Коли 7 грудня на сайті столичної мерії почався збір підписів під петицією про переведення Києво-Печерської лаври з Московського патріархату (МП) в Київський патріархат (КП) у межах Української православної церкви (УПЦ), для багатьох стало цілком очевидно, що країна вступила, можливо, в найскладніший період своєї історії після здобуття незалежності.
Чи має МП юридичне право користуватися священними для багатьох громадян країни церковними спорудами? Питання зараз не перше і навіть не друге. Головне, з чим українцям, причому не тільки православних конфесій, потрібно швидко і однозначно визначитися: чи треба створювати перешкоди для діяльності УПЦ (МП) в Україні? Якщо так, то як робити це без непотрібного країні, особливо зараз, збудження громадських пристрастей? Почнемо за порядком.
Українцям, що переживають підступний напад колишніх «братів», зайве пояснювати, чим нині є Росія з її Російською православною церквою (РПЦ), під протекторатом якої перебуває УПЦ (МП). Слово «Мордор» цілком годиться для визначення того, на що шляхом вбивств, залякування та маніпуляцій громадською свідомістю перетворив країну колишній підполковник КДБ (ФСБ) з найненависнішим у світі прізвищем Путін.
Трагедія Росії полягає не тільки в тому, що вже 15 років країною править банда білокомірцевих грабіжників та вбивць. Весь жах у тому, що за цей відносно короткий час велику частину російських громадян ніби піддали електрошокової терапії, після якої будь-який індивід позбавляється розуму і набуває ознак «зомбі». Мільйони таких істот назавжди втрачені як нормальні люди для світової спільноти.
Пихатому Путіну, якого колеги на службі невтішно називали «міллю», навряд чи це вдалося б тільки за допомогою насильства і телевізійної картинки. Крім підгодованих силовиків і продажних журналістів, у посіпаки собі він призначив «кадебешників» у рясах. У перші роки правління «молі» РПЦ очолював агент КДБ Олексій Рідігер на прізвисько «Дроздов» (так званий патріарх Алексій II), нині – екс-агент Гундяєв («патріарх Кіріл»). Обидва вони пройшли незавидний шлях зради християнських заповідей і – особливо останній – обміну моральних цінностей на можливість безперешкодно хитрувати та збагачуватися.
Для Путіна ця спайка спочатку значила дуже багато. На одній із прес-конференцій він торкнувся питання «традиційних конфесій» Росії. Господар Кремля прирівняв їх за значимістю до ядерного арсеналу, заявивши, що і перші, і другі є елементами, які зміцнюють російську державність. Не раз мені доводилося переконуватися, що під «традиційними конфесіями» путіністи розуміють РПЦ. Однак якщо раніше чиновники маскували таку позицію риторикою про «рівність конфесій», то зараз навіть це лінуються робити.
Ось лише один приклад того, куди привела «дружба» кремлівської банди і верхівки РПЦ. Трохи більше місяця тому Росію приголомшила заява глави синодального Відділу зі взаємин Церкви і громадськості Всеволода Чапліна. Вустами протоієрея РПЦ зажадала допустити її до керівництва країною. «Ніхто не сміє сказати нам "ні", ніхто не сміє сказати нам, що діалог з нами вести не будуть», – заявив одіозний піп і наполягав, що «рівень патріарха – це рівень президента»; мовляв, необхідно, щоб «духовенство керувало державою».
Характерно, що з Кремля навіть і не подумали відреагувати на цю нахабну претензію перетворити світську державу на клерикальну, ніби йшлося про якусь дрібницю. Чому ж російський фюрер, що так маніакально чіпляється за владу, терпить таке посягання на своє єдиновладдя? Судячи з лояльного ставлення влади до фінансових афер вищих чинів РПЦ, Путін готовий будь-яким сектантам дозволити звеличувати роль клерикалів у житті РФ, аби ті допомагали йому і його дружкам грабувати країну й тримати народ у покорі. Це завдання «патріарх» Кіріл, схоже, вважає першочерговим.
Наприклад, коли росіяни зусиллями окремих опозиціонерів дізнавалися про мільйонні денні (!) зарплати дружків Путіна (середня пенсія в РФ становить 12 тис. руб.) та їхні зарубіжні вілли, погрузлий у розкоші глава РПЦ закликав людей не порушувати питання про надбання чиновників, задовольнятися малим і смиренно терпіти тяготи кризи.
У дні, коли підгодовані силовики ламали кістки учасникам мирних протестних акцій, Кіріл не тільки не висловлював незгоду з такою «держполітикою», але й із пафосом розповідав про те, наскільки мужньо терпіли тортури і незручності в'язні сталінського табору на Соловках, закликав брати з них приклад.
Звичайно, іноді в Росії траплялися і священнослужителі, котрі не готові були покірливо служити злочинцям у владі, котрі несли в народ слово правди. Але на таких, як правило, швидко накидали «узду», залякуючи відлученням від церкви і відлучаючи від неї.
За роки спільної діяльності «молі» і екс-агентів Рідігера та Гундяєва московський апарат РПЦ перетворився у відділ Адміністрації президента РФ, в одіозну структуру, де велику роль відіграють штатні та позаштатні співробітники ФСБ. Попи з погонами під рясами впливають на призначення служителів церкви в регіонах, домагаються необхідного Кремлю трактування Заповідей Божих і поточних подій всередині країни та за кордоном. Ну, а як же парафіянам не вірити рідній церкві? До того ж по телевізору те ж саме говорять...
Розв'язання Путіним кровопролиття на Донбасі Гундяєв підтримав з усією хтивістю істинного холуя. Так, 14 серпня 2014 року, незадовго до відкритого вторгнення в Україну російсько-терористичних військ, офіційний сайт РПЦ розмістив послання патріарха до предстоятелів помісних православних церков. Правда, незабаром документ зі сайту зник, але в інтернеті деякі сліди його збереглися. У посланні Кіріл заявляв: «Ми не можемо не помітити того факту, що в конфлікті в Україні існує недвозначна релігійна підоснова. Уніати і розкольники, які долучилися до них, намагаються взяти верх над канонічним православ'ям в Україні. З початком же бойових дій уніати і розкольники, отримавши в руки зброю, під виглядом антитерористичної операції стали здійснювати пряму агресію щодо духовенства канонічної Української Православної Церкви на сході країни».
Такими відозвами і проповідями діячі РПЦ та їхні прихильники з УПЦ (МП) намагалися відвести в потрібне Кремлю русло громадську думку в Росії і за її межами, виправдати міжнародні злочини Путіна. За оцінками експертів, згідно з церковною історичною термінологією вказівка на «релігійне підґрунтя» війни означає не що інше, як благословення Кірілом дій російських найманців та солдатів на території України, визнання ним війни проти українського народу «священною».
Чи треба нагадувати, що і до сплеску сепаратизму на Донбасі міцно доклали рук багато служителів тамтешніх церков, які входять в УПЦ (МП). Деякі з них, як повідомляли ЗМІ, під час війни переховували ворогів, шпигували на їхню користь...
Чи потрібні Україні такі затаєні недоброзичливці? Вирішувати самим українцям. Але треба розуміти, що присутність в країні путінської церковної «ядерної зброї» робить нас дуже вразливими перед кремлівською пропагандою, відомою своєю винахідливістю у справі обману людей.
Мова, звісно, не про те, щоб вигнати з країни всіх священнослужителів УПЦ (МП). Людям у рясах і парафіянам варто пояснювати, що православ'я – не монополія росіян. В Україні є православні конфесії, які фактично відділилися від РПЦ та її підрозділу УПЦ (МП). Події на Майдані та російська агресія збільшили кількість парафій, які добровільно побажали перейти з УПЦ (МП) в УПЦ (КП). Про цей досвід варто розповідати якомога ширше і детальніше.
У цьому плані можна тільки вітати укладання інтерактивної мапи таких переходів. Автори її стверджують, що серед конкретних причин свого виходу з УПЦ (МП) віруючі називають «позицію духовенства, яке заперечує навіть сам факт російської військової агресії, антиукраїнську пропаганду в храмах, небажання священиків на місцях молитися за українське військо, за полеглих на Майдані і на сході країни». Такі настрої деякої частини кліриків входять у суперечність з очікуваннями парафіян, адже багато з них брали участь в Революції гідності, а їхні родичі служать на Донбасі.
Процес переходу вірян в УПЦ (КП) очікувано супроводжується голосами з УПЦ (МП) про «рейдерські захоплення» парафій. Цю лінію намагаються експлуатувати і люди в рясах, службовці у Києво-Печерській Лаврі. Так, коментуючи зазначену петицію, глава Синодального інформаційного відділу УПЦ (МП) єпископ Климент вважає, що ця ініціатива спрямована на розпалювання міжконфесійної ворожнечі в Україні.
«Київська міська влада не уповноважена вирішувати, якій Церкві має належати Києво-Печерська лавра. Викликає певні сумніви те, хто стоїть за голосами під цією петицією», – стверджує єпископ. На його думку, такі акції вигідні зовнішнім силам, зацікавленим у підігріві громадянського конфлікту та дестабілізації в Україні.
На тлі відверто зрадницької поведінки деяких священнослужителів УПЦ (МП) у зоні протистояння з бойовиками Путіна і Гундяєва можна було б відмахнутися від інсинуацій отця Климента з приводу неправомочності київської мерії вирішувати долю Лаври. Але міжконфесійні суперечки – справа ще тонша, ніж іноземний Схід. У цій справі існують чималі ризики.
Як вважає низка експертів, будь-які спроби перевести Києво-Печерську або Почаївську лавру під Київський патріархат закінчаться дуже болісно. На їхню думку, Росія може використовувати цей конфлікт як чинник додаткового суспільного розколу і зробити все для того, щоб в Україні почався заколот. «Використає для цього бабусь з хрестами. Зараз їх по Києву ходить три десятки, а потім підніметься три мільйони», – зауважив один із експертів.
Деякі експертні рекомендації звучать досить незвично. Так, крім втягування МП в об'єднавчий діалог з іншими православними конфесіями, пропонують не тільки переконувати його чільних осіб, а й «створювати проблеми» духовним персонам. «Піймати, наприклад, на розкраданні громадських коштів, співпраці з російською агентурою, підтримці російської агресії проти України. Після цього не варто робити прямих дії, а сказати: "Хлопці, все зафіксовано. І деякі з вас можуть відправитися за ґрати"», – радить один із політиків, досвідчений, мабуть, в іграх з «вмовляння» опонентів.
І сам же визнає, що «це дасть проміжний ефект». А остаточний, мовляв, буде не раніше того часу, коли Росія ослабне, що може статися як блискавично, так і через десятки років.
Важко не погодитися з тим, що різка передача від однієї конфесії до іншої такого ласого шматка церковної власності, як Києво-Печерська Лавра, загрожує певними хвилюваннями в суспільстві. Можуть «образитися» не тільки кияни. Пам'ятаю, років три тому розговорився в потязі Ужгород-Київ з попутницею середніх років. Жінка прямувала до столиці лише з однією-єдиною метою: відвідати Лавру, подихати її повітрям, долучитися до святого для багатьох православних місця. «Давно хотіла вирватися, але все справи не пускали. А тут вирішила: справи ніколи не закінчаться, а я повинна там побувати. Ось їду», – казала українка, і очі її горіли.
Застереження від поспішних дій з приводу зміни конфесійної належності Лаври виглядають досить мудро. А ось прив'язка процесу до подій в Росії відверто засмучує. Скільки ж можна українцям озиратися на «старшого брата»? Адже забруднився він, та й зовсім уже не «брат»... У зазначених деякими експертами термінах, коли може бути остаточно вирішене питання про передачу Лаври «під» УПЦ (КП), вчувається фаталізм і приреченість: не все, мовляв, залежить від України, якщо ми хочемо обійтися без суспільних потрясінь.
Обійти зазначені проблеми непросто, але цілком реально. Повернемося до зазначеної вище інтерактивної мапи. Вона рясніє позначками про перехід парафій від УПЦ (МП) до УПЦ (КП). Я нарахував 49 таких відміток! А ще порівняно недавно такі переходи були одиничними, їх розцінювали як щось надзвичайне. На цю зміну вплинули, як уже сказано, події в країні. Тим часом інформація про негативне ставлення багатьох кліриків з УПЦ (МП) до Революції гідності та моральне виправдання ними російського агресора поширювало дуже вузьке коло ЗМІ, нерегулярно і, відчуваю, далеко не в повному обсязі. Ліквідація цієї прогалини, особливо якщо цю справу організувати на державному рівні, може дати набагато більший ефект, ніж «підловлювання» проросійських священиків на крадіжці й інших грішках.
Хоча одне іншому не заважає, проте хотілося б нагадати любителям адміністративного ресурсу правило про те, що на кожну дію є протидія. Непродуманий тиск влади на парафіян загрожує непередбачуваним розколом православного населення за конфесійною ознакою і перетворенням України на церковний «вулкан». Але якщо те ж питання вирішувати, що називається, зсередини, шляхом створення масового неприйняття продажних і ненадійних промосковських слуг у рясах, жодних «бабусиних» хвилювань і «вулканізації», напевно, не буде.
Широка громадська дискусія на цю тему потрібна ще й тому, що Україна вже давно дозріла для злиття КП і МП в єдину Українську Православну Церкву, повністю незалежну від відділу Кремля під назвою РПЦ. Раніше спроби створення такої церкви робив дехто з колишніх керівників країни, але це були «верхівкові» ініціативи, і Вселенський патріарх їх відхиляв. Набагато важче Константинополю буде проігнорувати інціативу, якщо наполеглива вимога про канонізацію єдиної УПЦ буде виникати «знизу», з глибини українського народу.