У липні цього року велика площа посеред єврейського кварталу у центрі Львова ожила. За металевою конструкцією, що відгороджувала залишки синагоги «Золота Роза» та Бейт Гамідрашу від стороннього ока, почалися роботи зі створення меморіального громадського простору.
Проект «Простір Синагог», в межах якого почалися консерваційні роботи та ознакування фундаменту, передбачає перетворення закинутої, недоглянутої території на відкрите місце для діалогу, медитації, відчуття історії «тут і зараз».
Проект «Простір Синагог» почався як ініціатива учасників міжнародної конференції «Міська єврейська спадщина», що відбувалася у Львові у 2008-му році. Сьогодні ця ідея виросла до масштабного проекту, який передбачає вшанування єврейської історії та місць єврейської спадщини не лише в середмісті, але й на місці єврейського цвинтаря (р-н Краківського ринку) та на місці Янівського концтабору.
Перший етап – консервація залишків синагоги «Золота Роза», що була зруйнована у 1942 році, та ознакування фундаменту будинку навчання (Бейт Гамідраш), що стояв поруч.
Те, як саме виглядатиме меморіальний громадський «Простір Синагог», є результатом міжнародного конкурсу, участь в якому взяло кількадесят архітекторів та урбаністів з різних країн. Переможцем визнали німця Франца Решке, який доопрацював свій проект спільно з українським архітектором Юрієм Столяровим.
Нещодавно Франц приїздив до Львова, тож ZAXID.NET поспілкувалися з урбаністом про те, чим особисто для автора проекту є «Простір Синагог». До розмови доєдналася також Софі Янке, авторка інсталяції «Увіковічнення», яку встановлять біля залишків «Золотої Рози» (на чорних стелах тут викарбують цитати євреїв, які так чи інакше мають стосунок до цієї міської дільниці).
У світі відбувається багато конкурсів на проект облаштування громадського простору. Чому Ви обрали саме цей конкурс, саме проект «Простір Синагог»?
Франц: Я б сказав, що всі архітектори поділяються, як правило, на дві основні групи: ті, хто шукає викликів, та ті, хто працює над простішими, буденнішими проектами. Якщо ти належиш до першої групи, то постійно слідкуєш за різними конкурсами, тебе цікавлять умови, «заводить» специфіка завдання і так далі.
Тоді, у 2010 році, я саме побачив оголошення про три конкурси у Львові (було оголошено конкурси щодо вшанування єврейської спадщини та історії в історичному єврейському кварталі Львова, на місці колишнього єврейського цвинтаря та на місці Янівського концтабору, - Авт.). Пригадую, ми сиділи біля комп’ютера з моїм колегою, і подумали, що було би добре подати заявку на участь.
Місто дуже цікаве. Це був один з найголовніших чинників, який заохотив мене позмагатися. Звичайно, тема проекту дуже непроста. Часто основним завданням таких конкурсів є лише функціональний аспект, а тут завдання було набагато складніше та комплексніше – треба було створити громадський простір, який є не тільки зручним для місцевих мешканців, але й провокує до роздумів, до пригадування, до думання про минуле і про сьогодні, про тих людей, які раніше «робили» це місто.
Тим не менше, ми вирішили взяти участь в одному з трьох конкурсів, а все інше було питанням особистого вибору між трьома місцями: колишнім єврейським кладовищем, концентраційним табором і місцем єврейської спадщини в рамках проекту «Простір Синагог». Я ознайомився з описом кожного місця і зрозумів, що не зможу підготувати проект для місця, на якому було вбито десь кількасот тисяч людей...
Вам було би складно з цим справитися емоційно, так?
Франц: Так. Я зрозумів, що просто не зможу цього зробити. Щодо єврейського кладовища, то воно не передбачало особливого втручання, оскільки саме місце сьогодні є забудованим і повністю змінило свій початковий вигляд. Ситуація ж з об’єктами єврейської спадщини в рамках проекту «Простір Синагог» була зовсім іншою. Це місце просто потребувало відродження як відкритий простір, як невід’ємна частина життя сучасного міста. До того ж, колись це місце було важливим осередком життя євреїв у Львові. Саме тому ми вирішили зупинити свій вибір на цьому проекті.
З якими головними труднощами Ви зіткнулися в процесі роботи над своїм проектом? Що давалося найскладніше?
Франц: Я почав роботу над цим проектом разом зі своїм братом, який вивчав географію і соціологію. Ми були дуже молодими, і в цьому полягала основна проблема – у нас не було достатньо життєвого досвіду, щоб вникнути в таку непросту тему, прожити її, особливо в короткі часові рамки, передбачені конкурсом. Адже завдання було не лише просторового характеру, тут ішлося про «розбурхування пам’яті». Потрібно було зрозуміти, свідком яких подій було це місце, як в ньому поєднувалися різні елементи і так далі.
Як правило, виїжджаєш на місце, щоб побачити все на власні очі та краще його зрозуміти. Ми ж працювали над своїм проектом вдома... Уже сьогодні я думаю, що це зіграло нам на руку – ми не бачили самого місця, не дослідили кожного його камінчика. Ми просто хотіли запропонувати загальну концепцію, без акценту на деталі. Нам також було важливо зрозуміти значення кожної окремої споруди, що й підвело нас до концепції трьох різних атмосфер, а відтак до концепції трьох різних просторів в одному – від автентичних фраґментів до живого простору колишнього Будинку навчання і до абстрактного простору Великої міської синагоги…
…Яких уже нема. Незважаючи на ті виклики, які Ви назвали, результат вийшов чудовий.
Франц: Дякую.
Софі, коли Ви долучилися до проекту і чому?
Софі: Я долучилася набагато пізніше. Коли Франц представив свій попередній проект, усі одразу погодилися, що йому бракувало певної інформаційної складової. Хотілося більшого акценту на деталях. Саме тоді Франц попросив мене їм допомогти (оскільки я вже мала досвід оформлення виставок та участі в підготовці меморіальних проектів). Я знала, як працювати з інформаційним наповненням меморіального місця, тож залюбки погодилася...
То ж можна сказати, що інсталяція «Увіковічнення» – це Ваша робота?
Софі: По суті, так. Коли я почала працювати над проектом, у мене не було чіткого розуміння, якою інформацією наповнити це місце. Було лише загальне відчуття, що потрібен був якийсь елемент, який би розповідав історію меморіального комплексу. Тоді я почала читати книжки про життя євреїв у Львові, мене зацікавили історії, переповідані самими євреями. Вони справді зачепили мене, набагато більше, аніж самі голі цифри про кількість жертв. З цих записаних на папері історій до мене промовляли живі люди...
Франц: Ми проводили численні дискусії щодо того, як об’єднати всі ці елементи, яким би мало бути просторове вираження та яку саме інформацію інтегрувати в цей простір. Спочатку ми навіть не до кінця розуміли, чи потрібно було додавати окремий інформаційний елемент.
Зрештою, ми дійшли до висновку, що це місце повинно залишатися таким, яким воно є, зі своїми просторовими межами та своєю особливою атмосферою. Ми не хотіли, щоб відвідувачі відволікалися від самого місця, читаючи об’ємні інформаційні довідки. Простіше кажучи, нам хотілося, щоб місце саме розповідало свою історію. У цьому й полягає основна ідея інсталяції «Увіковічнення», яку розробляла Софі.
Ми підібрали цитати та образи, які самі по собі не є закінченими. Для нас було важливо, щоб ці історії дописувалися і додумувалися уже відвідувачами цього простору. Інсталяція мала б доповнювати загальну концепцію створення простору для роздумів.
Щоб відвідувачі могли відчути це місце…
Франц: Так, відчути та прожити його…
Софі: Ми також хотіли показати, що історія не є чимось завершеним. Вона продовжується. Ідея була в тому, щоб не лише переповісти історію євреїв у часі Голокосту, а почати набагато раніше і показати все багатство єврейської культури у Львові. Історія у нашому розумінні – це свого роду неперервна часова шкала. Вона продовжується зараз. Ніхто не може сказати, що щось вже в минулому, що воно закінчилося… І ті «голоси», які промовляють до відвідувачів з інсталяції «Увіковічнення», вони промовляють з минулого, але вони промовляють сьогодні...
Ви вже побували на місці Бейт Гамідрашу та синагоги «Золота Роза», де нарешті розпочалися практичні роботи з втілення проекту. Які емоції Вас сповнюють? Чи відчуваєте Ви якусь нову відповідальність за це місце як автори даної концепції?
Франц: Я вже кілька разів приїжджав до Львова на це місце. Коли я побачив його вперше 4 роки тому (у 2011 році), мене переповнювали емоції. Я був під сильним враженням, коли нарешті на власні очі побачив весь масштаб, історичний матеріал та уцілілі залишки синагоги.
Подальші візити супроводжувалися вже іншими емоціями, адже з нами працює багато інших людей на різних рівнях. Комунікація є важливою частиною даного проекту. Пам’ятаю бесіди, які ми проводили з представниками єврейської громади міста. Були різні думки щодо концепції – як позитивні відгуки, так і критичні висловлювання. Було цікаво спостерігати, як проект зібрав навколо себе різних людей. Починаєш справді розуміти, яке значення це місце має для всього міста.
По суті, ми говоримо про облаштування меморіального місця у зовсім новий, нетиповий для України чи Львова спосіб. У цьому ще одна особливість даного проекту. І за це я відчуваю велику відповідальність.
Софі: Особисто я почала усвідомлювати, що концепція справді буде реалізована, коли самі тексти, цитати були пропрацьовані такою великою кількістю людей (над пошуком та впорядкуванням цитат працювали найковці та дослідники з різних країн світу, - Авт.). Саме усвідомлення того, що стільки людей долучилося до реалізації нашої ідеї, зворушило мене до глибини душі.
А зараз, коли будівельні роботи вже почалися, тим більше розумієш, що це вже не просто ідея. Вона справді втілюється в життя.
Франц: Цей проект є ірраціональним до певної міри. Його з багатьох точок зору важко реалізувати. До того ж, ми, архітектори, звикли до іншого: як правило, є жорсткий контроль, ясність від самого початку, все зводиться до грошей, функціональності, виконання роботи для того, хто платить за спорудження. А тут все зовсім по-іншому, аніж у звичному світі архітектури. І це навіть трохи дратує, але в позитивному значенні цього слова.
Навіть коли ми готуємо проекти громадських чи відкритих просторів у Австрії, там все зовсім по-іншому. У цьому, львівському проекті переплелося дуже багато елементів: історія, емоції, зв'язок з сучасним містом, яке постійно змінюється…
Софі: Для мене новим є те, що я вперше працюю над проектом, який є предметом громадських обговорень. Думаю, Франц це сприймає по-іншому, бо громадські обговорення невід’ємна частина його роботи. І хоча це його перший меморіальний проект, тим не менше, його роботи завжди є публічними, комусь вони подобаються, комусь – ні. А для мене це новий досвід, особливо всі ці обговорення з громадськістю.
До речі, скільки Вам років?
Франц: Мені 33. Коли подав заявку на конкурс, було 28. А Софі сьогодні – 36.
Я просто слухав Вас, і мені здалося, що Вам десь двадцять п’ять, бо думаєте Ви дуже «молодо», якщо так можна сказати, у позитивному значенні цього слова.
Франц: Мені здається, що сама ідея цього меморіального місця сповнена молодості та життя. Адже це не просто спорудження найбільшої стели якої-небудь для нагадування про один з найбільших злочинів проти людяності. Тут більше. Тут уся ідея полягає у русі!
Важливо показати не тільки трагедію, яка позначила це місце, але й величезне культурне багатство, яким це місце вирізнялося раніше. Цього багатства в міста ніколи не віднімеш…
Софі: Ми також хотіли інтеґрувати це місце в щоденне життя сучасного міста, залучити людей до його творення. У цьому також живий дух меморіалу. Сюди можна прийти почитати книгу, призначити тут зустріч. Це не закритий для життя меморіал.
Франц: До того ж, тут важливою є специфіка кожного з трьох об’єктів в рамках проекту «Простір Синагог», яку ми спробували відобразити в своїй концепції. Думаю, тому вона і стала переможною. Інші проекти робили акцент на чомусь одному, наприклад, на автентичних залишках синагоги, або були занадто узагальнюючими. А тут важливою є кожна споруда зі своїм особливим наповненням і значенням…
Софі: Але основна ідея полягала в створенні простору для зустрічей, спілкування і роздумів.
Франц: Так, зокрема для єврейської громади, яка, як я усвідомив, сьогодні є непомітною у місті. Можливо, ситуація зміниться завдяки цьому простору, куди члени єврейської громади будуть приходити, щоб зустрітися один з одним та з іншими відвідувачами, щоб вшанувати уцілілі залишки синагоги, щоб бути свого роду посередниками між самим громадським простором і внутрішнім простором «Золотої Рози», між сучасними мешканцями Львова і тими, хто жив тут ще півстоліття тому.
Таким чином ця сповнена болю пустка наповниться новим життям, культурним життям. Цей простір сам знайде собі відповідне призначення. Можливо, тут буде проводитися фестиваль єврейської культури чи щось інше. Це складно передбачити на етапі розробки самої ідеї. Цей простір має бути до певної міри некомерційним, спільним, громадським, з білими поверхнями, відкритим до нового. Його якість – в деталях.
Автор візуалізацій - Франц Решке