Що засвідчують результати президентських «виборів» у Росії? Що режим Владіміра Путіна сильний як ніколи? Навряд чи, радше цілком навпаки (і далі я спробою аргументувати цю тезу). Сам хід електорального процесу і його результати показують, що кремлівський режим остаточно відмовився від проголошеної свого часу самим Путіним моделі «керованої демократії» і чітко й невпинно прямує до авторитарної держави з елементами тоталітаризму. Хоча насправді на виході будівники нової російської імперії отримають «бананову республіку» з карикатурним, хоч і страшним на вигляд правителем.
Марк Ґалеотті – британський політолог, один з найавторитетніших експертів щодо Росії, – підсумовуючи російські вибори в коментарі для газети Washington Post, стверджує: «Кремль уже не просто не соромиться паплюжити вибори. Він поводиться у стилі "Ну і що? Що ви зможете зробити?". Він ніби гопник кидає виклик демократичному суспільству, заявляючи: "Звичайно, ви знаєте, що ми брешемо, але вам доведеться це проковтнути, тому що альтернативи немає"».
Згідно з офіційними підрахунками виборчих бюлетенів, російська ЦВК вивела Путіну рекордні цифри – переможні 87,28%. Це найвищий відсоток за всі пострадянські часи в Росії, навіть сам Путін не демонстрував досі таких результатів. І явка виборців теж рекордна – 77,5%. Але у тверезо мислячої людини всі ці цифри викликають лише сміх.
Бо, з одного боку, тут проглядається явна й безсоромна фальсифікація. Це переконливо довели незалежні експерти, ґрунтуючись на даних відносно незалежних спостерігачів та використовуючи математичні методи у встановленні закономірностей електорального процесу.
З іншого боку, з такими цифрами російський диктатор (я відмовляюся називати його «президентом» і сподіваюся, що цілий цивілізований світ теж відмовиться) входить до тієї ж категорії, що й такі лідери, як покійні автократи Гейдар Алієв в Азербайджані та Іслам Карімов в Узбекистані, які отримали відповідно від 85% до 90%. І тепер йому залишилося наздогнати самовільно відставлених лідерів Нурсултана Назарбаєва (який набирав на останніх виборах у Казахстані понад 95%) і Гурбангули Бердимухамедова в Туркменістані (97%), а також абсолютного чемпіона – покійного туркменбаши Сапармурата Ніязова, який насолоджувався підтримкою 99,5% туркменів.
Щоб передбачити перемогу Путіна, не конче бути Вангою. Напередодні самого голосування Кремль до стерильності вичистив електоральне поле. Будь-які ризики були запобіжно усунені – кандидатів, які сміли хоча б опосередковано критикувати війну в Україні, не допустили до голосування. Опозиціонера Алєксєя Навального, який і так сидів у колонії на далекій півночі, просто брутально вбили. Тож, окрім Путіна, у бюлетені фігурували імена лише трьох безликих політиків, які навіть не претендували на перемогу. Хоча й на цьому «чистка» не закінчилася. Оскільки одного з тих трьох кандидатів, а саме представника незрозумілої ідеологічно партії «Нові люди» В’ячеслава Даванкова деякі речники опозиції проголосили умовно «антивоєнним кандидатом» (насправді таким він аж ніяк не був), то путінська виборча машина навіть в нього крала його мізерні голоси.
Хоча, здавалося б, навіщо все це? Адже Путін і без цих шалених фальсифікацій легко б переміг, хай навіть і не в першому турі. Можна було б навіть запросити незалежних спостерігачів з цілого світу. І це б зняло багато запитань, принаймні на Заході. Тоді було б складно закинути, що виграв він нечесно, що він шахрай, що вибори нелегітимні.
Утім Кремль обрав саме такий шлях. Незважаючи на те, що цивілізований світ не вважає останні вибори в Росії ані вільними, ані чесними, ці 87,28% дозволяють Кремлю оголосити, що, мовляв, уся нація об’єдналася навколо Путіна, російський президент має повну підтримку свого народу. А отже, він підтвердив своє повне право на мандат для проведення загарбницької війни в Україні й на жорстке придушення опозиції. Бо така воля народу. А, як відомо, воля народу – це воля Бога. І це формальне голосування, таким чином, дозволяє Путіну 5.0 залишатися лідером країни щонайменше до 2030 року. А найімовірніше – до смерті.
Хоча, зрозуміло, реально такої суспільної підтримки Путін аж ніяк не має, що опосередковано доводить соціологія. За існування вільного конкурентного середовища, вільної преси, безперешкодного функціонування громадських організацій, права на зібрання й акції протестів, вільного судочинства, відсутності цензури і поліцейських репресій результат міг би бути цілком іншим. А втім, можна скільки завгодно говорити про круглі вибори у вакуумі, але в реальності ми маємо те, що маємо.
Як стверджують експерти, на авторитарних виборах результати передбачувані, а от наслідки – ні. Чи система, пройшовши тестовий етап у вигляді виборів, захоче відкрутити гайки й дати росіянам більше свободи, а чи навпаки – закрутити гайки й посилити репресії, ухвалити непопулярні рішення – ніхто напевно сказати не можу. Пригадаймо, наприклад, як після переобрання Путіна у 2018-му відбулося вкрай непопулярне підвищення пенсійного віку в Росії. А через два роки ще й зміна конституції, яка «обнулила» попередні каденції Путіна. Тому президентські вибори в Росії не такі важливі, як те, що відбувається після них.
Найсмішніше (а може, якраз навпаки – найтрагічніше) у цій ситуації те, що Путін свято вірить у масову народну підтримку. Відповідно нечисленних критиків вважає абсолютними маргіналами або проплаченими ворожим Заходом агентами. Він також вірить у те, що держава «сильна як ніколи». Тож, на його переконання, ескалація воєнних дій, чергова мобілізація, переведення економіки на воєнні рейки й посилення внутрішнього політичного тиску не матимуть жодного негативного наслідку: країна все витримає, а «піпл» усе «схаває».
Так, російській господарці вдалося протриматися значно довше і впевненіше під західними санкціями, аніж це прогнозувалося два роки тому. Так, осміяне «імпортозаміщення» таки дало певний позитивний ефект, принаймні тимчасовий. Росія стала відрізана від Західного світу, проте вона почала активніше кооперуватися з так званим Глобальним Півднем, де мешкає 80% населення і виробляється 40% світового валового продукту. То що ж, антиросійські санкції на потіху Кремлю таки провалилися? Аж ніяк.
Просто доведеться набратися терпіння й почекати трохи довше (нині західні й незалежні аналітики встановили новий дедлайн для розвалу російської економіки – до початку 2026 року), і кремлівський режим зіткнеться з новою вразливістю. Кумулятивний ефект браку західних інвестицій та відрізаності від західних технологій призведе до зниження продуктивності, зокрема збільшення залежності від піратського програмного забезпечення.
Водночас тісна співпраця Росії з Китаєм з переваги може перетворитися на страшенну ваду. Зростаюча залежність від Пекіна вперто й безповоротно перетворює Москву на безправного васала. А вийти з-під залежності тоталітарного Китаю буде зовсім не так просто, як відмовитися від співпраці з демократичним Західним світом.
Водночас мілітаризація економіки знизить рівень життя в Росії. Дадуться взнаки й демографічні проблеми. І в міру того, як 71-річний Путін старітиме, боротьба за його спадок загострюватиметься. Завжди важко передбачити, коли тиран упаде під вагою влади. Але впевнено можна стверджувати, що станеться це неодмінно. І тим скоріше, чим більша самовпевненість його розпиратиме.
Що робити в цій ситуації Заходу? Ну, вже точно не сидіти на березі річки в очікуванні, коли повз пропливе труп ворога. США та Європа мають чітко робити ставку на дві стратегії: посилення військової допомоги Україні аж до введення в країну військ НАТО та посилення санкційного тиску. Обидві стратегії вже демонстрували свою ефективність, коли застосовувалися чітко, оперативно і без зайвих вагань.