Те, що патякає Путін, зрозуміло, ніхто з притомних людей не бере до уваги, утім так уже заведено, що тільки-но він щось заявить, одразу сотні, а може й тисячі політиків і аналітиків в усьому світі це коментують, і нема на то ради. Російський недомірок урочисто оголосив свій «план миру Путіна», вочевидь, аби не відставати від «плану миру Зеленського» на Саміті миру у Швейцарії.
Головні два пункти цього плану передбачають виведення українських військ з окупованих і неокупованих територій Донецької, Луганської, Херсонської і Запорізької областей та відмову України від вступу до НАТО та її позаблоковий статус. Попередня маячня про «демілітаризацію» і «денацифікацію» чомусь залишилася десь за дужками. Палкий російський патріот мав би заволати, а як же «рускій ґорад Харькаф», «рускій ґорад Адєса», «рускій ґорад Нікалаіф», «рускій ґорад Дніпрапітрофск» та й зрештою і «маць ґарадоф рускіх Кііф»!? Що вони навічно віддаються на поталу «нацистам» «неіснуючої держави 404»?
Головною ж причиною, чому Путін почав свою жахливу війну (цю його цитату тепер друкують на усіх обкладинках учнівських зошитів у Росії) було начебто прагнення «защітіть людєй». «Дамбас» уже «защітілі» - майже весь знищили і половину людей повбивали чи вивезли, а лише в одній Горлівці 20 тисяч насильно мобілізованих чоловіків загинули на фронті. Ну «защітілі», то «защітілі».
А як же після евентуального укладення миру, запропонованого недомірком, «защітіть» тих представників «рускава міра», які опиняться на контрольованій Україною території. Після цього «уже ж війни не буде», Путін же «солідно» заявив, що це «не тимчасове перемир’я чи припинення вогню… Мова не про заморожування конфлікту, а про його остаточне завершення». Остаточне, тільки виведіть війська і не вступайте в НАТО, то буде «вічний мир». До речі, цих «вічних мирів» із Московією було вже до біса, так найвідоміший із них 1686 року був підписаний у Львові в палаці Корнякта на площі Ринок, і його умови дещо схожі до тих, які сьогодні пропонує Путін. Усім відомо, що від 1686 року «вічний мир» із Кацапією «успішно» триває й досі.
Утім остаточне завершення - то остаточне завершення. Але як же так? За цей час Україна насправді перетворилася, чого дуже не хотів Путін, на «Антиросію». Це означатиме, що не лише й надалі трощитимуть фігури усіляких кацапських пушкіних на вулицях і у парках українських міст. І не буде більше російськомовних варіантів до інструкцій-вкладок в упаковках лікарських засобів, і харькафскіє чи адєскіє дзєдушкі і бабушкі, які все життя зневажали українську мову, купивши в аптеці ліки і неправильно зрозумівши рекомендації до вживання пігулок чи крапель, ще до біса потруяться цими хахляцкімі препаратами.
І надалі «нацисти» переслідуватимуть нещасне кацапсько-угрофінське наріччя, яке піддавалося «страшенним гонінням» усі роки незалежності «неіснуючої держави», але чомусь так і не зникло. І надалі нещадно битимуть цеглою по пиці за одне-єдине кацапське слово. А найголовніше – так само нелюдськи жорстоко розпинатимуть «мальчікаф ф трусіках»…
Путін же не каже – буде «вічний мир», тільки поставте президентом Януковича чи Медведчука, а російську зробіть державною. Ні, зовсім ні – лише виведіть війська з чотирьох областей і дайте обіцянку не вступати в НАТО. «Сваіх не брасаєм» забуто. Таки «брасают». Путін щось там обіцяв покарати тих «нацистів», які 2 травня 2014 року начебто спалили в Одесі представників «рускава міра», але ж йому за його ж «мирним планом» до Одеси зась. Ось такі його обіцянки.
Щойно спало на думку, що справжній «рускій мір» для кацапів – це не Донбас, не Луганщина, не Херсонщина, і не Запоріжжя. Донбас загалом пролетарсько-люмпенський регіон, а люмпен не має національно-культурних ознак, на луганській Слобожанщині здебільшого українське населення. А загалом окупована кацапами південна степова частина України – рустикальна, сільська, аграрана, та ще й добряче українізована. Головний «рускій мір» в Україні це безумовно Харків, Одеса і Дніпро – великі майже тотально русифіковані міста, центри промислові, технологічні, наукові, освітні, культурні, мистецькі. Багато хто з українських політиків і мислителів XIX і XX століть неодноразово відзначав, що власне великі промислові міста є центрами русифікації України, цей архаїчний поділ на «культурні російськомовні міста і україномовні селянські регіони» не втратив своєї актуальності й донині. Так що Путін своїм «мирним планом» віддає «огромнейший пласт русского и русскоязычного населения Украины» (за Дугіним і Прохановим) на поталу «нацистам».
Та зрештою про що ми говоримо? Так званий «мирний план» російського недодиктатора – це фактично його нездійсненне волання про тимчасовий мир за всяку ціну. Йому конче потрібна передишка, аби зібравши останні сили згодом знову й знову загарбувати усе, що погано лежить, або хоча б відстояти те, що загарбав, відстояти те, що він вважає своїм величезним досягненням, а саме: що «Азовське море стало внутрішнім морем Росії». Доволі скромне і хитке надбання для найбільшої країни світу і її «другої у світі армії». По десяти роках загарбницької війни в Україні військові і людські ресурси Кацапії вичерпуються, міжнародні санкції тиснуть, мікроскопічні тактичні просування вглиб української території за два з половиною року не дають ефекту на тлі колишніх очікувань «рускава народа» про «Київ за три дні». Для більшого постраху усіх своїх ворогів Путін оголосив, що на території України зараз нібито воює 700 тисяч російських військовиків, що на третину більше оцінки українських аналітиків.
Справи у рашистів дуже кепські. Тому так званий путінський «план» навіть ніхто серйозно не буде обговорювати. Недодиктатор скотився до того, що лише хоче закріпити за собою частину знищеної і випаленої української землі, всі інші проблеми його мало цікавлять, ще в інтерв’ю з Такером Карлсоном він висловив свою божевільну надію, що світові демократії зрештою «з розумінням і гідністю» визнають його нікчемні загарбницькі територіальні надбання. Стає все більш і більш зрозуміло, що справжній мирний план щодо України здійсниться лише з повною перемогою над недоімперією і зі звільненням до останнього квадратного метра усіх міжнародно визнаних українських території.
Карикатура The Spectator