«Молоді роки свого життя ми віддали боротьбі проти комуністичної імперії, за що каралися у в'язницях і таборах. Зовсім небагато громадян тоталітарної держави наважувалися тоді допомогти нам або підтримати нас. Найактивнішим і найвпливовішим нашим захисником був Андрій Дмитрович Сахаров. Попри погрози та переслідування з боку влади, що ненавиділа його, він, як міг, невтомно боровся за наше визволення. (...) Тим гостріше, із болем у серці, ми змушені реагувати на наміри міської ради та мерії Івано-Франківська позбавити своє місто пам'яті про Сахарова, перейменувати вулицю Андрія Сахарова. З єдиної причини – Сахаров був росіянином».
Це – цитата з відкритого листа в'язнів радянського режиму, під яким підписалися Мустафа Джемілєв, Йосиф Зісельс, Юрій Шухевич, Ігор Калинець, Мирослав Маринович та багато інших людей, яких ніхто не зможе звинуватити у «проросійській позиції». Там ще йдеться про «якщо таке рішення було б прийняте, це був би вчинок із арсеналу сучасної авторитарної московської держави» і «Україна чинить всенародний опір путінській агресії, вона прагне увійти до демократичного союзу європейських держав, де ім'я Сахарова визнано назавжди».
Тому, напевне, все-таки варто долучитися до дискусії про «хороших росіян» і «не Путін вбивав у Бучі». Одразу ж традиційно нагадаю, що я не вважаю свою точку зору єдино правильною, лише ділюся своїми міркуваннями як матеріалом для роздумів.
Для початку визначимося: хто такі росіяни. Скажімо, у ситуації, коли російська армія знищує Маріуполь – понад 40% мешканців міста назвали себе етнічними росіянами на переписі, а з іншого боку – серед російських окупантів значну частину становлять буряти, чеченці, етноси Даґестану та інші. І це не таке просте питання.
Останнім часом я чув приблизно таке визначення: росіяни – це громадяни РФ, об'єднані російською мовою і культурою. Тобто нашим ворогом є РФ, її громадяни, а також російська мова і культура. Із цієї схеми, однак, випадають чеченці-кадирівці, які дуже погано володіють російською, яких об'єднує чеченська мова і культура – але вони беруть активну участь в окупації України, чинять звірячі розправи над українцями. Окремо цікаво, що ніхто через це не пропонує перейменувати вулицю Джохара Дудаєва. З іншого боку – тисячі російськомовних і навіть етнічно російських громадян України зараз воюють проти російських окупантів: мова і культура їм чомусь не перешкоджають.
На цьому моменті важливо зазначити, чому я взагалі порушую цю тему і чому саме зараз. Усе вказує на те, що війна буде кривавою і затяжною, але початковий ентузіазм суспільства – як українського, так і в наших західних сусідів – вичерпується. Це природно. Але не менш природно й те, що на новому етапі все буде далеко не так просто. Ми побачили ворога: російська армія на чолі з етнічним росіянином Путіним, етнічним тувинцем Шойґу. Та й етнічний українець Зусько теж встиг відзначитися у цій малоприємній компанії. Але як нам ставитися до російського суспільства? Так, я чув версію, що з росіянами треба припинити абсолютно всі зв'язки, не розмовляти, робити вигляд, що їх не існує. Але наразі я не бачив когось, кому б це насправді вдалося. Особливо дивно, що українці з такими поглядами продовжують «пастися» в коментарях у відомих росіян, переважно опозиційних, постійно розповідаючи, що ми з ними не брати і їхня думка нам нецікава. Не думаю, що це можна назвати послідовною позицією.
Зараз, на моє переконання, російське суспільство – це суспільство ворожої держави. Але це не означає, що всі люди в цьому суспільстві є ворожими до України. Ба більше, нам варто зрозуміти, які процеси відбуваються всередині російського суспільства і як саме Україна зможе ці процеси використати – це дуже важливо для нашої перемоги. Отже, ось моя суб'єктивна думка щодо Путіна, Росії і росіян.
Уже ні для кого не таємниця, що основна причина провалу початкового путінського плану окупації України полягала в тому, що він погано розумів, що таке Україна. Але я уточню: він погано розумів, що таке сучасна Україна. Путін досі живе в 1990-х роках, власне, це останній період, у якому Путін споглядав довкілля як звичайна людина, а не як всемогутній Начальник. Зовсім нещодавно він вкотре це підтвердив, згадавши «шістсотий» Мерседес як синонім авта люкс-класу («Ті, хто захоче завезти якісь товари люкс-класу, лакшері, зможуть це зробити. Але буде для них трохи дорожчим. Але це ті люди, які й так їздили на шістсотих мерседесах і їздитимуть».) Путін, схоже, не усвідомлює, що ця модель давно знята з виробництва і вже не є ознакою високого статусу. Можливо, саме тому він був упевнений в тому, що в Україні йому протистоятимуть лише розрізнені загони націоналістів, а армія залишиться нейтральною або дружньою до Росії. Адже в 1990-х так би і сталося: усі ми пам'ятаємо, що армія тоді була чи не найбільш ностальґійно-радянською та проросійською силою в українському суспільстві. Просто світ навкруги змінюється, а Путін змінюватись не хоче.
Звідси – його патологічна ненависть до будь-яких реформ, які можуть відбутися на пострадянському просторі. Вторгнення в Грузію 2008-го, фактична здача Вірменії у 2020-му – це помста за реформи. Підтримка Лукашенка – це консервація совка в Білорусі. Окремим питанням є те, наскільки Путін толерував Порошенка як представника «старої ґвардії». Цілком можливо, що знамениті телефонні розмови і жарти про свято Першотравня діяли на «царя-батюшку» заспокійливо. З іншого боку, Зеленський – надто молодий, надто нерадянський, надто інакший – що не могло не дратувати кремлівського тирана.
Із цього випливає також і внутрішня політика Путіна, зокрема його ненависть до Навального. Мені багато разів доводилося чути гіпотези, що Навальний – це той же Путін, тільки молодший і сильніший. Але річ у тім, що молодшого Путіна бути не може в принципі: він є продуктом своєї епохи, яка вже давно відійшла. Він ніколи сам не перемагав у вільних конкурентних виборах, єдине середовище, де Путін почувається як риба у воді – це авторитаризм. Якщо вже продовжувати аналогію з рибою – то це мутна затхла вода, в якій не може з'явитися нічого нового та свіжого. Тому основним завданням Путіна є створення в Росії саме такої атмосфери, коли всі, хто хоче цю Росію бачити сучасною, розвиненою та інтеґрованою в Західний світ – або втекли б за кордон, або опинилися б за ґратами.
Тому теза «якби в Росії не було корупції – то атака на Україну була б успішною» в корені хибна: якби в Росії не було корупції – не було б й атаки на Україну. Саме консервація затхлого корупційного болота і створила той мікроклімат, у якому й визрів абсолютно безглуздий план напасти на державу, яка станом на січень 2014 року була надійно вмонтована в російську орбіту. Тільки ледачий не написав, що Путін насправді – основний руйнівник реального «російського світу» (я навмисне тут пишу не «рускій мір»), який цілком природно формувався і розвивався на пострадянському просторі аж до Революції гідності, того самого, у якому український актор і продюсер Володимир Зеленський успішно знімав в Україні російськомовні серіали для продажу для телеканалів Російської Федерації. Але я піду далі і припущу, що це руйнування має певну внутрішню логіку. Річ у тім, що той «російський світ» формувався без впливу і контролю з боку Кремля, зокрема в непідконтрольному (на той час) Інтернеті. І Україна в тому «російському світі» не була російською колонією: навпаки, вона постійно погрожувала стати не те що «вікном у Європу», а цілою «брамою в Європу», через яку в край берізок, балалайок і пам'ятників Леніну хлинуть ворожі ґей-паради.
Я дуже добре пам'ятаю наш Євромайдан. І пам'ятаю, наскільки багато там було молоді з Росії. Зазвичай вони приїздили ненадовго, на кілька днів, щоб подивитися, як це: боротися проти влади на пострадянському просторі. Поставте себе на місце Путіна, подивіться на ситуацію його очима. Старші покоління, покоління радянських людей, відмирають. Молоді не цікаві всі ці ваші танці з балалайками навколо «Великої Перемоги», їм хочеться західного кіно, західної музики, західного стилю життя... І, так, прав і свобод, як на Заході. І тут раптом у сусідній державі, яку ви вважаєте незаконно відторгнутою своєю територією, відбуваються масові протести з вимогою рухатися не до вас, а навпаки – на Захід! І значна частина тієї самої вашої молоді зі зацікавленням дивиться на такий варіант!
Тому, так, якби Путіну йшлося про розвиток Росії як потужної сучасної держави, лідера пострадянського «російського світу», то він і не думав би починати жодної війни: він проводив би у своїй країні реформи, боровся б з корупцією, а студія Володимира Зеленського і далі б успішно знімала телесеріали для російського ринку... Проте Путін не хотів жодної сучасної Росії. Це людина, яка що далі, то менше розуміла всі ці новомодні штучки, а отже дедалі більше їх боялася. Звідси – ставка на тотальне спрощення ситуації. Стара-добра війна, як за часів Гітлера і Сталіна. Стара-добра цензура. Закручування гайок. Того ж Навального вирішили усунути не просто так, а, очевидно, в межах зачистки поля перед повномасштабною війною. У топку війни кидають російських солдатів з найвідсталіших, найзлиденніших реґіонів. Санкції? Тим краще! Обмеження для росіян за кордоном, припинення співпраці? Чудово!
Путін фактично здійснює девестернізацію Росії плюс знищення вестернізованого «російського світу». Ідеал для нього – це залізна завіса. І тут підходимо до питання так званих «хороших росіян». От згаданий на початку радянський громадянин Сахаров – він відповідальний за злочини радянської армії в Афганістані? А всі ті радянські громадяни УРСР, які за весь час радянської окупації Афганістану не вийшли на жоден протест проти вбивства своїми земляками мирних афганістанських мешканців і тих афганістанців, які боролися за свободу своєї країни? От уявіть себе, мешканця Києва чи Львова 1984 року, якому якимось дивом вдалося втекти на Захід... Ну, припустімо, до ФРН. І тамтешній чиновник дивиться на ваш паспорт і видає: «Що тут у нас, "хороший радянець"? Не буває "хороших радянців"! І мене не хвилює, де ти там самвидав поширював, які заборонені вірші якою мовою декламував: ти платив податки своїй армії! Повертайся назад у Мордор!». Це так, замальовка на тему «всі вони однакові». А тепер про практичний бік справи.
Напад Росії на Україну – наслідок панічного страху Путіна перед майбутнім, у якому його, Путіна, не може бути. Весь дискурс російської пропаганди – це чіпляння за минуле, причому одночасно і за минуле імперської Росії, і за минуле більшовицького СРСР. Жодної логіки там нема: що завгодно, тільки не майбутнє. При цьому в самій Росії є мільйони громадян (навіть з огляду на контрольовану Кремлем соціологію), які прагнуть жити у майбутньому. Хтось з них підтримує в цій війні Україну, а хтось – не хоче повірити, що їхня країна справді здійснює настільки жахливі злочини. Так, є й інші мільйони: мільйони громадян Росії, які стали на бік путінського постмодерністичного неофашизму, які так чи інакше – на боці минулого. Поки що останніх більше і їх підтримує держава.
Чи вигідно нам, щоб прихильники минулого остаточно «зачистили» російське суспільство? На мою думку, ні, не вигідно. Чи потрібно нам цькувати росіян, які в цій війні – хай навіть словом підтримки – на боці України? Думаю, що ні, не потрібно. Я поважаю мужність кожної людини, яка хоч в якийсь спосіб протестує проти злочинів власної держави. Можливо, я неправий. Але насамкінець хочу розповісти одну історію. Колись, у 2015 році, я прочитав про російського школяра на ім'я Влад Колесніков. Він прийшов на заняття у футболці з українським прапором і написом «Повернути Крим!» та вивісив банер з антивоєнним гаслом. Коли проходив медичну комісію у військкоматі, увімкнув на телефоні Гімн України. Хлопця страшенно цькували, його вигнали з дому. Я хотів якось підтримати, але подумав: «Ну, він же росіянин, потім виявиться що імперіаліст, абощо...». Тому я написав йому в приватні повідомлення нейтральний обережний текст. Влад відповів смайликом. А через деякий час не витримав цькувань і вчинив самогубство. Мені досі прикро і соромно. Ваші висновки залишаю вам.