Безглуздо було б очікувати стрімкої перемоги України в протистоянні з Росією. Blitzkrieg, про який останні п’ять років горланять наші ура-патріоти, – радше зі сфери фантастики. Ні, ми, реалісти, схиляємося до того, щоб долати Росію хай поволі, але впевнено, поступово у різних царинах.
От, приміром, цьогорічний вересень приніс нам неймовірний соціологічний «український прорив». Вперше у цьому тисячолітті рейтинг схвалення діяльності українського лідера випередив аналогічний показник щодо лідера російського. Згідно з опитуваннями громадської думки, проведеними наприкінці серпня російською незалежною соціологічною інституцією «Левада-центр», діяльність Владіміра Путіна на президентській посаді схвалюють 67% росіян. Тимчасом моніторинг суспільних настроїв українців, проведений соціологічною групою «Рейтинг» 6-10 вересня, показав, що 71% опитаних задоволені діяльністю президента України Володимира Зеленського.
Ще більш промовистими є антирейтинги лідерів обох держав. Так, діяльність кремлівського шефа не схвалює аж 31% росіян. В Україні ж несхвалення діяльності президента досягло лише 11%.
Чи ще хтось пам’ятає, коли така демоскопічна перемога над Росією траплялася в нашій пострадянській історії? Здається, ще за Бориса Єльцина. Коли колишній російський керманич остаточно розгубив довіру співвітчизників, а в Україні гасло «Кучму геть!» ще не набуло статусу загальнонаціональної мантри.
Зрозуміло, що ця соціологія не повинна вводити в оману й продукувати зайву ейфорію. Треба розуміти, що для Зеленського і його команди все ще триває політичний «медовий місяць», кредит народної довіри він ще не вичерпав, а, навпаки, наростив. І його раніше чи пізніше доведеться погашати. Але ця рейтингова перемога завдає серйозного удару принаймні по легенді про нібито абсолютну непорівнювальність постатей Путіна й Зеленського.
Поки що у Володимира Зеленського і «Слуги народу» складається все досить вдало. Україні поталанило зі сприятливою експортною кон’юнктурою, поміркованими цінами на енергоносії. Зайвим бонусом стала перемога Польщі над «Газпромом» у справі про газогін OPAL, а також непоступливість Копенгагена у справі про «Північний потік-2». Згадані чинники змусять Москву пролонґувати договір з Києвом про транзит газу, який втратить чинність до кінця поточного року. Усе це дозволило зміцнити національну валюту, а про різні апокаліптичні сценарії на зразок «долар за сто гривень» вже ніхто й не згадує.
Тимчасом у Путіна ситуація складається не найкраще. Паралельно зі згаданим падінням рейтингу російського лідера у країні зростають протестні настрої. Антиросійські економічні санкції стають чимраз відчутнішими. Те саме подешевшання енергоносіїв, яке стало благом для України, болісно б’є по наповненню російського бюджету. Російська економіка впевнено входить у смугу рецесії. А це спричинює й соціальні негаразди. Тож не дивно, що росіяни чимраз критичніше ставляться до свого керівництва, не бажають голосувати за урядову партію «Єдина Росія», виходять на акції протесту.
Причому внутрішні російські проблеми Кремля, пов’язані з протестами, регулярно переростають у зовнішні. Світове співтовариство гучно засуджує недопущення опозиційних кандидатів до виборів, жорстокість російської поліції до учасників демонстрацій, несправедливість вироків до затриманих протестувальників.
А для Зеленського на міжнародній арені ситуація, навпаки, сприятлива. Весь світ привітав проведений українським президентом обмін полоненими з Росією. Багато хто вгледів у цьому перші ознаки того, що Зеленський таки здатен привести до миру на Донбасі. Щоправда, пильніші спостерігачі з-за кордону вгледіли в обміні більше перемоги Путіна, ніж Зеленського. Зокрема, у Польщі багато видань написало, що «досвідчений російський лідер обіграв українського колегу, мов дитину». Чи мають вони рацію? До певної міри.
Дійсно, до обміну полоненими з українського боку можна поставити багато питань. Чому ми погодилися на обмін 24 моряків, адже їх і так мали нам повернути, згідно з рішенням Міжнародного трибуналу з морського права? Навіщо віддали Росії Володимира Цемаха, адже він міг стати цінним свідком на суді щодо збиття Росією рейсу MH17? Та й взагалі, навіщо ми міняли невинно засуджених Росією на реальних злочинців? Звісно, усі ці питання мають право бути висловленими. Так, можна було б чекати, допоки Кремль не погодиться віддати нам усіх полонених задарма. Але скільки чекати? Рік, два, десять? До наступного президента?
Так, поки що далеко не у всьому вдається переграти Путіна. Але наразі він переграє не тільки ослаблену війною Україну, але навіть сильні й багаті західні держави. Та чи довго йому ще тішитися зовнішньополітичними перемогами?
Є в мене один друг у Facebook, колишній львів’янин Володимир Ватмахтер, котрий давно вже мешкає у Латвії. Мені дуже сподобався його фейсбучний коментар до обміну полоненими. У ньому він спершу навів сюжет з роману «Війна і мир», де йдеться про те, як напередодні Бородинської битви до Кутузова вбігає збуджений Васька Денисов. Останній розповідає про свій план диверсії. Його гусари, мовляв, готові зараз же вирушити в тил до сплячих французів – тільки віддайте наказ. Кутузов же йому відповідає: «Ідіть спати, голубчику, завтра важкий день, йдіть поспіть». Кутузов знав, що бій буде програно тільки тому, що час перемагати ще не надійшов.
«З приводу вчорашнього обміну “полоненими”. Жодних надій і ілюзій: сьогодні все відбувається так, як хоче гебуха. Інших варіантів не буде. Єдине можливе – пережити цей час і вберегти якомога більше хороших людей», – пише Володимир Ватмахтер.
Час перемагати Путіна ще не настав, він ще попереду. Але обнадійливі сигнали ми отримуємо дедалі частіше.