Ситуація на українсько-російському кордоні стає чимраз загрозливішою. Ще місяць тому про концентрацію російських військ і бронетехніки писали американські видання The Washington Post і Politico, потім почали попереджати західні військові експерти, чиновники з Пентаґону, НАТО та Міністерства оборони Великої Британії. Застороги підтверджені відповідними супутниковими знимками. І от нарешті й українські силові відомства відмовились від політики ігнорування цих загроз і почали висловлювати стурбованість ймовірною агресією Росії по всій смузі російсько-українського кордону.
Зокрема, голова Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов визнав в інтерв'ю виданню Military Times: «Наші оцінки майже такі самі, як у наших американських колег». І згідно з ними, напад Росії на Україну може відбутись наприкінці січня або на початку лютого 2022 року. «Така атака, ймовірно, охоплюватиме авіаудари, артилерійські та бронетанкові атаки, за якими підуть повітряно-десантні атаки на сході країни, десантні атаки в Одесі та Маріуполі Донецької області та менше вторгнення через сусідню Білорусь», – вважає шеф української розвідки.
Отже, ситуація доволі серйозна (поки що не вживатимемо слово «загрозлива»). Чи дійсно дійде справа до відкритої російської агресії? Більшість експертів відповідають на це запитання радше негативно, бо Росії довелось би заплатити за інвазію надто високу ціну, зовсім несумірну з потенційними вигодами. Хоча до всього слід бути готовими, бо всім відомо, що Україна для кремлівського шефа Владіміра Путіна вже давно стала нав’язливою ідеєю.
Саме цій ідеї була присвячена стаття Путіна «Про історичну єдність росіян та українців», опублікована на сайті російського президента. Згодом у виданні «Коммерсантъ» з’явилася стаття російського експрезидента Дмітрія Медвєдєва під назвою «Чому контакти з чинним українським керівництвом є безглузді». Обидва тексти присвячені одній меті – обґрунтувати потенційну агресію проти України. Путін це робив в історичному розрізі, Медвєдєв – у геополітичному.
І от нещодавно з’явилася третя стаття, підпорядкована все тій же нав’язливій меті. Її автором є одіозний російський політик, колишній помічник Путіна й ексвіцепрем’єр Росії Владіслав Сурков. Саме той, хто керував кривавим втручанням Росії в розвиток подій на Євромайдані та координував російську інвазію на сході України. Одне слово, персона для нас більш ніж non grata.
Стаття Суркова під назвою «Куди подівся хаос? Розпакування стабільності» опублікована в журналі «Актуальные комментарии» 20 листопада. У ній автор намагається підвести під ймовірну інвазію в Україну чи то фізичний, чи то метафізичний фундамент. Він намагається репрезентувати себе вишуканим інтелектуалом, науковцем, який здатен оперувати термінами з різних галузей знань. Можливо, на пересічного читача вона б і справила бажане для автора враження, але справжні інтелектуали зразу ж викрили текст, як пусту псевдонаукову фальшивку.
Наприклад, доктор філологічних наук, публіцист зі світовим ім’ям Гасан Гусейнов у своїй статті «Дисполітизація недовсесвіту, або Екзистенціал Суркова», яка стала реакцією на сурковський текст, зразу ж вказав на його логічні вади та наукову примітивність. Ми ще повернемося до статті Гусейнова, але спершу – детальніше про текст самого Суркова.
Отже, у чому нас намагається переконати автор? Наприклад, у тому, що «на початку століття російська система влади (читай Путін. – Ред.) зупинила лавину соціального хаосу та витягла травмовану країну з-під завалів перебудови. Двадцять років стабільності, яких не вистачило Столипіну, тепер маємо. І ще будуть. Вертикаль, порядок та скріпи гарантовані. Ці роки точно колись згадуватимуть як золотий вік».
Тож, виявляється, у Росії, після того як влада зуміла поховати всі наслідки горбачовської перебудови, розпочався «золотий вік», і триває він досі. Байдуже, що була війна в Грузії, анексія Криму, агресія на Донбасі, побиті горщики з цілим Західним світом. Сурков не бачить у цьому проблеми. Проблема, на його переконання, полягає в тому, що другий закон термодинаміки – правильний. А отже й ентропія (а разом з нею і хаос) не може зменшуватись, а тим більше – зникати. Виникає логічне запитання: куди ж той хаос подівся в Росії, яка, як ми вже знаємо, переживає свій «золотий вік»?
На думку автора, спершу хаос «каналізувався» в інтернет. «Його вихваляли як прекрасну анархію не від світу цього, де все дозволено і де всім від вседозволеності добре. Чомусь тоді забувалося, що взагалі-то замовником і розробником інтернету є Пентаґон. І було б дивно очікувати, щоб це цілком військове відомство, за визначенням призначене для насаджування дисципліни та контролю, причому методами всіма можливими, аж до масових вбивств, раптом перейнялося створенням продукту для "нашої та вашої свободи"... У результаті в Мережу прийшли з обшуками поліцейські всіх країн, вигуки користувачів "це був не я, це все моя аватарка" як виправдання не приймаються, і примарні пенати віртуальної вільності на очах здивованої публіки вже набувають суворих контурів цифрового концтабору», – стверджує Сурков. Несподівано, правда? Виявляється, свободу в інтернеті обмежує Америка зі своїм Пентаґоном, колективний Захід. А Росія є зразком свободи і гуманізму, попри те, що саме там штрафують, арештовують, саджають вже не тільки за оригінальні пости, а за перепости, коментарі і навіть за лайки.
Але менше з тим інтернетом, тим паче, що, на думку Суркова, хаос уже переселився в іншу царину. Ось як її описує автор: «Хаос іде у сліпі зони суспільного життя. Він стимулює стихійне поширення колективних практик, що не афішуються, спрямованих не проти мейнстриму, а паралельно йому. Люди не хочуть бути проти. Люди хочуть бути паралельно, не перетинаючи систему без крайньої потреби. Масова дисполітизація населення залишає істеблішмент наодинці із самим собою. Для паралельних людей сходити на вибори або пронести правильний плакат — не більше, ніж спосіб швидко віддати кесареві кесареве, щоб потім повернутися назад у свій особистий недовсесвіт, де вони мешкають у повній невідповідності з духом і буквою цього плаката. Широке розповсюдження такої точкової лояльності та одноразового патріотизму означає, що у все більш монолітній на вигляд структурі суспільства утворюється дедалі більше лакун і порожнин, які заповнюються невідомо чим».
Тож, як застерігає Сурков, «суттєвим стає не те, що люди говорять, а те, про що вони мовчать». Мовчання, на його думку, в якомусь сенсі «стає альтернативною ідеологією». Отже російська влада, на переконання Суркова, повинна якось протидіяти цій «ідеології мовчання». Цікаво, невже в Росії незабаром і мовчати буде заборонено, вважатиметься формою несанкціонованого протесту, «симптомом накопичення іррегулярності»? «Ідеологія мовчання тим і неприємна, що не проговорена, а отже, не структурована, темна та недоладна», – пояснює автор.
Тож як Кремлю боротися з такою небезпечною для нього «ідеологією мовчання». На його думку, просте рішення: «відкрити систему і випустити пару» — небезпечне для державної моці. Сурков дає пояснення: «Ліберальні експерименти на внутрішньополітичному блоці ставити вкрай ризиковано. Розгерметизація системи, цього "соціального реактора", що добре працює сьогодні, загрожує неконтрольованими викидами суспільного роздратування і здатна призвести до незворотної дестабілізації — дивимося приклади з 80-х і 90-х».
То що ж робити? І тут ми підходимо до головної думки статті, заради якої, припускаю, і був написаний увесь цей текст. «Соціальна ентропія дуже токсична. Працювати з нею у наших домашніх умовах не рекомендується. Її потрібно виносити кудись подалі. Експортувати для утилізації чужої території», – радить Сурков. На його переконання, перманентна інвазія на чужі території, окупація й анексія – це як було життєвою потребою для Росії, так і залишилося. «Протягом століть Російська держава з її суворим і малорухомим політичним інтер'єром зберігалася винятково завдяки невпинному прагненню за власні межі… Для Росії постійне розширення – не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного буття», – пояснив він.
Отже, Росія залишатиметься агресивною, небезпечною для сусідів (і не тільки) державою. Але в цьому, як намагається нас запевнити Сурков, нема провини ні російської влади, ні росіян зокрема. Бо експансія – це життєва потреба Росії, «екзистенціал», як він каже, її «історичного буття».
«Імперські технології ефективні і сьогодні, коли імперії перейменовані на наддержави. Кримський консенсус є яскравим прикладом консолідації суспільства за рахунок хаотизації сусідньої країни. Скарги Брюсселя та Вашингтона на втручання Москви, неможливість врегулювання значних конфліктів по всій земній кулі без російської участі показують, що наша держава не втратила імперських інстинктів», – веде далі автор.
Доволі симптоматично, окупацію й анексію Криму Сурков сором’язливо називає «кримським консенсусом», який консолідував російське суспільство «за рахунок хаотизації сусідньої країни», тобто України. А на обурення західних столиць нема чого зважати, бо нічого страшного вони Росії не вчинять. Адже Росія, за твердженням Суркова, потрібна тому самому Західному світу для врегулювання світових конфліктів.
Тут не можу втриматися, щоб не зацитувати рефлексію (насправді тролінг) Гасана Гусейнова на центральну тезу статті Суркова: «Отже, "Росія розширюватиметься не тому, що це добре, і не тому, що це погано, а тому, що це фізика". Якийсь уїдливий читач запитає, чому це "другий закон термодинаміки" діє винятково на користь Росії? З якого дива закони фізики почали обслуговувати чиюсь політичну географію? А раптом він так само "правильно" діє на території якоїсь маленької гірської країни всередині Московського царства? І ось тепер там — стабільність і блиск золотої доби, а поруч, у дуже середній смузі решти Росії, якраз і міститься цей найшкідливіший хаос? А раптом все навпаки (якраз як ми любимо), і стабільність у Європі? Чи в Японії? Тоді ж і хаос, що спостерігається на кордонах Росії, рухається і зі сходу на захід, і зі заходу на схід. Прямо до читачів цього космогону з його екзистенційною дисполітизацією».
Важко не погодитися зі зауваженнями Гусейнова, дарма, що вони висловлені в доволі іронічній манері. Хоча російській владі байдуже, вона знає свою перевірену тактику: Кремль спершу створює проблему у вигляді гарячої точки, терористичної загрози, міграційної кризи тощо, очікує, допоки конфлікт розвинеться, досягне своєї критичної точки. А тоді пропонує своє посередництво для розв’язання проблеми. Так було свого часу з Придністров’ям, з Абхазією, Південною Осетією, з Нагірним Карабахом, зрештою, з Донбасом.
Щоправда, правила гри щоразу ускладнюються, Кремлю, щоби вразити Захід, доводиться створювати вже не одну проблему, а цілий комплекс. Як от зараз: міграційна криза на білорусько-польському кордоні, брак газу в європейських газосховищах, дипломатичний конфлікт з опублікуванням конфіденційного листування МЗС Росії, Франції та Німеччини, концентрація військ на кордоні з Україною, активізація бойовиків «ДНР-ЛНР» тощо.
Багато цих проблем розв’язалися б миттєво, щойно б американський президент Джозеф Байден висловив бажання зустрітися з Путіним. Але глава Білого дому не бажає цього робити, бо кремлівський шеф не виконав своїх обіцянок, даних під час попереднього американсько-російського саміту в червні.
Тому російський шантаж триває. І Заходу треба зібрати всі сили, щоб не піддатися. А водночас посилювати оборонну міць України й ухвалити надболючі санкції, які б зразу ж вступили в силу в разі, якщо інвазія таки відбудеться.