У діда знову загострення

Злочинно-терористична «апєрация», яку очолює головний злочинець Російської Федерації останніх років Владімір Путін, нібито йде за планом. Так кажуть пропагандисти Кремля. На практиці ж ситуація настільки MAGA, що головний жрець московського «пабєдобєсія» мусив вдатися до ритуального мракобісся й витягнув кістки ординського васала, князя Дмітрія Донського (1350–1389). Важко сказати, як це допоможе російським найманцям, що воюють за гроші й байдужі до таких квазірелігійних матерій. Сподіваємося, «святой» швидко повернеться туди, звідки його дістали, прихопивши зі собою чимало росіян.

Щодо акції некродансингу з кістками князя Дмітрія, то момент показовий. Він демонструє цінності росіян, закритість їхнього суспільства, владних еліт особливо, на темі смерті, минулого й печерної дрімучості. Князь Донськой дуже символічний. Попри байки, якими росіяни труїли нас і світ, цей «герой» нічого спільного з Україною не має. Водночас він – демонстрація традиції зародження державності на Московії. Тієї, що постала в рамках Pax Mongolica і була відщепом ординського кореня. Хай тепер китайці слухають токсичні казки про колиску і братні народи!

Не колиска – галактики різні!

Якщо політик говорить про історію, з його курсом і рейтингом не все добре. Найгірше в цьому, що історію він розуміє менше, ніж свої прямі обов’язки. Президент Російської Федерації Владімір Путін про історію говорить постійно. Він зразок, коли нікчемний політик є ще й жалюгідним пустомелею в питаннях минулого. Проте життя рясніє адептами всього, що не має цінності, якщо саме себе не назве великим. Звідси й коричневі потоки псевдоісторичного мракобісся Путіна про спільність історії українського й російського народів.

Між тим світогляд і цінності більшості людей, політична система, принципи організації суспільства в Україні та Російській Федерації різняться. Різна в нас й історія. «Спільна» історія, і безпідставне «братання» – лиш різновид імперських міфів. Жодного стосунку до дійсності вони не мають. Ці штучні конструкти навіть не є давніми. До появи російського імперіалізму ніхто й не чув про спільність між мешканцями українських і російських земель. Люди на теренах сучасної України та Російської Федерації були підлеглими різних правителів, існували у відмінних політичних і світоглядних системах. Часто не знали про існування одне одного.

Зв’язків між ними майже не існувало, а жоден із цих теренів не позначали сучасним або єдиним політонімом. Означень «українці» чи «росіяни», в актуальному значенні, теж не було. Якщо контакти між вихідцями із цих земель виникали, це супроводжувалося непорозуміннями, залучали перекладачів. Князя Дмітрія Донського можна вважати втіленням таких реалій.

Слово іноземцям. Боплан

Серед перших картографів сучасних українських територій був французький військовий інженер та будівничий Ґійом де Боплан (Guillaume Levasseur de Beauplan, біля 1600 – після 1673). Тісно пов’язаний із коронним гетьманом Речі Посполитої Станіславом Конецпольським (Stanisław Koniecpolski, 1591–1646), Боплан будував для нього палаци й укріплював фортеці. Принагідно «співав» Конецпольському оди і хвалив його у своїх творах, зокрема в найвідомішому – «Описі України…». Останній, між іншим, українцям варто було б не просто читати на дозвіллі, а вдумливо аналізувати. І не лише через згадки про козаків.

Не менш цінними, у порівнянні з деталями із життя мешканців наших земель, є історичні й географічні відомості з твору Боплана, просторові маркери. «Україна» Ґійома де Боплана – це «кілька провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії» (переклад Я. Кравця, З. Борисюк). Тобто територіально «Україну» й «Московію» француз розрізняв. Московія закінчувалась там, де починалась Україна. Ще в «Описі України…» мова про відмінні політичні організми: Московію й Україну, яка була частиною Корони Польської у складі Речі Посполитої. Для людей того часу термін «Україна» – це Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства Речі Посполитої. Не Україна загалом.

Читаючи Боплана, щось подібне бачимо і з Руссю. Скажімо, француз пише, що в Києві, серед руїн давніх храмів, досі знаходять поховання «князів Русі». Згадує і про «руську шляхту»: вона менш чисельна за польську і сповідує іншу віру. Ці сюжети не про Московію і стосуються наших теренів, нашої історії. Натомість, описуючи річки, Боплан протиставляє «руський» і «московський» береги Дніпра. Щоправда, навіть тут ідеться не про володіння Московією Лівобережжям, а лише про її вплив на ці землі. Отже, у сприйнятті Боплана, людей, з якими він спілкувався, Московія закінчувалась там, де починалась Україна, а Русь – не Московія.

Слово іноземцям. Поссевіно

Хто цікавиться історією і намагається розібратися в суті явищ, не заперечуватиме впливу, який мали на наші землі осередки й діячі Товариства Ісусового (єзуїти). Згадаймо хоча б Антоніо Поссевіно (Antonio Possevino, 1533–1611). Одна з його місій була до Московії і Речі Посполитої. Для їхнього примирення і спільної боротьби проти Османської імперії. Конфлікт між сторонами був давно. Поглибився він у 1577 році, коли цар Іван IV Грозний вліз у Лівонію (регіон у Балтиці, терени сучасних Латвії й Естонії). На це відповів військовою кампанією король Речі Посполитої Стефан Баторій. Московити програли, а Іван IV шукав заступництва в Папи. Обіцяв кооперацію в питаннях церковної унії та спільну боротьбу проти османів.

Тому до царя поїхав Поссевіно, монах-дипломат з дуже колоритною біографією. У 1581–1582 роках він спілкувався з Іваном IV. Ходив на аудієнції до царя, контактував з його оточенням, говорив про війну з Річчю Посполитою, можливий конфлікт з турками, не оминав і питань церковних. Зусилля єзуїта мали політичні дивіденди, але не успіх в релігійних питаннях. Свої враження та міркування Поссевіно виклав у «Московії». Окремі її пасажі не залишають байдужим. Навіть твердження, що Московія у справах релігії залежить від Русі. Ця думка приголомшить мешканців Російської Федерації й особливо Путіна, який не знає історії. Водночас вона очевидна для людей, за життя яких написана. Русь і Московія – не одне і те ж!

Щодо Поссевіно, то після невдачі в Московії він поїхав до Русі, тобто землі сучасної України. Відтак спілкувався з князем Костянтином Василем Острозьким і його оточенням. Плани Поссевіно були масштабними. Проте через зміну балансу сил в оточенні Папи він втратив підтримку, а задуми не реалізував. Русь так і залишилася – щоправда, лише у сприйнятті Поссевіно – ключем від Московії. Тому знову – населення на теренах сучасних України та Російської Федерації не було чимось єдиним і не мислило себе одним простором у минулому. Так їх не сприймали й іноземці. Відмінності були більш разючими, ніж спільне. Врешті, як це є і зараз.

«Святі» брехуни та «величні» нікчеми

Що ж тоді показували Путіну в саркофазі? Князя Дмітрія, знаного Донським, навіть окремі росіяни називають боягузом. Найбільшу славу йому принесли художній твір «Задонщина», відомий у пізніх редакціях, а ще російські історики, яким важко вірити. Проте є в його біографії цікаві епізоди: втеча з Москви від противника, добровільна згода віддати сина в полон. Врешті, навіть «героїчна» Куликовська битва 1380 року, яка не була протистоянням з ординцями і спробою скинути їхню владу. Лише боротьба з одним ординцем проти іншого. «Героїзм» князя Дмітрія в тому, що, отримавши наказ воювати проти Мамая, він його виконував.

Нам до розбірок між ординськими васалами немає жодного діла. Це не стосується нашої історії! Це справа «орди Залісської», як тоді називали Московію, яка хотіла вислужитися перед ханами і збирати для тих данину з інших князів. Історія побудови московської державності на крові, смерті і трагедії інших майже не перетиналася з нашими землями аж до середини XVII століття. У нас тоді вже друкували книги й відкривали школи для міщан. Московія, як і сьогодні, книги палила. Міщани, як і сьогодні їхні громадяни, були безправними холопами.

Проте ще раз повернімося до святого Дмітрія. РПЦ канонізувала його в 1988 році. При цьому навіть уваги не звернули на цікавий нюанс. За життя князь мав конфлікт з митрополитом. Той відлучив Дмітрія від церкви і прокляв. Тому московське православ’я настільки унікальне, що має проклятих святих. Яких ще «героїв» і «святих» не вистачає?

У нас є справжні герої і гідні наслідування моральні авторитети. Не придумані й не виліплені пропагандою. Тому це мусить нарешті бути та зупинка, де остаточно розійдуться наші дороги з коричневими потоками, що пливуть з Москви й озвучуються вустами Путіна. Не нашою історією і не нашими святими хай тішиться «орда Залісська»! На ці кістки святого динозавра нам байдуже!