Хто ви, містере Путін? Це запитання вже вкотре стало актуальним для західної спільноти, яка демонструє цілковиту розгубленість, намагаючись зрозуміти сенс дій і висловлювань російського лідера. Події, що відбулися за минулий місяць, істотно змінили сприйняття іміджу шефа Кремля однозначно в негативний бік. Але чи допомогло це Києву? Не надто.
Так, тепер вже мало хто сприймає Україну інакше, ніж жертву російської агресії. Проте західні чіпи з дейлами хоч і дивляться на українців співчутливо, але не особливо поспішають прийти їм на допомогу.
Безнадійно зіпсуте реноме
Злам західного сприйняття війни на Донбасі почався наприкінці літа минулого року. Іловайський котел, захоплення Новоазовська, стрімка контратака «сепаратистів», у котрих, здавалося б, вичерпалися всі ресурси боєздатності, не залишала сумнівів, що Москва пішла ва-банк. Це вже не просто російські інструктори, російська зброя, російська бронетехніка – це вже російська регулярна армія перетнула кордон сусідньої держави. Тобто почалася реальна окупація, яку, на відміну від кримської, ніхто вже не зможе назвати «безкровною».
Виразну реакцію Заходу на ці брутальні дії Кремля ми мали можливість спостерігати у листопаді минулого року під час саміту G20 в австралійському Брісбені. Лідери розвинених країн світу демонстративно ігнорували Путіна, кидали на його адресу образливі репліки, раз за разом вказували йому його місце.
Ще тоді стало зрозуміло: Захід більше не хоче й не може сприймати чинного російського президента як більш-менш повноправного партнера чи співрозмовника. Все, на що той може розраховувати, – роль такого собі технічного представника-переговорника від «Верхньої Вольти з ракетами».
Але, як вже було сказано, минулий місяць вніс свої негативні корективи навіть у цей кепський образ Путіна. Пригадаймо, що 27 лютого поблизу кремлівських стін був зухвало застрелений провідний російський політик-опозиціонер Борис Нємцов. Цей злочин шокував Європу й Америку, котрі зажадали від Кремля оперативного й чесного розслідування.
Далі – ще цікавіше. Володимир Путін безслідно зникає, дозволяючи російським і світовим ЗМІ, політикам, політологам, блогерам і просто шанувальникам вербальної комунікації творити й оприлюднювати найнеймовірніші версії своєї долі.
Відверто про Крим
Ще більшим сюрпризом і глибшим шоком став фільм «Крым. Путь на Родину». Його вихід в ефір стався у ті дні, коли ні російська, ні світова громадськість поняття не мала, «де подівся містер Пу» - чи живий він ще, чи працездатний, на волі чи ні, в Росії чи інкогніто подався в еміграцію. І це додавало стрічці ще більшої пікантності.
Головним елементом документального фільму про Крим стало, безумовно, вмонтоване в нього інтерв’ю Володимира Путіна. Все сказане ним, вся його несподівана відвертість щодо подій річної давнини може запросто слугувати доказовою базою проти нього ж у Гаазькому трибуналі чи в будь-якому іншому суді, котрий візьметься за справу анексії Криму чи вбивств на Євромайдані.
От, наприклад, як Володимир Путін пригадує свої телефонні розмови в лютому 2014 року з тодішнім українським президентом: «Він (Янукович – Zaxid.net) сказав: "Я не міг підписати наказ про застосування зброї. У мене рука не піднялася... " Чи можна його засуджувати за це? Я не знаю. Не вважаю себе вправі це робити».
Цікаво, чи не так? Цим самим російський президент майже відкрито зізнається, що саме він схиляв Януковича до застосування зброї на Майдані. Окрім того, Путін фактично схвалює вбивство мирних громадян. Після цього у цілком новому світлі сприймаються заяви СБУ про російських снайперів і про Владислава Суркова, котрий керував розстрілами демонстрантів і «беркутівців». Ці версії вже перестають видаватися такими фантастичними.
Далі Путін розповідає про «операцію з врятування Януковича». З цього чітко можна зрозуміти, що, по-перше, спецслужби Росії нахабним чином, без жодної санкції перетинали кордон з Україною. По-друге, спроба замаху на тоді ще президента України справді була - якщо не реальна, то принаймні інсценізована. Утім вчинили її аж ніяк не СБУ чи «Правий сектор», а російські спецслужбовці.
Оповідаючи про безпосередню операцію зі захоплення Криму, шеф Кремля, абсолютно не ховаючись, зізнається, що брав безпосередню участь у підготовці операції і сам нею керував. «Я дав доручення і вказівки Міністерству оборони – чого приховувати – під виглядом посилення охорони наших військових об'єктів у Криму перекинути туди спецпідрозділ Головного розвідуправління і сили морської піхоти, десантників», - як на духу зізнався президент РФ. Ось таким чином на півострові й з’явилися «зелені чоловічки».
Та найбільш шокуючим для західного глядача цього фільму, припускаю, стало зізнання Путіна щодо готовності застосувати ядерну зброю під час «кримської кампанії». «Ми готові були це зробити», - впевнено заявив Путін.
Відома російська публіцистка Юлія Латиніна, коментуючи у своїй колонці в «Новой газете» цю заяву російського президента, ставить резонне запитання:
«А можна уточнити: на кого Кремль зібрався скидати атомні бомби? На Київ? Але якщо в Києві відбулася революція, то якось дивно скидати ядерну бомбу на народ за те, що той скинув тирана. Такого у світовій історії ще не було. Якщо ж повірити Путіну, що в Києві відбувся «переворот», то тоді ядерна бомба виглядає ще дивніше. Держпереворот здійснює пара сотень людей. Дивно для придушення держперевороту скидати бомбу на місто з населенням без малого три мільйони.
На Америку? Але це ще дивніше. Якось за 40 років навіть СРСР втримався від нанесення удару по проклятих американських імперіалістах, а тут – на тобі! Та й чи виграємо ми в ядерній дуелі з Америкою?».
Після цього фільму можна лише поспівчувати різним західним Putinversteher’ам (від прізвища російського президента і німецького слова verstehen – розуміти). Таких ще зовсім недавно було доволі у середовищі європейських інтелектуалів. Свого часу вони навіть превалювали на різноманітних круглих столах, телевізійних ток-шоу, конференціях, публічних дискусіях.
Вони намагалися переконати своїх опонентів і ціле суспільство, що Путін значно кращий, ніж це може здатися, що він миролюбний, що він прагне діалогу. А що відповів їхній кремлівський протеже у згаданому фільмі? «Ні, – заявив він зухвало, – Я таки кровожерливий, я все це придумав і реалізував, я прагну війни хоч з усім світом, я взагалі в разі чого кину на вас ядерну бомбу». Бідолашні Putinversteher’и, навіть складно собі уявити, як вони мали б зреагувати на цей путінський coming out.
Судячи з того, що кількість путінофілських текстів у західній пресі за минулий місяць радикально скоротилася, можна зробити висновок, що тамтешні путінофіли досі не вийшли з шоку. Хоча виникає логічне запитання: навіщо російський очільник вдався до такої шокуючої відвертості? Хіба не розумів, чим це загрожує? Як він тепер має намір відбілювати своє реноме?
Зміна пропагандистської концепції
Хто служив у радянській армії, той знає про такий собі феномен «духів-психів». Тобто солдатів-новобранців, котрі, пручаючись «дідівщині», вдаються до екстремальних форм самооборони. Не раз чув оповідки, як такий «псих», захищаючись від знущань «дідів», розбивав вікно, хапав гострий уламок скла й, махаючи ним, як шаблюкою, наводив жаху на нападників. «Психи» кидаються табуретками, перевертають ліжка, кусаються тощо. Для них головне продемонструвати свою навіженість, намір захищатися до останнього, відсутність страху. Урешті-решт «діди» здаються, залишають «психа» у спокої й більше його не займають. Бо хто його знає: дійсно він психічно хворий чи вдало зіграв таку роль? Краще триматися від таких подалі.
Складається враження, що саме таку тактику «психа» обрав Володимир Путін як новий modus operandi у зовнішній політиці. Своїми останніми діями він ніби заявляє: «Так, я псих, причому не просто псих, а псих з ядерним дубцем і величезним військом. Бійтеся мене!»
Шеф Кремля ще в Австралії, обнімаючи коалу, чітко зрозумів, що гра «Діалог» для нього скінчилася. Довелося негайно освоювати круту американську гру Chicken (курка), відому нам з голлівудських фільмів. Суть її полягає в тому, що вузькою дорогою назустріч один одному, лоб в лоб, несуться два відчайдухи на автомобілях. Хто зверне першим – той програв, той Chicken, слабак.
Тобто Путін, вдаючи зі себе крутого хлопця, несеться назустріч автомобілю-Заходу. Російському президентові конче потрібно, щоб опоненти повірили в його навіженість, здатність застосувати збройні сили навіть проти країн-членів НАТО, а як буде потрібно, то й атомну зброю.
Легкодухі звернуть з дороги, не бажаючи мати справу з психом. Далеко не кожен здатен розгледіти у поведінці шефа Кремля те, що дуже добре характеризується російським словом «понти».
А треба було б звернути увагу на ще один месидж від Путіна, котрий не так кидається у вічі, хоча емітується Кремлем з не меншою впертістю. Про що мова? Про те, що російський лідер намагається довести західній спільноті свою безальтернативність.
Раз за разом кремлівські пропагандисти проводять операцію під умовною назвою «Путін кращий за Гітлера». Пригадаймо, які дискусії генерували після вбивства Нємцова й зникнення російського президента з публічного простору. Велися суперечки про те, хто зможе прийти на зміну ВВП. Висувалися лише дві альтернативи: кровожерливий Рамзан Кадиров або спраглі війни силовики. «Ні-ні, краще хай буде Путін, хай він живе й процвітає», – такого висновку доходили диспутанти, зовсім не помічаючи грубої кремлівської маніпуляції.
Таким чином Кремль через свої пропагандистські канали годує світову громадську думку двома взаємовиключними версіями щодо російського лідера. Перша: Путін цілковито злетів з котушок й у разі чого може натиснути червону кнопку на ядерній валізі. Друга: Путін принаймні зрозумілий і передбачуваний, він злий, але не аж такий, як ті, що можуть прийти йому на зміну.
Шизофренія? Можливо. Але пригадаймо, що ще зовсім недавно Кремль, абсолютно не знічуючись, запускав дві взаємовиключні тези про Євромайдан і нову українську владу. Перша: Майдан привів до влади фашистів. Друга: Майдан привів до влади євреїв. Що кому подобається, той хай те і ковтає. Для демократів: ось вам фашисти-путчисти; для антисемітів: ось вам євреї, семітська змова. І ніхто особливо не висловлював до цієї пропаганди претензій. То чому б нині зненацька хтось почав ловити кремлівських пропагандистів на слові?