Помилка №1. Путін кинув виклик США, НАТО та всьому колективному Заходу. При тому, що основна та першочергова мета Путіна – це відновлення контролю над Україною.
Максимальна мета, яка була заявлена в проекті російських так званих «гарантій безпеки», опублікованих на сайті МЗС РФ у грудні 2021 року – це виведення військ та озброєнь НАТО з усіх країн, що приєдналися до НАТО після 1997 року, це 14 країн – фактично вимога про розформування НАТО.
Ця мета виглядає недосяжною без нової світової війни. Саме це є прорахунок Путіна. Він розкрив свої карти, він відкрито зпозиціонував Росію як реальну загрозу всьому Заходу, а не тільки Україні.
Якщо до цього, багато хто вважав військову загрозу Росії Заходу швидше як фікцію, на якій наполягає Україна через свої інтереси отримання підтримки та захисту Заходу, то зараз такий крок Росії посприяв серйозніше поставитися до версії про те, що військова агресія Росії на Україні не зупиниться.
Росія мала б більше шансів захопити Україну, якби демонструвала своє невдоволення винятково владою України (а не Заходом загалом), використовуючи для повномасштабного вторгнення ті самі фальшиві девізи «захисту російськомовного населення в Україні» та «визволення України від влади неонацистів», але, при цьому, стикаючись зі значно меншим опором з боку Заходу.
Після захоплення України можна було б переходити до активнішої дестабілізації у країнах Східної Європи і лише після захоплення України виставляти свої ультиматуми та «гарантії безпеки» до США та НАТО.
Зараз, під час війни, санкції Заходу «вбивчо» впливають на економіку Росії, і ми, безперечно, мали б менше підтримки та антиросійських санкцій від Заходу ніж маємо, якби Путін заявив свої претензії виключно на Україну, послідовно переконуючи Захід у тому, що це «зона російських інтересів», підкріплюючи це все пропагандою та історичними міфами, в яких на Заході мало хто мав би бажання розбиратися та оспорювати їх.
Ще додавши трохи чемності та доброти з боку Росії до Заходу – і напевне не весь світ був би на нашому боці, як це є зараз. Але до цього Росія виявилася нездатною, напевно і тому її охрестили «імперією зла» в сучасному світі.
Помилка №2. Путін не зробив нічого, щоб мати бодай якесь моральне право «захищати російськомовне населення» в Україні.
Яскравим прикладом є Харків. Більшість українських громадян у Харкові – російськомовні (82% за даними опитування IRI/Рейтинг у 2019 році), і не секрет, що тут багато родинних зв'язків з РФ і зберігалося досить хороше ставлення до Росії в цілому, надія на співпрацю та дружбу з Росією жевріла в думках багатьох харків’ян.
Але всі вони, крім незначної частини на рівні від кількох до 10 відсотків по самим оптимістичним оцінкам для Росії, згуртувалися проти російської окупації.
Чому? Тому що Росія не спромоглася зробити жодного благонаміреного вчинку щодо російськомовних громадян України. Росія зробила ставку на чорну пропаганду, обман, шантаж та маніпулювання, завертаючи їх в обгортку «турботи про інтереси російськомовного населення в Україні». Але жодних реальних дій, на які можна було б опертися як на незаперечне підтвердження «допомоги та турботи» про російськомовне населення та про території України, на яких проживає його переважна більшість. Ну і безумовно, зі скорботою стверджуємо, що «звільнення» Харкова (та інших міст України) «для захисту російськомовного населення», з його бомбардуваннями російськими окупантами цивільних будинків, інфраструктури та вбивствами мирного населення, принесло безпрецедентну розруху і смерть як для самого міста, так і для російськомовного населення, на прийняття і підтримку яких так сподівалася Росія.
Якби у Путіна була хоч крапля турботи про російськомовне населення України… , хоча навіть і це не обов'язково, якби Кремль мав гнучкість використовувати якісь інші інструменти крім фальші, погроз та маніпуляцій, то все могло б бути по-іншому.
Наприклад, економічні стимули. Якби Росія створила якийсь інвестиційний фонд, наприклад у Харкові, в інших містах України, і не дивлячись на ворожнечу та військові дії на Сході України, почала інвестувати в українські прикордонні міста, створювати виробництво, робочі місця, будувати та облагороджувати ці території… просто так, навіть із збитковістю для себе, але на користь цих міст та населення, то можна припустити, що Харків та населені пункти Південно-Східної України готові були б зі значно меншим опором, частково навіть із прийняттям зустріти російського окупанта.
Але, очевидно, що через свій безмежний цинізм та ненависть до всієї України, включаючи Південно-Східну частину України, Кремль навіть не розглядав такий варіант.
Тепер же Росія терпить свої ганебні спроби окупувати міста України, під осудом усього світу, виправдовуючи свої дії безглуздими причинами, які постійно змінюються та суперечать одне одному.
Додатково до цього, зазнаючи втрат, що обчислюються десятками мільярдів доларів (приблизні оцінки втраченої військової техніки та ракет $9 млрд. за 12 днів війни + $20 млрд. щоденно втрати російської економіки), лише найменшу частину з яких можна було задіяти для справді «благих дій», які можна було б продемонструвати всьому світу та російськомовному населенню України, а також російському народу – «як виправдання» війни в Україні.