28 липня Путін звільнив свого посла в Україні. У цей же день на місце Зурабова, який займав цю посаду з 2009 року, Путін начебто визначив нового кандидата – Бабича. Відразу, начебто, РФ запросила попередню згоду в України на прийняття його головою дипломатичного представництва в нашій державі. Україна у свою чергу вирішення питання про погодження нового путінського посла якось своєрідно «підвісила» – не те, щоб прямо сказала «ні», але й прямо не сказала «так». Путінський прес-секретар заявив, що Бабичу не відмовлено в агремані, а «йдуть різні дипломатичні процедури попереднього погодження, які виконуються в режимі тиші».
17 серпня Міністр закордонних справ України Клімкін у свою чергу заявив, що немає потреби мати російського посла в Україні, бо дипломатичні відносини між Києвом та Москвою зведені до нуля. Буквально через день після цього Путін призначає своїм представником по розвитку торгівельно-економічних відносин з Україною Ліванова. Це призначення є вочевидь неординарним, зокрема, тому, що, по-перше, вказаним представником було визначено «цілого» міністра в уряді РФ, по-друге, воно супроводжувалося потужним інформаційним висвітленням з боку російських ЗМІ.
Навіть побіжний аналіз цієї ситуації дозволяє говорити про проведення політико-дипломатичної вистави під назвою «Призначення/непризначення посла», яка розрахована на масового «глядача». І чомусь так здається, що розрахована передусім на українського «глядача», який мав повірити у політично-дипломатичну твердість свого керівництва і перемогу на російсько-українському «дипломатичному фронті». І щось підказує, що справжнє дійство відбувалося за лаштунками «сцени» і відбувалося воно за узгодженої участі обох сторін. Яка з них отримала з цього більший (або точніше – який саме отримала кожна з них) зиск – стане зрозумілим згодом, але певні висновки можна зробити вже зараз.
1. Питання призначення нового путінського посла в Україні стало предметом політичної гри, яка впродовж кількох років ведеться між політичним керівництвом двох держав. Суть цієї гри відома вкрай обмеженому колу осіб, але саме вона визначає справжні відносини між керівниками України та Росії. У дійсності вони є далеко не такими, якими презентуються на широкий загал.
2. Непризначення нового путінського посла в Україні є логічним кроком, який зумовлений правилами вказаної гри. Україна, як відомо, уже тривалий час не має свого посла у РФ – ця посада є вакантною з грудня минулого року, коли попередній посол Єльченко був з неї звільнений у зв’язку з призначенням Постійним представником України при ООН. Призначення за такої обставини нового посла РФ в Україні було б явно асиметричним рішенням у двохсторонній грі. Взагалі, якщо говорити про дипломатичні відносини між Україною і РФ, то в умовах фактичної війни вони є досить дивними. Тому непризначення путінського посла в Україні виглядає як взаємно узгоджене рішення, що має продемонструвати своєрідне збалансування відносин між двома державами. Дипломатично вони «зведені до нуля», але в дійсності на найвищому рівні за відповідного посередництва є дуже активними.
3. Слід пам’ятати, що вказані політико-дипломатичні реверанси відбуваються на тлі фактичної війни. Тому зрозуміло, що посол держави-агресора, яка анексувала частину території України і здійснила збройну агресію стосовно неї, – це значно більше, ніж просто керівник дипломатичного представництва. По суті на нього покладається забезпечення здійснення усієї діяльності, яку його держава веде в Україні. А ця держава веде війну проти України. Відтак Путіну потрібний посол «під війну». Завданням № 1 посла держави-агресора є забезпечення такої агресії засобами, які можуть бути використані під дипломатичним прикриттям.
4. Якби Путіну конче потрібно було призначити свого нового повноцінного (за дипломатичними правилами) посла в Україні, то він це зробив би. Понад те, виходячи зі справжніх (а не демонстративних) відносин політичного керівництва двох держав, він має можливість призначити саме того посла, якого захоче. Захоче, щоб був Бабич – буде Бабич. Захоче, щоб був Іванов – буде Іванов. Захоче, щоб був Ліванов, буде – Ліванов. Захоче, щоб взагалі на певний час в Україні не було його посла – не буде посла. Судячи з усього, за правилами двохсторонньої гри наразі обрано саме останній варіант у цьому питанні.
5. Відсутність де-юре посла РФ в Україні не означає відсутності де-факто керівника російського дипломатичного представництва. Виходячи з наведених вище обставин, можна припустити що таким керівником стане Ліванов. Статус «простого» спецпредставника Путіна в Україні не є тому формальною перешкодою. Просто гібридна війна зумовила гібридну дипломатію, яка вочевидь є згубною для України.
6. Зрештою, Путін легко може обійтись без офіційного посла в Україні. Бо у нього тут є Кум, вплив якого після Революції Гідності спочатку істотно зменшився, але потім зусиллями Путіна був відновлений і навіть посилений. Надсприятливими умовами для цього стала анексія Криму і війна на Донбасі, а також надзвичайно поблажливе ставлення керівництва України, яке надало йому офіційний статус (від України!?) у стосунках з бойовиками і Росією.
Кум вартий не одного посла. Він може напряму контактувати будь з ким з українського істеблішменту. Має давні і дуже своєрідні стосунки з тими, хто нині перебуває на вершині українського владного Олімпу. Достеменно знає вітчизняну владну вертикаль зсередини і володіє різноманітною інформацією (у т. ч. й компрометуючого характеру) про її представників. Має давні специфічні зв’язки з Москвою, але є «своїм» і «там», і «тут». Бо поєднує «тих» і «цих», координуючи (а почасти – й керуючи) їхню діяльність. За категоричним власним наполяганням, тиском Кремля і незрозумілою поступливістю Києва він взяв під свій контроль найболючіше і найчутливіше питання триваючої війни – обмін полоненими. До нього ідуть міністри, депутати, олігархи, посли. Той же попередній путінський посол практично перед усіма важливими заходами (зокрема, перед ключовими зустрічами у Мінську) мав у нього аудієнцію.
У надважливі для Росії моменти до нього навідувались президенти. Як це, зокрема зробив Янукович перед Вільнюським самітом 2013 року. Ввечері 27 листопада 2013 року він утаємничено приїхав до нього додому, а ранком 28 листопада полетів до Вільнюса, де відмовився підписувати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Тоді інформаційні агентства повідомили, що керівництво ЄС не змогло переконати Януковича підписати історичний для України договір. А Кум напередодні зумів… Чи можна бути переконаним, що він не має аргументів для потрібного переконання нинішнього політичного керівництва?
7. Війна обов’язково закінчиться. Подобається це комусь чи ні, але між Україною та Росією мають бути встановлені взаємовигідні відносини як між державами-сусідами. Це – об’єктивна потреба. Але для того, щоб це сталося швидше і з врахуванням фундаментальних інтересів України, потрібно виконати кілька умов. Перша – замість «гри» з Путіним фактично за його правилами (що є завідомо програшним варіантом) політичному керівництву нашої держави слід зайняти тверду державницьку позицію. Необхідно облишити маніпуляції з патріотизмом і зовнішньою загрозою у власних інтересах. Друга – негайно вивести відносин між двома державами з підкилимного формату на сугубо офіційний. І категорично відмовитись від послуг посередників на кшталт згаданих вище. На мою думку, якби їх не було, то ситуація для України була б кардинально кращою. Одне зрозуміло, що влада сама на це не піде. Заставити її це зробити може лише активність і наполегливість громадянського суспільства.