Незабаром у Москві відзначатимуть фактично ювілейну 85-ту річницю початку так званої Великої вітчизняної війни. Попри те, що 22 червня 1941 року для Москви пов’язане з неймовірною ганьбою, прикрою військовою поразкою на початках німецько-радянської війни, кремлівські пропагандисти ніколи не оминають цієї історичної дати. І це зрозуміло: у їхньому наративі Друга світова війна почалася саме того дня. А за попередні два роки відбувалися «дивні й несуттєві збройні сутички». У такий спосіб Кремль намагається приховати свою участь у фактично розв’язанні в спілці з гітлерівською Німеччиною найкривавішої війни в історії людства.
Москва подає себе, звісно, як жертву агресії. А починаючи з 2022 року кремлівські пропагандисти проєктують цей наратив жертовності і «боротьби зі вселенським злом» на російсько-українську.
Дехто на Заході досі купується на цю кульгаву пропаганду й навіть поширює її далі. Хтось це робить за гроші, хтось з власного «корисного ідіотизму». Хоча ще чотири десятиліття тому радянський розвідник-утікач Віктора Суворова (Володимир Різун), який уже давно мешкає у Великій Британії, у своїй книзі «Криголам» ущент розбив усі пропагандистські тези Кремля, які стосувалися Другої світової війни.
Головна теза Суворова, якщо її сформулювати кількома словами, полягає в тому, що СРСР увесь міжвоєнний період (1920–1930) готувався до загарбницької війни, створював могутню армію з найпотужнішим у світі озброєнням. А Вермахт домігся таких безпрецедентних успіхів улітку 1941 року лише тому, що Червона армія готувалася до нападу й була зовсім непідготовленою до оборони.
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в Google«Криголам» зразу ж після видання, звісно, наразився на запеклий опір офіційної історичної школи в Москві. Кремлівські історики воюють з книгою й досі. По-інакшому й бути не може, адже вся концепція чинної російської пропаганди ґрунтується на «величі і славі» Великої вітчизняної війни, яку Суворов просто взяв і занурив у відро з помиями. Це – нині головна російська «скрєпа».
Чинні апологети радянського режиму давали й дають гнівну відсіч «фальсифікатору з берегів Темзи» (таким евфемізмом російські історики часто означують автора «Криголама»). Офіційні історичні інститути в Росії та й добровільні «старорежимники» написали гори книжок, яким можна дати спільну назву «Антисуворов».
У своїй книзі Суворов, як фаховий розвідник, оцінив величезний масив інформації про події 1941 року, яка була в загальному доступі. На цій основі в зробив свої висновки про те, хто готував Другу світову. От, наприклад, він цитує План стратегічного розгортання Збройних сил СРСР на випадок війни з Німеччиною від травня 1941 року: «Першою стратегічною метою дій військ Червоної Армії поставити – розгром головних сил німецької армії, розгорнутих на південь від Демблін, і вихід до 30 дня операції на фронт Остроленка, р. Нарва, Лович, Лодзь, Кройцбург, Оппельн, Оломоуц. Наступна стратегічна мета: наступом з району Катовіце в північному або північно-західному напрямку розгромити великі сили Центру і Північного крила німецького фронту й оволодіти територією колишньої Польщі та Східної Пруссії...».
Також існують документи про розгортання західних військових округів у відповідні фронти, про створення польових командних пунктів ще 19 червня 1941 року, про стратегічну гру Генерального штабу із захопленням описаних у Планах територій.
Історики-традиціоналісти, обґрунтовуючи фатальну поразку Червоної армії у червні 1941 року, називають і довірливість Сталіна, і віроломство Гітлера, і брак озброєння, і те, що «історія нам дала занадто мало часу на підготовку». Хоча в будь-якої тверезомислячої людини виникне зразу ж низка запитань. Наприклад: Невже у Німеччини, скутої по руках і ногах Версальським договором аж до 1933 року, було більше часу? Невже Сталін, який не довіряв ні найближчим соратникам, ні друзям, ні своїм родичам, перейнявся довірою до лідера держави, котра становила найбільшу потенційну небезпеку для СРСР? І що це за армія, яка готова лише до «сподіваного» нападу?
Насправді ж на початок 1941 року СРСР диспонував такою кількістю танків, якої не мали всі учасники світової війни разом узяті. Причому понад півтори тисячі танків були найновішими – Т-34 і КВ, яких ні Німеччина, ні Британія, ні США ще не мали навіть у проєктах. Червона армія мала значно більше бойових літаків, аніж Luftwaffe. Такий же перекіс в один бік спостерігався і щодо артилерії, боєприпасів, транспорту.
Чому ж тоді така ганебна поразка Червоної армії? Віктор Суворов стверджує, що радянське військо у ту фатальну ніч з 21-го на 22 червня 1941 року саме розгорталося для того, щоб завдати нищівного удару по німцях, а тому й перебувало в максимально вразливому стані.
Хоча ще одним суттєвим чинником поразки був морально-бойовий дух червоноармійців, котрі просто не хотіли воювати, не бажали помирати за цю владу. Радянський Союз правовою державою аж ніяк не був, радше був державою, де кримінальні поняття були зведені в ранг закону. Тому й мораль була відповідна – «понятійна». От з’явився «на районі» новий зухвалець, зумів «дати тягла» найкрутішому там парубкові, то й братки колишнього вожака автоматично переходять у підпорядкування нового лідера. І це – жодна зрада, це – конвенція кримінального світу. Десь так сприймали дійсність і тодішні радянські люди. Бо як пояснити, що уже в перші пів року війни в полон здалися майже чотири мільйони червоноармійців, тобто фактично увесь перший мобілізаційний ешелон. Багато з них без жодних докорів сумління попросилися на службу до нового господаря.
Утім Гітлер врешті-решт війну програв, отруївся, застрелився і спалився. Радянський Союз переміг, а переможців, як відомо, не судять. Проте й Сталін не здобув тієї перемоги, якої прагнув. Адже він хотів роздмухати світову чи принаймні всеєвропейську революцію. Але не вийшло. А це означало, що раніше чи пізніше СРСР, цей монстр зі слабким серцем, загнеться. Свідками цього ми й стали у серпні 1991 року.
Хоча вже понад 10 років ми спостерігаємо активні намагання Владіміра Путіна реанімувати цього історичного небіжчика. Пригадуєте його стенання ще 2005 року: «Розпад СРСР – це найбільша геополітична катастрофа ХХ століття». Тобто не безглузді побоїща Першої світової, не багатомільйонні жертви Другої світової, не Голодомор, не Голокост, не сталінські репресії, а розпад неправової, недемократичної, невільної держави, виявляється, став тією «найбільшою катастрофою». Тож Путін, очевидно, уявив себе богом, здатним оживити труп. Припускаю, він уже відчув гірке розчарування, а незабаром відчує й біль поразки.