Початок травня в Росії, особливо путінській Росії – це той період, коли імперська пиха Кремля сягає засніжених вершин Кавказу, а то й перевищує їх. Бо імперія в єдиному пориві відзначає своє головне свято. Свято, яке давно з історичного, військового, національного перетворилося на релігійне.
Так, «День Перемоги» ще в часи Леоніда Брежнєва і завдяки його невгамовному бажанню увійти в історію як великий діяч часів «Великої Вітчизняної війни» перетворився на свято номер один у Радянському Союзі. Звісно, річниця жовтневого перевороту нікуди не ділася – але в суспільстві, що далі було від сталінсько-хрущовських часів, то менше вона викликала якісь позитивні емоції в пересічних громадян СРСР. Та й уже смішна в ті часи ленініана (яка виродилася до уже відверто брехливих віршів про те, як «Ленін в Карпатах бував») нікого ленініана всерйоз не захоплювала. Інша справа – день перемоги у війні, яку застали всі дорослі, про яку знали усі діти.
Саме тому в єльцинські часи, коли комуністичні свята зникли за поворотами історії, влада Росії не вигадала нічого кращого, як повернутися до вигаданого Леонідом Брежнєвим «Дня Перемоги». Причому це сталося ще 1995 року, у відносно демократичні часи. Причина була проста – жодного іншого свята у росіян просто не було. Свята часів імперії давно померли чи виїхали в Європу з тим суспільством, а комуністично-радянські були моветоном, День Росії 12 червня навіть поруч не стояв за народним визнанням (як і листопадовий День народної єдності, вигаданий уже в путінські часи). От і залишилося тільки знову і знову єднатися на уламках минулої перемоги. Яка, як уже вголос говорили в ті часи, починаючи із ГРУшника-утікача Віктора Суворова, була не такою вже й перемогою.
Під час правління Володимир Путіна святкування «Дня Перемоги» було доведене до екзальтованого абсолюту. А найгеніальнішою складовою цього воістину релігійного дійства стала акція під назвою «Безсмертний полк». Вигадана вона була, звісно, не в Кремлі – але путінський режим вчасно розгледів величезний потенціал цього «шоу з дідами на палках» і не просто використав його на свою користь, а витиснув із нього максимум.
Ви тільки уявіть собі – у найкращі роки ця акція проходила у понад 80 країнах! І все це, зрозуміло, було чистісіньким піаром Росії. І ніхто з респектабельних західних політиків навіть не пробував замахнутися на цей кремлівський захід – бо його тут же записали б у нацистські посіпаки. Сама ж Росія, попри усі свої нелюдські дії – а набрав силу цей рух уже під час третього строку Путіна, коли були і убивства опозиціонерів, і напад на Грузію, і навіть анексія Криму з війною на Донбасі, – завдяки цій історичній маніпуляції сприймалася як антифашистська країна. (Хоча, за іронією долі, підрозділи під біло-червоно-синім триколором воювали саме на боці гітлерівської Німеччини.)
А в пострадянських країнах це святкування, яке отримало влучну назву «побєдобєсіє», на чолі із «Безсмертним полком» міцно прив'язувало тамтешні суспільства до «руского міра». Одні ж свята відзначаємо – а спробуйте не відзначити, тут же пригадаємо і «бендеровцев», і «лєсних братьєв», і… А що не пригадаємо – те вигадаємо. Чи навіть і не будемо нічого пригадувати, а відразу створимо чи витягнемо з радянських архівів потрібний міф.
Одне слово, «День Перемоги» і «Безсмертний полк», як найяскравіший його вияв, майже не поступалися за впливом Російській православній церкві. Навіть коли РПЦ зайняла відверто шовіністичну позицію, спрямовану проти тієї ж України, – свято перемоги над нацизмом залишалося незаплямованим, бо це історія, спільна історія, велика і переможна. Історія, яка для пересічних пострадянських обивателів завдяки тотальній багаторічній пропаганді не мала темних плям.
І от ми – і, на жаль, Росія теж – дожили до 2023 року. І що ж ми бачимо? А бачимо ми те, що Кремль відмовився від найголовнішого свого ідеологічного інструменту, від цієї ходи з портретами загиблих (чи не загиблих, чи взагалі незрозумілого кого, але яка різниця для релігійного шоу). Неймовірно, але факт. Звісно, для народу Кремль вигадав більш-менш логічну – а якщо Скабєєва, Соловйов і Кисельов повторять її у телеефірі кількадесят разів, то взагалі залізобетонну – відмазку. Мовляв, часи зараз такі, самі бачите, головне – безпека. Ми ж про народ піклуємося, тож давайте цьогоріч якось без цього обійдемося…
Але ми ж розуміємо, що справжньою причиною є зовсім інше. Путін боїться, що люди вийдуть на ходу «Безсмертний полк» із портретами своїх родичів, загиблих не в тій війні, а нинішній. Війні, яка, з одного боку, притягується Кремлем за всі можливі вуха до «Великої Вітчизняної», яка уже практично офіційно названа «священною і народною» (але при цьому – досі не «війною, а лише «спецоперацією»). Але яка при цьому забрала стільки життів російських чоловіків, що цього не можна розголошувати. Точніше, може, і можна – але в Кремлі бояться, що, дізнавшись про справжні масштаби втрат, росіяни відреагують зовсім не так, як цього хочеться адміністрації президента РФ. Бояться, що ця війна після відкриття усієї правди про втрати обернеться новим 1917 роком.
Тому – доводиться мовчати. А значить, доводиться відмовлятися від найефективнішого свого «побєдобєсного» інструменту. Причому не тільки на цей рік, а й надалі теж. Бо 9 травня 2024 року тих росіян, які захочуть вийти на вулиці з портретами загиблих в Україні не 1943-го, а 2023-го – буде тільки більше. Хіба що Путін зовсім вже почне копіювати сталінські часи і відправить до ГУЛАГу (а табори там так і стоять, трішки підремонтувати – і можна використовувати за призначенням) усіх родичів загиблих у «спеціальній військовій операції». До речі, не така вже й дика ідея, як може здатися на перший погляд…
Тож вийшло так, що своєю патологічною брехнею, своїм маніакальним, воістину КДБшним прагненням приховувати найменшу правду, особливо таку, яка може похитнути кремлівський трон – одне слово, своїми власними руками Володимир Путін убив «Безсмертний полк». І немає жодних передумов для його відродження.
Хіба що за рік росіяни дізнаються про усі втрати в українській війні – і приховувати буде нічого. Але це буде уже зовсім інша Росія. І, найімовірніше, уже без Путіна. Та, можливо, без путінських імперських наративів. Тож «Безсмертний полк» стане не просто непотрібним – а жахливою згадкою про страшні часи престарілого диктатора.