Результати виборів четвертого березня 2012 року в Росії практично ні для кого не містили інтриги. Причому не містили вони її ще з 2007 року, коли Владімір Путін великодушно погодився таки зробити перепочинок у головування державою й призначити «свого хлопчика», котрий би притримав крісло на час вакацій. Зрештою й «перепочинок», як відомо, був суто формальним.
Дехто з аналітиків висловлює тепер надію на пост-виборну інтригу. Полягає вона в тому: чи побачимо ми Путіна2.0 чи до Кремля на наступні шість (12) років повернеться все той же жорсткий ВВП – колишній чекіст (хоча колишніми вони не бувають) зі своєю неоімперською риторикою, репресивними методами й сконцентрованою у єдиний потік корупційною системою. Надії на Путіна2.0 породжує небачений досі спалах громадської активності в Росії.
Менеджери середньої ланки, «мережеві хом’ячки», творча інтелігенція та увесь так званий російський креативний клас відчули, що збудована Путіним система господарювання вичерпала свій ресурс зростання й стала на заваді їхньому фаховому та особистому розвитку. Чи становлять ці тверді представники середнього класу суспільну силу? Безумовно. Чи є вони потенційною загрозою для режиму? Можливо. Чи здатні вони найближчим часом порушити чинний суспільний лад? Дуже сумнівно.
Сумнів цей виникає, коли замислюєшся над запитанням, яке не дає спокою ще з грудня минулого року: чому російська репресивна система, котра завжди вчасно запобігала акціям масового спротиву, блискавично придушувала будь-які форми протесту, зненацька дала слабинку й дозволила десяткам тисяч незгідних вийти на московські й пітерські вулиці часто під доволі образливими для владної верхівки гаслами. Чи могли придушити, запобігти, покарати? Безумовно. Чому ж не вчинили так, як робили зазвичай? Саме це питання й несе найбільшу інтригу.
А все вказує на те, що саме Владіміру Путіну найбільше й були потрібні акції і системної, і несистемної опозиції. Навіщо йому такий геморой? Уже хоча б для того, щоб продемонструвати, що перемогу він здобув не в парникових умовах, а в умовах жорсткої політичної конкуренції. Щобільше, саме пропутінські ЗМІ з одного боку нібито й применшували кількість мітингувальників на Болотній площі чи на проспекті Сахарова, а з іншого – неочікувано перебільшували сили й можливості політичних опонентів. Чого вартують хоча б постійні нарікання керівника передвиборчого штабу ВВП Станіслава Говорухіна про те, як «болотні» ведуть масштабну й безжальну пропагандистську війну проти його патрона, «тероризують усіх, хто висловить підтримку прем'єр-міністрові». Але благородний Путін вистояв, мужньо боровся й переміг усяких «бандерлогів» з білими «презервативами». Тож честь йому й хвала.
Але кому хотів Путін репрезентувати цю уявну перемогу над «силами зла»? Навряд чи вона була аж так потрібна для внутрішнього вжитку, радше увесь цей спектакль був розрахований на західну публіку. Захід, котрий заходився вживати жорстких заходів проти режиму Лукашенка, не зможе більше так байдуже спостерігати за зміцненням авторитарних тенденцій в Росії. Першим сигналом стало складання знаменитого «списку Магніцького», тобто всіх тих, хто причетний до смерті в СІЗО «Матроская тишина» консультанта інвестиційного фонду Hermitage Capital Management Сергія Магніцького. І це ще квіточки у порівнянні з майбутніми планами Європейської Унії. Наприклад: заблокувати рахунки фірм, котрі створені за рахунок корупційних діянь представників влади. І якщо припустити, що ВВП має бодай десяту частину тих активів у афільованих фірмах, які йому приписують «недоброзичливці», то він мав би серйозно запанікувати. Може саме це й змусило кремлівських політтехнологів помислитити над варіантом гри в політичну конкуренцію?
Зрештою, аби отримати відповідь на це запитання, залишилося не так вже й довго чекати. Побачимо, що залишиться до літа від тих демократичних реформ, які проголосив Дмітрій Медвєдєв під завісу свого зіц-президентства.