових приколів, а намагаються мислити трохи ширше за пересічних графоманів. Можливо, саме тому не всі його розуміють, а відтак він не має великої популярності. Водночас, можна апробовувати свою притомність на прозі Черковського, який не боїться скептицизму, бо саме таке ставлення помагає бачити і жити тверезо.
Черковський Р. Ігри мізантропа. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2010. – 112 с.