Останні пів року центральною інформаційною темою в українському медіапросторі стало питання контрнаступу. Майбутній контрнаступ ЗСУ вустами багатьох спікерів перетворився на своєрідний піар-анонс великої події історичного значення. Коли ж перші контрнаступальні операції розпочалися, виявилося, що реальність трохи відрізняється від того, що говорили політики і посадові особи у попередні кілька місяців.
Як правило, під час війни не прийнято афішувати свої плани і задуми. Війна завжди була мистецтвом обману. Обманути ворога, заплутати його, завдати несподіваного удару в неочікуваному місці – основа успішних наступальних операцій. Та в Україні чомусь вирішили порушити це неписане правило тактики і стратегії. Про різноманітні варіанти наступу України і необхідність відрізати сухопутний коридор до Криму говорили всі кому не лінь. Аналізували різні деталі і напрями майбутньої операції. Спікери від влади чи не щодня згадували про наступ, який ретельно готується. Називалися навіть дати можливого вступу українських військ до Криму. Ще ніколи анонс майбутньої військової наступальної операції не набував такого яскравого піар-забарвлення і так широко не висвітлювався у ЗМІ. Звісно, можна багато розмірковувати про необхідність звільнення окупованих територій. Але навіщо приділяти цьому таку велику увагу в публічній площині? Навіщо прив’язувати початок наступальних операцій до конкретних дат чи сезонів року або до поставок конкретних видів озброєнь і техніки? Успішний наступ любить тишу.
Українське суспільство за місяці повномасштабного російського вторгнення пережило багато жахливих днів і продемонструвало здатність долати труднощі, боротися і перемагати. Українці виявилися стійкими і незламними. Їхній дух не зламали російські терористичні ракетні атаки, нічні повітряні тривого, підрив ГЕС і блекаут. Нас не злякали ядерний шантаж й інші погрози кремлівського диктатора та його придворної свити. У боротьбі з імперією зла українці стали сильнішими. Їхній дух загартувався. З’явилося більше впевненості у власних силах і віри в себе. Такому загартованому суспільству не потрібен суцільний позитив, вигадана паралельна реальність і надмірні порції дофаміну. Йому потрібна правда і справедливість, ефективна робота державного апарату, невідворотність покарання за злочини. Та українцям замість боротьби з корупцією і щоденним посиленням ефективності роботи органів влади задля прискорення перемоги над агресором запропонували анонс захопливого серіалу про контрнаступ. Вигадане, хоча й хороше, майбутнє замість реального сьогодення і реальної боротьби з факторами, які віддаляють нашу перемогу.
Українців занадто перенасичували темою контрнаступу в попередні місяці. Звісно, зберігати впевненість у перемозі серед широких верств суспільства потрібно. Але навіювання в надмірних дозах і масштабах шкідливе. Бо зіткнення з дійсністю може спровокувати болісну реакцію значної частини суспільства і привести до розчарування та зневіри.
Після тривалої медійної піар-кампанії контрнаступу багато українців почали уявляти, що нас чекають блискавичні прориви українських ударних груп, озброєних західною технікою. Напевно, багато хто щиро сподівався, що за кілька днів українські бригади вийдуть до Азовського моря і до кордонів окупованого Криму. Що танкові колони «Леопардів» переріжуть російські оборонні лінії як ніж масло. Що російська лінія фронту впаде, не витримавши ударів ЗСУ, за день чи два. Це красива, дуже бажана й оптимістична картина. Але вона також дуже далека від реальності.
Поки в ефірі «єдиного телемарафону» розповідали про український контрнаступ, ворог не сидів склавши руки. У нього було вдосталь часу, щоб підготуватися. Росіяни збудували потужні три лінії захисних споруд. Замінували величезні площі території. Спорудили підземні оборонні укріплення, ДОТи та інші вогневі інженерні споруди. Особлива увага приділялась саме Запорізькому напрямку як одному з найбільш імовірних для української контратаки. Але й на інших ділянках фронту було збудовано чимало оборонних укріплень.
Коли почалися перші спроби українських контратак, то виявилося те, що й мало виявитися. Ефект раптовості значною мірою був втрачений. Легко прорвати потужні оборонні лінії окупантів неможливо. Вести великі наступальні операції проти такого серйозного ворога без сучасної авіації і з надто обмеженим арсеналом далекобійних засобів ураження є теж вкрай непросто. Ми не можемо дозволити собі влаштовувати м’ясні штурми, як це робить російське командування. Потрібно шукати слабкі місця оборони, обманювати ворога, вдаватися до нестандартних кроків, знищувати склади боєприпасів та лінії постачання. На все це потрібний час і ресурси. Це не означає, що український контрнаступ буде невдалим. Це просто означає, що наступ – це не гостросюжетний фільм, де броньовані колони прориваються через бойові порядки ворога, а жорстока реальність із власним скоригованим сюжетом, який розвивається не завжди за сценарієм.
У нашій свідомості наступ асоціюється зі стрімким просуванням і раптовим звільненням значних територій. Але не завжди успішні наступальні операції виглядали саме так. Це може бути остання фаза контрнаступу, якій передує довгий період протистояння задля виснаження противника. Насправді більшість наступальних операцій в історії війн розвивалися поступово. Ефект змін на фронті накопичувався відносно тривалий час і чергувався з періодами оперативної паузи.
Німеччина програла Першу світову війну внаслідок контрнаступу союзників, який тривав сто днів, але зовсім не був схожим на бліцкриг. Агонія на фронті збіглася зі загостренням внутрішньополітичної кризи всередині Німецької імперії та виснаженням її ресурсів для ведення війни. Під час Другої світової війни німецький експедиційний корпус генерал-фельдмаршала Ервіна Роммеля зумів просунутися далеко вглиб Єгипту. У червні 1942 року до дельти Нілу від Ель-Аламейна залишалося близько 100 км. Але в німців не вистачало пального, боєприпасів і техніки. Це дозволило англійським військам 23 жовтня 1942 року почати власний контрнаступ. Водночас в Алжирі 8 листопада висадилися англо-американські частини під командуванням Ейзенхауера. Німецько-італійські війська були змушені відступати. Та союзникам знадобилося понад шість місяців, поки залишки африканського експедиційного корпусу не капітулювати в Тунісі 13 травня 1943 року. Битва за Італію розпочалася з висадки союзників на Сицилії в липні 1943 року, а завершилась аж у квітні 1945 року. Союзникам шлях через Італію спочатку здавався найкращим варіантом прорватися до кордонів Райху. Але гористий ландшафт Апеннінського півострову в поєднанні з потужними німецькими оборонними лініями перетворив Італійську кампанію на довгий виснажливий похід.
В останні тижні представники української влади стали більш обережно і менш оптимістично висловлюватися з приводу контрнаступу. Ейфорія дещо спала. Це відбулося на тлі низки дещо песимістичних публікацій про український контрнаступ у західних медіа. Президент Володимир Зеленський нещодавно сказав, що наступ іде загалом позитивно, але важко. 25 червня міністр оборони України Олексій Резніков в інтерв'ю американському телеканалу Fox News заявив, що очікування результату від контрнаступу було перебільшеним. Посадовець визнав, що в ході бойових дій є «різні обставини та різні перешкоди». Мало того, Олексій Резніков додав, що зараз українські війська не ведуть контрнаступу, а лише «підготовчу операцію», а росіяни побудували «дуже сильні оборонні лінії».
Навесні вже були схожі заяви міністра про те, що очікування від українського контрнаступу у світі «дещо переоцінені». В принципі, так воно і є. Ось тільки основні спікери, які представляють українську владу, самі ж спровокували цю переоцінку, роздаючи іноді відверто самовпевнені інтерв’ю зарубіжним медіа. А зараз змушені знижувати градус позитивної риторики і спускатися з небес на землю.
Успіх контрнаступу забезпечує не його реклама і не бравурні коментарі представників влади. Контрнаступ любить тишу не тільки на етапі його проведення, а й на етапі підготовки. Та в Україні чомусь про це забули. А тепер змушені пояснювати собі, суспільству та закордонним партнерам, що все йде за планом. Іноді дійсно краще мовчати, ніж багато говорити.