У розмові зі своїми польськими колегами-журналістами почув цікаву версію, чому шеф Кремля Владімір Путін таки вдався до війни, як останнього політичного аргументу. Причиною став Алєксєй Навальний. А точніше те, що рік перед початком війни російський лідер «в суху» програв своєму «ворогові № 1» на політико-пропагандистському поприщі. Тож Навальний не залишив Путіну іншого вибору, окрім як змити ганьбу своєї поразки кров’ю. Не своєю, щоправда, а росіян і українців.
Щоби краще зрозуміти суть такої версії, варто прочитати книгу відомого британського журналіста, письменника, політолога Пітера Померанцева «Це не пропаганда: Подорож на війну проти реальності».
Померанцев – відомий експерт з кремлівської пропаганди. У книжці він окреслив, як політики, які керують Росією або, радше, їхні політтехнологи, маніпулюють медіа, щоб викликати у звичайних людей ефект, який можна коротко висловити гаслом: «політика – це лайно, краще цим не займатися». Або «всі вони брешуть, тому немає різниці, хто нами править». Померанцев показав читачам, що добре зрежисована продукція російського урядового телебачення не спрямована на те, щоб змусити людей по-справжньому повірити у викриття, які подаються в головних випусках новин чи пропагандистських програмах Владіміра Соловйова або Дмітрія Кісєльова. Бо мало є настільки безумних, щоб повірити в бойових комарів, керованих птахів, українську «брудну бомбу» тощо.
Як слушно зауважила польська журналістка й соціологиня Людвіка Влодек у статті «Путін танцює, як йому грає Навальний», коментуючи згадану книжку Померанцева: «Мета полягає в тому, щоб створити враження, що нікому не можна довіряти, що політика – це брудно, хто б нею не займався, тому краще зосередитися на повсякденному житті та власних справах, а до телевізійної інформації ставитися так само, як до комерційних розваг, таких як численні російські ток- та реаліті-шоу... Померанцев фактично йде на крок далі, адже світова політика останні кілька років не стояла на місці. Сьогодні практично нікому не йдеться про те, щоб схиляти виборців до своєї версії подій, до своєї концепції. Світ настільки роздрібнений, люди настільки замкнуті у своїх бульбашках, що важко придумати програму, яка б задовольнила більшість. До кожної окремої групи доходить щось своє. Або її змушують повірити, що це щось їхнє».
Тож, на думку Померанцева, політик має бути максимально неконкретним, щоб кожен міг підкласти під його слова те, що йому здається важливим. «Таке “мікротаргетування”, коли одна група виборців не обов’язково повинна знати про іншу, вимагає якоїсь великої порожньої ідентичності, щоб об’єднати їх усіх. Щось настільки широке, що виборці можуть ідентифікувати себе із цим – категорія на кшталт “люди” чи “більшість”», – читаємо в книжці «Це не пропаганда: Подорож на війну проти реальності». Тому нині політик має переконати якомога більше виборців, що вони «люди» і що їх багато, а їм протистоять нечисленні «нелюди», з яким він або його група успішно бореться.
Померанцев так описує цей новий популізм, називаючи його «миттєвим популізмом»: «У цій логіці факти відходять на другий план. Зрештою, мова йде не про перемогу в базованій на фактах публічній дискусії, про складові ідеології; мета оратора – щільно оточити аудиторію стіною слів. Це протилежність “центризму”, який має на меті запросити всіх до однієї спільноти та мінімізувати різницю. Тут окремим групам навіть не обов’язково зустрічатися. Насправді, може, й краще, якби вони не знали один про одного: а якщо один бачить в іншому суперника?»
Головна формула успіху – застосувати принцип, який давно відомий у політиці: нав’язати кожному, включно з політичними опонентами і потенційними виборцями, власний спосіб визначення реальності. Тобто в дискусії ніколи не можна використовувати мову опонента, навпаки, треба нав’язати йому свою мову, а отже свою конструкцію реальності.
Померанцев наводить яскравий приклад з Філіппін. Він описує звитяжну президентську кампанію Родріґо Дутерте. Вона полягала в тому, що його політтехнологи створили в соцмережах сотні груп, у яких поширювали інформацію про злочини, скоєні наркодилерами. Завдяки цьому вдалося створити враження, що злочинність, пов’язана з наркотиками, є найважливішою проблемою країни, і що Дутерте, який «присягнувся знищити дилерів», став єдиним доречним кандидатом у президенти. Померанцев описав, як ліберальні журналісти перейняли радикальну риторику Дутерте. Усі використовували його фразу «війна з наркотиками», і навіть якщо виступали проти занадто брутальної ідеї її проведення. Вони всі вписувалися в атмосферу, яка сприяла його перемозі. От що значить нав’язування своєї мови і, відповідно, свого конструкту реальності.
Щось схоже ще раніше відбулося в Росії, але там йшлося про війну не з наркотиками, а з тероризмом. Саме вона привела Путіна до влади на зламі 1999–2000 років. Вона зробила його «сильною людиною для важких часів» і дала йому харизму, таку необхідну після багатьох років правління хворого і немічного Боріса Єльцина.
«Риторика війни з тероризмом і зміцнення Росії, відновлення її гідності та підняття з колін – це робота Гліба Павловського. Політтехнолог, який суттєво посприяв перемозі Боріса Єльцина в 1996 році, врятувавши Росію від правління комуніста Геннадія Зюганова. Через чотири роки той самий Павловський возвеличив єльцинського помазаника Путіна, опираючись на контраст між ним і його попередником, якого вже не зображували рятівником і захисником демократії Росії, а радше її чумою та символом жахливих часів занепаду, “лихих 90-х”. Якнайшвидше поприбирати за ним і мав жвавий кагебіст Путін», – пише Людвіка Влодек.
Нині Павловський кається і вдає зі себе пристрасного противника Путіна. Він відмовився від співпраці з Кремлем та припинив надавати послуги кремлівській команді у 2012 році, коли Путін після короткого «заслання» на посаду прем’єр-міністра вирішив повернутися до гри як президент. Тепер Павловський вже частий гість західних ЗМІ. Він охоче розповідає всім, як колись зробив внесок у зміцнення Путіна, бо вважав, що той потрібен Росії, щоб позбутися пертурбацій 1990-х.
Проте кремлівським політикам уже навіть без допомоги Павловського вдавалося протягом багатьох років контролювати дискурс. Вони керували країною так, що саме нечисленна і слабка опозиція мусила реагувати на їхні тези.
Але саме тоді почала зростати популярність Навального. У 2011 році маловідомий на той час блогер заснував Фонд боротьби з корупцією. Потім він вдало назвав пропутінську партію «Єдина Росія» партією «шахраїв і злодіїв» («жуликов и воров»). Відтоді назва прилипла до «Єдиної Росії». Навальний повторював її в кожному публічному виступі та популяризував у наступних антикорупційних розслідуваннях, які проводив його Фонд.
Кремль роками намагався ігнорувати Навального. Може, йому б ніколи й не вдалося набути всенародної популярності, якби Кремль не вирішив його отруїти та ще й сумнозвісним «Новічком». Так «незначний блогер», як говорив про Навального прессекретар Кремля Дмітрій Пєсков, потрапив у заголовки всіх світових ЗМІ, а рикошетом – у голову пересічного росіянина як «ворог Путіна № 1».
Арешт і засудження Навального лише підсилили ефект програшу Путіна, який потрапив у цуґцванґ. Всемогутній кремлівський лідер боїться свого опонента, намагається його знищити, а водночас лише реагує на всі ходи Навального. Дарма, що останній запроторений далеко в табори. Навальний нав’язав Путіну мову й, відповідно, конструкт реальності. Тож у цій кепські ситуації Путін врешті-решт зважився на повномасштабну війну з Україною. Що ж, версія цікава й заслуговує на життя.