Заочна дискусія, яка відбулася між лідерами України, Росії та Білорусі за минулий місяць, дуже добре вписується в контекст підготовки до відзначення 30-річчя здобуття Україною Незалежності. Стаття Владіміра Путіна, інтерв’ю Володимира Зеленського і «велика розмова» Олександра Лукашенка дають більш-менш чітке розуміння розвитку відносин між державами від часу підписання Біловезької угоди і донині.
Історіографічні потуги Путіна
Відкрив дискусію Путін своєю статтею «Про історичну єдність росіян та українців», про яку наше видання вже неодноразово писало. Знаменно, що її текст було опубліковано на офіційному сайті президента Росії і російською, і українською мовами. Що фактично є білінгвістським прецедентом для Кремля. І прецедент цей не може не дивувати в контексті змісту статті, адже сам автор підводить до думки, що українці, з огляду на свою спорідненість зі «старшим братом», мали б чудово розуміти російську мову.
Ще однією цікавинкою путінської статті стало додавання до списку креаторів «штучної» української нації ще одного «зловмисника». До компанії поляків-русофобів і австрійського генштабу долучився більшовик-зрадник, який «підступно» скоїв українізацію. Процитуємо цей уривок статті:
«Разом з тим під виглядом боротьби з так званим російським великодержавним шовінізмом українізація часто нав’язувалася тим, хто себе українцем не вважав. Саме радянська національна політика – замість великої російської нації, триєдиного народу, що складається з великоросів, малоросів і білорусів, – закріпила на державному рівні положення про три окремі слов’янські народи: російський, український і білоруський».
Фактично Путін надав більшовикам першість у справі розвалу «триєдиного народу». І це виглядає досить дивним для досі палкого захисника всіх комуністичних символів, усіх радянських звитяг чи радше міфів про них. Для особи, котра поклала справу захисту радянського минулого в основу своєї політики пам’яті.
Тепер же Путін зізнався, що вважає більшовиків ледь не найбільшими ворогами російської нації. «Більшовики ставилися до російського народу як невичерпного матеріалу для соціальних експериментів, довільно нарізали кордони, роздавали щедрі територіальні "подарунки". А в підсумку, чим саме керувалися лідери більшовиків, крамсаючи країну, вже не має значення. Можна сперечатися про деталі, про підґрунтя і логіку тих чи інших рішень. Очевидно одне: Росія фактично була пограбована», – стверджує Путін, фактично виставляючи в такий спосіб територіальні претензії Україні за «подаровані» Крим і так звану Новоросію.
Тобто щодо Криму це вже не претензія, а виправдання окупації та анексії. А от щоб у читачів не виникало сумнівів, що Кремль не залишить схід України в спокої, Путін відкрито заявляє: «Судячи з усього, я чимраз більше переконуюсь у цьому: Києву Донбас просто не потрібен. Чому? Тому що, по-перше, мешканці цих регіонів ніколи не приймуть ті порядки, які їм намагалися і намагаються нав’язати силою, блокадою, погрозами. І по-друге, підсумки і Мінська-1, і Мінська-2, які дають реальний шанс мирно відновити територіальну цілісність України, безпосередньо домовившись з ДНР і ЛНР за посередництвом Росії, Німеччини і Франції, суперечать всій логіці проекту "анти-Росія". А він може триматися лише на постійному культивуванні образу внутрішнього і зовнішнього ворога. І додам – під протекторатом, контролем з боку західних держав».
Дійсно, Україна час від часу намагається будувати «анти-Росію», замість того, щоб відійти «геть від Росії», щоб забути про неї й «орієнтуватися на психологічну Європу», як до цього закликав Микола Хвильовий. Утім російські очільники ніяк не здатні зрозуміти, що винен у цьому не Захід, а передовсім вони самі своєю недолугою агресивністю.
От і зараз цією статтею Путін ще більше налаштовує проти себе українців, оскільки висловлює проти них відкриті погрози. Бо як інакше трактувати такі слова: «І ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і близьких для нас людей, які мешкають там, використовували проти Росії. А тим, хто вдасться до такої спроби, хочу сказати, що в такий спосіб вони зруйнують свою країну»?
З іншого боку, путінську писанину варто сприймати як своєрідне визнання успіхів України на шляху зміцнення суверенітету та європейської інтеграції. Нині вже точно можна стверджувати, що кремлівські очільники незадоволені президентом Зеленським, який «не виправдав» їхніх сподівань, не перетворився на російського васала, не дав себе обіграти в геополітичні шахи, не здав українських інтересів.
Зеленський про «наш дім»
Відповіддю й декларацією позиції чинної української влади можна вважати інтерв’ю Володимира Зеленського телеканалу «Дом/Дім», який працює для окупованих територій Донбасу і Криму. Передовсім український президент попередив російського колегу, що той ще гірко пошкодує про окупацію Криму. «Російська історія буде ще оплакувати свої ж кроки і рішення з приводу Криму. Крим – це перший сірник, перший вогник, через який два народи так один до одного ставляться», – сказав Зеленський.
Щодо Донбасу, то український президент поклав на Путіна головну відповідальність за повернення миру в регіон: «Звичайно, я дуже цього хочу. Я все роблю для цього. Але, на жаль, не все від мене залежить. Я вважаю (і президент Російської Федерації знає мою думку), що сьогодні 90% успіху в питанні повернення Донбасу, деокупації наших територій залежить від однієї людини».
Найнесподіванішим в інтерв’ю виявився заклик до мешканців Донбасу, котрі не бажають жити в Україні, виїжджати до Росії. Варто процитувати його слова:
«Я вважаю, що якщо ти сьогодні живеш на тимчасово окупованій території Донбасу і ти вважаєш, що "наше діло праве", "нам – в Росію", "ми – росіяни", – велика помилка залишатися жити на Донбасі. Він ніколи не буде російською територією... Тому я вважаю, для майбутнього своїх дітей і онуків – якщо ти любиш Росію і все життя перебував на території України і відчував, що це Росія, то ти повинен зрозуміти, що в ім'я своїх дітей і онуків тобі вже потрібно їхати і шукати собі місце в Росії. Це правильно».
Навряд чи хтось собі раніше міг уявити, що Зеленський фактично долучиться до адептів гасла: «Чемодан-вокзал-Росія!». Хай навіть у значно м’якшому формулюванні.
Не дивно, що це інтерв’ю викликало страшенне обурення в Москві. Офіційна речниця МЗС Росії Марія Захарова, коментуючи ці слова українського президента, написала в Telegram-каналі: «Замість того щоб об'єднувати Україну і її багатонаціональний народ, Зеленський кидає в людей камінь розбрату, добиваючи країну». А закид від одіозної Захарової цінніший за похвалу.
«Велика розмова» з Лукашенком
І нарешті ми дійшли до «бацьки» Лукашенка, який до річниці президентських виборів (що він офіційно переконливо виграв, а за підрахунками незалежних експертів ганебно програв) дав пресконференцію під назвою «Велика розмова з президентом». Розмова дійсно була «великою», принаймні за часом: тривала понад вісім годин. Тому не розглядатимемо всіх порушених на ній питань, зосередимося лише на темі відносин у трикутнику Мінськ-Київ-Москва.
Якщо представники російського істеблішменту нарікали на те, що Зеленський не виправдав їхніх надій, то Лукашенко ні сіло ні впало звинуватив українського президента спершу у зраді, а потім і в тероризмі.
«Ви ж бачили мою позицію щодо України. Як з сином з ним розмовляв (зі Зеленським, – ред.): "Володя, треба це, треба те". Він усе сприймав, все розумів, що з ним сталося? Гаразд, ти там побіг за Заходом, ти їх підтримав, ти плюнув на все. Але навіщо ти бойовиків готуєш на території України і зброю закидаєш до нас сюди. Адже зброя йде в основному з території України. Зараз ми закрили, звичайно, вже намертво цей кордон, хоча намертво важко закрити. Але навіщо ви це творите, це ж сусіди, рідні люди... Він (Зеленський) через кордон перекидає сюди зброю, вибухівку. Ми ж це знайшли, їм показали. І наш очільник КДБ їм чітко сказав, що ми бачимо, хто з силовиків, органів влади офіційних в Україні це організовує», – нарікав білоруський диктатор.
Це ж яку неймовірну уяву треба мати, щоби вигадати, що Зеленський, який не наважився продовжити «білоруську операцію» з вагнерівцями, зненацька вирішить закидати до Білорусі бойовиків і зброю? Зрештою, хто мав терпіння хоча б годину подивитися трансляцію пресконференції, той зауважив, що Лукашенко так діяв щоразу: відповідь на запитання іноземних кореспондентів розпочинав зі закиду на адресу країни походження запитальника.
Розвиваючи тему «українського тероризму», Лукашенко нахвалявся, що здатен запросто покарати Україну та її очільників, навіть «поставити її на коліна», щоправда, разом з Путіним. «З нашого боку жодних санкцій проти вас [України] вводити не збираємося. Якби ми хотіли вас поставити на коліна, будемо відверті, ми б це зробили протягом доби разом з нелюбим вами президентом Путіним. Ми б перестали вам постачати паливно-мастильні матеріали, і завтра на вилах би повиносили і Зеленського, і всіх інших», – запевнив він.
Цікавою є також заява білоруського лідера щодо визнання Криму російським. Передовсім він заявив, що тепер щодо України «руки в нього розв’язані», очевидно, натякаючи на вигаданий ним «тероризм» Зеленського проти Білорусі.
«Коли Лукашенко Крим визнає? Я відповідаю публічно: коли останній олігарх в Росії визнає Крим і почне поставляти туди продукцію. За мною справа не заіржавіє», – запевнив він.
Це, напевно, найрезонансніша заява білоруського диктатора зі всієї восьмигодинної розмови. Досі він не забував нагадувати Україні, що не визнав анексії Криму. Так само його шанувальники в Україні саме цим обґрунтовували прихильність до Лукашенка. Тепер же цей арґумент зникає? Чи радше перетворюється на елемент шантажу проти Києва. Мовляв, захочу – визнаю, захочу – ні.
Київ зразу ж зреагував на цю заяву. МЗС України викликало до себе тимчасового повіреного у справах Білорусі Кирила Камишева для вручення ноти протесту через заяви Лукашенка щодо статусу Криму. «Готовність визнати російський суверенітет над тимчасово окупованим українським Кримом є рівнозначною співучасті в злочині Кремля проти територіальної цілісності і суверенітету України», – наголошується в заяві українського зовнішньополітичного відомства.
Утім складається враження, що ця заява більше обурила російське керівництво, аніж українське. У Москві зразу ж нагадали Лукашенкові про підписаний ним союзний договір Росії і Білорусі, де зазначено, що «Союзна держава складається з територій держав-учасників, які визначаються їхніми конституціями». Тому Білорусь, на переконання росіян, вже визнала Крим фактом своєї участі в союзній державі.
А заступник голови комітету Держдуми РФ Олексій Чепа закинув Лукашенкові політичні маніпуляції, хоча водночас визнав і російські бізнесові маніпуляції в Криму: «Заява трохи негарна. Я думаю, він прекрасно розуміє, що деякі наші великі компанії офіційно не працюють у Криму для того, щоб не відчувати на собі санкцій. Це б принесло ще більших збитків нашим громадянам. Це не означає, що вони не патріоти».
Який висновок можна зробити з цієї перед’ювілейної заочної дискусії? Передовсім той, що Україна, хай поволі й тяжко, але рухається в правильному напрямку. Чинне керівництво, хоч далеко й не ідеальне, але принаймні у справі протистояння російським домаганням веде себе вміло й гідно. А це нівроку бісить Кремль, від якого слід очікувати найближчим часом нових провокацій. Небезпека поглиблюється білоруським чинником. Лукашенко чітко перемкнувся на антиукраїнську риторику, вдається до погроз і шантажу. Така налаштованість Мінська значно ускладнює справу захисту українських територій у разі масштабної російської агресії. Водночас це дає зайвий аргумент Києву, щоб відмовитися від Мінська як переговорного майданчика щодо Донбасу.
Водночас варто зауважити, що використання Путіним історичних аргументів (байдуже – надуманих чи ні) свідчить про кризу жанрів кремлівських політтехнологів. Варто це зрозуміти ще українським диванним «політологам» і відмовитися від аналогічних аргументів. Наприклад, перестати постити безглуздий мем зі зображенням лісу й підписом, що було на місці Москви, коли у Києві запроваджували християнство. Лісами, дикими тваринами, на яких полюють примітивно озброєні аборигени, можна було б проілюструвати тогочасні Нью-Йорк, Вашингтон, Веллінгтон чи Канберру. Утім нині мешканці вказаних міст мають всі підстави дивитися з цивілізаційною зверхністю на мешканців того самого стародавнього Києва.