Президента Медведєва, котрий полишає посаду, звикли звинувачувати в тому, що він постійно посилав різні «сигнали» (про ті ж лібералізацію та модернізацію), але так нічого видатного і не вчинив.
І навіть начебто його президентство так і замислювалося – блідою й безплідною інтермедією в значно динамічнішій і кориснішій ері Путіна, до продовження якої країну, незважаючи ні на що, посилено продовжують готувати.
Поширеність таких оцінок свідчить, на мій погляд, про ненормальне зміщення фокусу суспільної уваги в Росії подалі від головних занять влади. Звичайно, це також результат кремлівської інформаційної політики, хоча справа тут далеко не тільки у прагненні зберегти в недоторканності культ особи Володимира Путіна.
Ну а чим, між іншим, особливо запам'ятався вже минулий термін перебування Путіна в Кремлі – по суті, а не образом самого нацлідера з його жартиками й манерами? Очевидно, передусім «перемогою» у чеченській війні й встановленням горезвісної «стабільності». Ну, ще – процесом над Ходорковським, загибеллю підводного човна «Курск», терактами в Беслані й на московській Дубровці.
За Медведєва ж усього за чотири роки Росія: напала на сусідню державу – Грузію – і анексувала третину її території; нав'язала офіційному Києву Харківські угоди, за якими залишила за собою Севастополь і вже неабияк втягнула Україну в свою орбіту; розгорнула переозброєння Ірану, Сирії і союзних їм терористичних угруповань (ось уже справді – «модернізація»!); запустила довгострокові програми ядерних та інших озброєнь і посунула нові ракети до кордонів НАТО; явно посилила військово-політичний тиск на країни Балтії тощо.
На пам'ять приходять 1970-ті роки, які пов'язують то з «застоєм», то з «розрядкою». Попри те, це був час безпрецедентної експансії радянської імперії на всіх континентах, коли часом здавалося, що їй вдається переломити глобальне суперництво із Заходом на свою користь. Хоча радянська пропаганда і заповнила весь перший план «дорогим Леонідом Іллічем» з його «програмою миру», «нової історичної спільноти – радянського народу» і тому подібними речами.
Так от, як за Брежнєва, так і за Путіна з Медведєвим Москва проявляє себе в історії і в світі в першу голову експансіонізмом та прямими військовими авантюрами. Ну не поліпшенням же умов життя у власній країні, які залишаються скандально огидними, попри надприбутки від сировинного експорту!
І тут варто зробити важливе уточнення: не Путін чи Медведєв задумували і розробляли плани війни в Чечні, проти Грузії, військово-політичні маніпуляції на Близькому Сході або нову конфронтацію з НАТО. Абсолютно точно, що не вони і не їхнє найближче оточення є авторами всієї цієї глобальної стратегії. Автор – російський Генеральний штаб разом з допоміжними інституціями. І те, що цей мілітарний блок робить сьогодні й в останні років десять, почалося досить давно (розвернувшись на повну силу за Сталіна, коли особистість вождя справді зіграла генеруючу і спрямувальну роль) і, була б його воля, протягнувся б ще дуже на довго. Ресурсів – скільки завгодно, а бійців в епоху «асиметричних воєн» потрібно не так і багато. До речі, призовний потенціал РФ можна з усіма підставами доповнити, скажімо, білоруським. Та й браві українці, судячи з усього, на підході.
Путін і Медведєв, як могли, грали й продовжують грати покладені на них ролі для забезпечення та прикриття цієї довгострокової стратегії. Ролі ці, зрозуміло, включають контроль над дорослою частиною населення, для чого й побудований велетенський виборчий механізм пана Чурова, здатний, як здавалося, забезпечити практично будь-який бажаний результат в ім'я подальшої легітимізації всієї системи в мінливих умовах.
Дмитро Медведєв зі своєю функцією загалом впорався, вів Росію від перемоги до перемоги, виходив, коли було потрібно на авансцену з набором грізних слів і жестів. Він явно старався, знаючи, хто реальний господар у державі, яка тримається на силі й насильстві. Чому він врешті-решт не догодив російської вояччині, мені, наприклад, не цілком зрозуміло. Інша справа, що повернення Путіна теж веде до збоїв і сум'ятті. Хтось щось (головним чином, багатотисячні пропагандистські служби, ліплячи образ вождя) не до кінця прорахував і неякісно виконав. Швидше за все, знов позначилася вроджена властивість чекістів і бандитів – судити про всіх інших виключно по самому собі. У цьому – причина їхньої парадоксальною політичної наївності й запорука поразок.
Але мене сьогодні турбує інше. Навіть якщо главою держави і головковерхом знову стане Путін, то в разі компромісу з демократичним рухом у нього може бути скута здатність виконувати замовлення Генштабу, а заодно і кровно близького йому багатоликого ЧК. Скажімо, майданну лайку на адресу Саакашвілі й взагалі грузинів, можливо, доведеться виключити з арсеналу засобів з мобілізації населення, а це, чого доброго, знизить залякуючу потужність російського угруповання, націленого на Тбілісі.
А чи влаштують російський середній клас, котрий набирає на наших очах силу, голос і більш чітке розуміння власних інтересів, - чи влаштують його чергові паплюження «світового зла» в особі США – цієї батьківщини всього комп'ютерного? А кого в Першопрестольній і не тільки в ній будуть надалі надихати гасла щодо викорінення бандерівщини в Україні?
Втім, з Путіним (Зюгановим, Жириновським, Валентиною Матвієнко) військові ще якось домовляться. Всі разом вони продумають пропагандистську лінію з урахуванням натиску демократичних і вже в силу цього – значною мірою проєвропейських та прозахідних настроїв і сил.
А ось що буде, якщо до влади прорветься діяч типу Олексія Навального з його схильністю вивертати назовні всю гнилу механіку російської влади і таврувати її публічно своїми чіткими професійними оцінками та ще з пред'явленням документального компромату на кого завгодно? Чи спрацюється він з нинішніми керівниками Генштабу, Радбезу, Міністерства Оборони, ФСБ, СЗР? Ні, не спрацюється. Разом їм при владі не бути. Тож-бо всі вони рутинно атестують Навального агентом і наймитом всіх ворожих розвідок.
Поки що про зовнішньополітичні уподобання і орієнтації лідерів нинішніх мітингів, навіть найбільш просунутих з них, відомо мало. Але якщо справа в Росії піде так і далі (тобто якщо не буде військового перевороту) то клінчу з Лавровим, Патрушевим, Сердюковим, різними генералами і з усією розлогою, самовпевненою і страшно інерційною «махіною» російського імперіалізму цим новим лідерам і громадському авангарду, що стоїть за ними, не уникнути. Ось тоді й почнеться найважливіше і найдоленосніше...