Путін – вбивця. Для нас це гірка правда. Правда, яка чомусь підштовхує до думки, що якщо його не стане, то всі наші проблеми зникнуть. Але це не так. Зміни якщо й будуть, то незначні.
За сім років війни ми начіпляли на Путіна десятки, якщо не сотні, різних епітетів. Щодня у нас з’являються ефіри, матеріали та дописи, які його висміюють. В інформаційному полі в його бік лунають постійні звинувачення й образи. Приблизно так у дитинстві нас лякали Бабаєм на горищі, а ми, замість налякатися, насміхалися з нього. Сміх – це один з інструментів самозахисту у стресових ситуаціях.
Так, мільйони українців з 2014 року намагаються насміхатися з ворога, потрапляючи таким чином у полон своїх фантазій. Проте Путін – це не чорт з табакерки, який вискочить, а нам вистачить відреагувати гомеричним сміхом. Але саме так його сприймають і реагують на черговий прояв агресії.
Сприйняття Путіна як єдиного творця теперішньої системи в Росії, як того, хто самостійно ухвалює всі рішення – це помилка. Путін – це верхівка системи. Системи, яка будувалась не рік і не два, а є логічним продовженням СРСР. Він був народжений системою КДБ, яка зараз керує Росією спільно з «братками» 90-х, яких часто російське суспільство сприймає як героїв свого часу.
Путін ухвалює рішення, чи вбивати українців – кулі дають результат, а росіяни, яким ми іноді співчуваємо, натискають на курок. Якщо глянути відкриті акаунти російських військовиків, то вони чітко усвідомлюють, куди їдуть і чого від них вимагають. Вони ідуть вбивати нас з вами.
У соцмережах у нас часто кричать, що не можна забути ганебної поведінки мешканців Донецької та Луганської областей, їхню зраду, сепаратизм і колабораціонізм. Але чомусь ми легко пробачаємо росіянам і готові миритись, бо там є і «нормальні люди». За цією тезою про «нормальних людей» приховується байдужість і страх російського суспільства, і не варто нам з вами йому допомагати.
Ще одна «надія» українців – російські ліберали. Але вони всі спотикаються на питанні «Чий Крим?» І не тому, що воно політизоване чи через страх осуду, а через імперське бачення розвитку Росії. Імперське бачення розвитку країни є навіть у найбільших опозиціонерів режиму. Ліберали присутні в кожній країні й політичній системі, але сприймають вони по-різному, їхні ідеології та світобачення вже не мають чіткої конфігурації. Буде помилкою і самообманом сподіватися, що хтось там прийде і розв’яже наші проблеми. Це знову перекладання на когось того, що маємо робити ми. А нам важливо відрізати пуповину зі СРСР та позбутися зв'язку, який нас тягне донизу.
Після смерті Путіна прийде новий, ефективніший керівник, а олігархи захочуть миру та зняти санкції – це одна з найпопулярніших тез українських експертів. Але ці олігархи стали тими, ким є, завдяки системі, яку очолює Путін. Їх «народила» ця система. В разі її зміни вони втратять значно більше, ніж зараз від санкцій. Вони будуть готові відмовитись від військової агресії, бо це дорого, випустять на волю Навального, якщо він не помре, і перестануть саджати всіх підряд за інакодумство. Для Європи цього буде достатньо, але це не нівелює загрозу для нас.
Чому важливо робити акцент не тільки на Путіні, а на всій системі, яка зараз є в Росії? Тому що значна частина українців, незалежно від регіону та віку, досі орієнтується на східного сусіда. Хтось просто робить порівняння, акцентуючи на тому, що там краще розвинений спортивний маркетинг, більше можливостей для кіноіндустрії, великі гонорари артистам та й рекламний ринок в рази більший за наш. Вони очікують, що нарешті війна наших політиків закінчиться і все стане добре. Можна знову буде туди їхати, робити спільні проєкти та заробляти. Але так не буде. Не буде, бо Путін – це тільки верхівка айсберга. І неважливо, що каже соціологія про ставлення українців до росіян чи росіян до українців. Модель поведінки наразі та сама, що була раніше: молодший брат з провінції та імперія, що визначає куди рухатись.
Українці, особливо покоління тих, кому за 40, були частиною радянського світогляду та культури. Вони навіть творили її разом з росіянами, і відмовлятись від того, до чого ти був дотичний з дитинства, важко. Але потрібно. Якою б «великою» не була російська література і культура, але за нею іде солдат з автоматом, і це треба розуміти.
Теза про те, що для росіян у Донецькій і Луганській областях була, є і буде громадянська війна, якраз криється в цьому зв’язку. Вони не сприймають українців як іншу націю, інший народ. Для них ми – «рускіє», а значить воюємо не проти іноземних окупантів, а проти своїх людей.
Ні в 1991-му, ні у 2004-му, ні навіть у 2014-му ми не стали незалежними від російського інформаційного й культурного простору. І наразі намагаємось тримати цей зв'язок, обумовлюючи все поганим Путіним. Але єдине, що може змінити смерть диктатора, – це закінчення бойових дій. Однак у сучасному світі гібридних війн це тільки незначна частинка протистояння.
Наше спрощення всього до одного обскуранта та тільки до ведення бойових дій розслабляє. Бо так можна пересидіти, перечекати, і далі все знову буде добре.
У цьому контексті можна навести промовистий приклад. Пам’ятаєте нападки на Український культурний фонд з боку Спілки концертних індустрій України за підтримки депутата від партії «Голос» Ярослава Железняка? Завдяки підтримці УКФ розвивається українська культура, формуються нові сенси, а креативні індустрії таки стають частиною економіки. Спілку ж заснував такий собі Максим Шульженко, що є керуючим партнером клубу Stereo Plaza, в якому до кінця року відбудеться з десяток концертів російських артистів. І так завжди. Українського продукту дуже мало. Ще трошки є з Європи. Орієнтація на Росію і її культурний продукт (якщо те, що вони привозять, так можна назвати) простежується й на сьомий рік війни. І протиставляється це тій установі, яка займається створенням нашого продукту, відмінного від російського чи радянського.
Ми так очікуємо на смерть Путіна, ми так багато вкладаємо в його особу, що не звертаємо уваги на сильний зв’язок з Росією та її інформаційним і культурним простором. Якщо його не розірвати, то система, яка там існує, залишатиметься загрозою для нас навіть після смерті диктатора.