Напевно, говорити про публічність немає сенсу, якщо ти не робиш це публічно. Та що саме значить говорити «публічно»? Певно – для широкого загалу. Але ж це значить «масовість повідомлення», тобто публічним є те, що піддається розголосу на публіці. На противагу такому визначенню ця стаття – спроба описати публічне як те, що утворює цю публіку, формує візерунки її спільного, етичного та можливого.
Щоб продемонструвати це, я звернусь до публічних акцій ком'юніті велосипедистів, тих городян, що мають власне бачення інфраструктури міста і свого життя в ньому. А почну я з польських прикладів.
У великих містах Польщі вже не дивним видається зустріч з колоною велосипедистів, які збираються наприкінці кожного місяця на так званій «Критичній масі» - заході, який має на меті публічну декларацію потреб та інтересів ком‘юніті велосипедистів та їхню маніфестацію у ході курсування головними вулицями міста. Безпосередньо мені доводилось бувати на цих заходах у Варшаві, та «Критична маса» відбувається так само у Любліні, Познані та багатьох інших містах. Це акція, що об’єднує велосипедистів у масштабах країни, тому кожна окрема «Критична маса» як міська інтервенція та соціальна дія разом з інформативною, комунікаційною виконує й інтегративну функцію.
Я підкреслюю, що ця, так само як інші публічні заяви та дії, є завжди чимось більшим та складнішим, ніж масовість та політика. Так само як публічний інтелектуал завжди більший, аніж популізм національних розмахів деяких політиків та так званих «політичних експертів». Публічність, як це демонструє «Критична маса», має широкий функціональний арсенал принципових положень щодо свого формату та організації. Водночас не кожна соціальна комунікація є публічною. Для її публічного перебігу має бути виконано кілька умов. Які саме, я спробую визначити розглядаючи організацію та зміст публічних заяв «Критичної маси».
По-перше, в акції участь може взяти кожний охочий, незалежно від того, чи має він, власне, велосипед і чи взагалі має схожі проблеми з пересуванням містом поза міським транспортом. Я зустрічав людей, які приходили просто для того, щоб підтримати позицію та вимоги велосипедистів. Про неї пізніше. День проведення акцій припадає на останню п’ятницю кожного місяця. І влада, і водії про це попереджені та знають точний час проведення. Більше того, організаторами вибирається час, який з одного боку не припадає на час пік, щоб своїми діями не спричиняти можливих перешкод для водіїв. З іншого боку, час не настільки пізній або ранній, щоб не їздити по пустим вулицям. Сама маса, попри назву, аж ніяк не виглядає агресивно і не виказує радикальних намірів своїми діями. Колона без поспіху курсує містом, в її авангарді розташовано аудіосистему, з динаміків лунає позитивна й негучна музика.
Все це безпосередньо сприяє формуванню загального позитивного образу, та сприйняття акції та акціоністів (назвати їх протестантами було б недоречно) як цивілізованого заходу та цивілізованих людей. Що я маю на увазі. Під цивілізованістю я розумію саме публічний формат комунікації або взаємодії людей у демократичному суспільстві. Іншими словами, я апелюю до демократичності процесу громадського волевиявлення та спілкування.
Тепер кілька слів про зміст декларативних повідомлень «Критичної маси». Їх оприлюднюють у громадських місцях, де, власне, учасники акції збираються, спілкуються та рапортують для всіх присутніх, зокрема випадкових. Трохи відсторонюючись від теми, варто сказати, що ці громадські місця під час цих зборів та промов, тобто в ситуаціях публічності, також набувають публічного характеру, це вже публічні простори, які втілюють публічне тими соціальними відносинами, які перетинають ці простори, конституюють їх, як відкриті, автономні, ті що дають змогу для спілкування та зберігають кордони приватності. Так само й оголошення та заяви учасників «Критичної маси» відкриті для критики, вони не залишають тоталізуючого присмаку, але, головне, їх публічний дискурс вибудовується на аргументації, на фактах, та апеляції до громадських прав. Їх дискурс є публічним, оскільки не використовує добре відомі схеми замулювання очей, звернень до утопічних конструкцій ХІХ ст. та перемивання кісток опонента або конкурента у виборчих перегонах. Натомість він підіймає теми і цілком конкретні – від програмних змін у містоплануванні до прокладання велосипедних доріжок, і засадничі умови та можливості участі міських громад у містоплануванні та впорядкуванні. «Місто – це його мешканці, воно належить усім городянам», «ми маємо право вирішувати, як його змінювати на краще та більш комфортне місце для життя». Це лейтмотив публічного дискурсу акціоністів.
Гадаю, у багатьох, як й у мене, така позиція одразу викликає повагу. Такі слова – це слова людей, які знають свою ціну, які звикли до політичної та соціальної свободи. В них є почуття того, що вони господарі свого міста і самі можуть вирішити, як рухатися своїм містом. Тому поруч з інструментальними цілями «публічність» чи «публічне» – це вказівка на громадські цілі та демократичні основи життя. Вказівка на відкриті дискусії, які виконують функцію інструмента присвоєння та захисту громадських прав, на контроль за дотриманням свого обов’язку іншими городянами чи муніципальною владою. Акції «Критичної маси» є публічними, а самі велосипедисти є публікою, адже вони відкрито та доступно для інших говорять про просте і таке важливе право – жити на власний розсуд.
Немає нічого фантастичного в бажанні та праві їздити на роботу власним велосипедом, а не автобусом, так само, як ходити чистими вулицями, відпочивати серед зелених дерев у міських парках, увіковічнити у камені чи бронзі власного міського героя чи вирішити, як назвати свою вулицю. Мешканці міста мають на це право вже тільки тому, що вони живуть тут, і неважливо - у картонній коробці, чи пентхаузі. Мають право, бо вони перш за все люди і повинні жити у людських умовах, планку яких самі й встановлюють. У бажанні жити краще немає нічого поганого, це природно вимагати кращого до себе ставлення, кращого сервісу, якіснішої освіти чи майданчика для скейтбордингу. При цьому не забуваймо, що в потребі жити на власний розсуд немає нічого поганого тоді, коли ця потреба не порушує права та приватності іншого, який так само бажає бути вільними від усіляких злиднів, ідеологій та невігластва керманичів. «Критична маса» цього права ні в кого не забирає, навпаки провокує на відповідні дії інших представників міської публіки. Вона є прикладом того, як може бажати, мріяти та діяти вільний городянин, громадянин та просто людина, що знає собі ціну.
Розумію, звучить дещо пафосно та місцями банально, але чомусь ці прості істини часом неосяжні для наших громадян. Тепер я хочу звернути увагу на львівський аналог велосипедного ком‘юніті та його публічні заяви та дискурс.
Варто зауважити, що велосипедний рух стає щораз розвинутішим у Львові, в електронній мережі можна знайти сторінки багатьох і офіційно оформлених, і незалежних груп. Контентне наповнення мало чим відрізняється від таких же сайтів інших груп за інтересами. На них збирається все цікаве і потрібне про велосипед у місті. Лейтмотив цих публічних звернень – спроба переконати читача, потенційного велосипедиста, в тому, що мати двоколесого друга означає, насамперед, економію грошей та часу на переїзд з дому до роботи або навчання, що у випадку Львова є неабияк актуальним. Поряд з цим фігурують такі аргументи, як здоровий спосіб життя та цивілізоване ставлення до довкілля, при чому, як правило, у широкому сенсі: велосипедист мало не рятує глобальну екосистему.
Все це, звичайно, добре, як і колони велосипедистів організованих як публічні демонстрації невдоволення масштабами існуючої веломережі у місті. Цікавими та, напевно, вимушено радикальними видаються також спроби самостійно «створити» цю мережу, позначивши фарбою на дорозі межі, так би мовити, дозволеного та бажаного – помаркували доріжку власноруч прямо на проїзній частині дороги.
Це все добре, і тут не може бути місця для критики, тим паче глузування. Проте з урахуванням того, що було сказано вище, я дозволю собі висловити свою думку щодо того, чому ці акції та звернення не знаходять відповідного відгуку муніципальної влади та, головне, міської спільноти. Хоча й влада робить деякі кроки в напрямі задоволення потреб велосипедної публіки. Так, наприклад, створено робочу групу щодо розвитку велосипедної інфраструктури. На її засіданнях, обговорюють рекомендації щодо скерування коштів, виділених з бюджету розвитку міста на велосипедну інфраструктуру.
Проте реально відчути позитивних зрушень львівські велоаматори так досі й не змогли. Звісно, така ситуація є похідною не від пасивності чи в’ялості велосипедного руху (активності львів‘янам ніколи не бракувало), але як наслідок відносно недалеких горизонтів усвідомлення власного місця та значення для міста. Спробую пояснити це так. Для мене як спостерігача видаються мало переконливими аргументи щодо безпеки руху, економії часу і захисту екології як таких, що мали б мене схилити на сторону цього стилю життя чи тим паче переконати, що влада має виділити гроші на будівництво велосипедних доріжок, а не, скажімо, пантусів для людей з обмеженими можливостями пересування, чи на банальну реконструкцію пішохідних тротуарів та ремонт трамваїв. Коротше кажучи, якого дідька я – платник податків – маю піклуватись про їхні чудернацькі потреби. Нехай катаються у парках, на своєму полігоні, треку на Клепарівській, а на роботу їздять, як усі нормальні люди – маршруткою.
Отже, щоб уникнути подібного ставлення більшості городян, перемодулювати його на повагу та захоплення, гадаю, варто змінити зміст публічного дискурсу львівського велосипедного ком‘юніті. В ньому має запанувати не принизливе для особистості переконання що велосипед – це економно та здорово і взагалі класно, так само як принизливо для неї їздити розбитим муніципальним транспортом, а тверда та впевнена громадська позиція людини, яка має за звичку жити не як встановлено за «кодексом нормальної людини», а так, як вона того хоче. Така людина вибирає те, що їй просто до вподоби, тобто обирає велосипед не тільки тому, що їй набридли вбивчі маршрутки, чи тому, що вона піклується про довкілля, велосипед – це не вимушений захід, до якого змусила економічна та екологічна ситуації, а радше її вибір є універсальним правом вільної творчої людини, яка, при цьому, не шкодить іншій людині. Ні, вона не постулює реалізацію своєї потреби як найголовнішого завдання для міста, це – адекватна людина, яка розуміє, що існують більш необхідні потреби інших, тому вона вибирає шлях прискіпливого контролю за владою й безперервного нагадування про себе, про свої бажання, права та про своє місто.
Отже, публічність з‘являється там, де з‘являється відкрита дискусія, доступна для вільних людей, в котрій висловлення власної думки – обґрунтоване та можливе вже самим фактом свого проговорення. Це положення та умова передує аргументації та дебатам. Публічність – це зона демократичної комунікації приватних думок. Відповідно, публічністю або публікою стає та соціальна група, яка відкрита, автономна (у міру залежна від влади держави, капіталу чи соціальних авторитетів та норм), в котрій власний стиль життя та взаємодії з іншими – обґрунтовані та можливі вже самим фактом свого практикування. Публічність – це спосіб демократичної взаємодії приватностей. Скажу більше, це – феномен соціального життя, який не завжди присутній в ньому, він з‘являється разом з появою автономної індивідуальності. Тобто публічність далека від натурального стану речей, вона – символічно заданий та символічно структурований феномен. Її феноменальність полягає у символічно означуваній природі будь-якого дійства, яке відкрито для участі людей впевнених в своїх цінностях та переконаннях, тобто публічність можлива як віддзеркалення культурної традиції, як феномен, який опосередковано певними символами – цінностями демократії, громадянських прав, самоорганізації та саморозвитку людини. Іншими словами, публічність – це феномен, якщо завгодно, демократичної ментальності, який відображає рівень самоповаги людини та планку її домагань, претензій до влади, оточуючих і до самої себе.