20 травня 2019 року в сонячний теплий день Володимир Зеленський прибув до Верховної Ради України. На вулиці його зустрічав натовп прихильників. Зеленський зайшов до стін парламенту, склав присягу президента і приступив до виконання своїх повноважень. Напевно, у той час ніхто не міг припустити, з якими величезними викликами доведеться мати справу колишньому коміку. У майбутньому історики ще даватимуть прискіпливу оцінку діяльності президента Зеленського. Зараз остаточні висновки робити трохи зарано. У шостого президента України ще є час скоригувати свій політичний портрет. Але вже зараз можна виділити принаймні кілька головних помилок, які вчинив Володимир Зеленський під час перебування на посаді глави держави.
Неправильна оцінка геополітичної ситуації і загрози з боку Росії на початку каденції
Ще під час передвиборчої кампанії Володимир Зеленський запропонував електорату доволі наївну, але дуже привабливу тезу про можливість швидкого закінчення війни з Росією. Основне послання лідера «Кварталу 95» зводилося до такого: військові дії на Донбасі тривають, оскільки в них зацікавлена попередня влада на чолі з Петром Порошенком. Мовляв, старі політики наживаються на війні, тому вона й не припиняється. Якщо ж поставити за мету досягнути справжнього миру, конфлікт буде вичерпано. А з російським президентом Владіміром Путіним можна зустрітися і якось домовитися.
Така оцінка геополітичної ситуації була в принципі неправильною. Агресія Росії проти України розпочалася не через поганих українських політиків. А через споконвічний московський імперіалізм та нездатність змиритися з втратою контролю над Україною. Порошенко був неідеальним президентом і зробив багато помилок. Але не в його силах було завершити війну й досягти справедливого миру. Тому що інша сторона абсолютно не була зацікавлена в такому розвитку подій.
Зеленський не зразу зрозумів, що Путіну не потрібний мир. Він дійсно щиро вірив, що з російським президентом можна зустрітися, відверто поспілкуватися і про все домовитися. Шостий президент спочатку перебував у полоні ілюзій щодо справжніх причин російської агресії і намірів Кремля.
Незадовільна підготовка до нового етапу російської агресії
У 2021 році західні розвідки почали висловлювати занепокоєння з приводу можливої підготовки Росії до повномасштабного вторгнення в Україну. Наприкінці жовтня того ж року в медіа просочилася інформація про напрямки ударів російських армій. Захід відверто попереджав: Путін готується напасти і змусити Україну до капітуляції. Однак реакція української влади на такі тривожні сигнали була дивною.
У команді Зеленського вперто не бажали помічати небезпечну реальність. Намагаючись заспокоїти українців, влада до останнього дня запевняла, що ніякого нападу Росії не буде. Фінансування ЗСУ та програми сучасних озброєнь не відповідало викликам часу. Через це ракетна програма України буксувала, а нові зразки зброї надходили у вкрай мізерній кількості. Так і не вдалося налагодити виробництво власних боєприпасів. Підприємства ВПК працювали не на повну потужність. У майбутньому це поставить Україну в залежність від поставок західних союзників.
У 2021 році на програму «Велике будівництво» було виділено 132 млрд гривень. Водночас влада чомусь не ухвалила рішення про будівництво фортифікаційних споруд на кордоні з Росією, Кримом, Білоруссю та в місцях ймовірних напрямків головних ударів агресора. Хоча такі дії були цілком логічними з огляду на ступінь загрози. Твердження про те, що це викликало б паніку серед українців, непереконливе.
Як показав досвід, якби восени 2021 року Україна почала у прискореному темпі будувати потужні фортифікаційні споруди, це могло б суттєво вплинути на характер ведення бойових дій і частково зірвати плани РФ. Навіть рішення про виділення додаткових коштів на ЗСУ в розмірі 23 млрд гривень було ухвалене тільки 23 лютого – за день до нападу. І вже не могло вплинути на характер ведення бойових дій.
Відмова здійснювати реальні реформи
Виборці, які голосували за Зеленського, сподівалися на його позасистемність і відсутність політичного досвіду. Українська політична еліта справді не раз розчаровувала українців. Тож із Зеленським багато хто пов’язував шанс спробувати перезавантажити систему і провести реальні реформи. Тим більше, що фільм «Слуга народу» демонстрував переконливу і привабливу реальність та нову якість роботи влади. Однак сподіванням громадськості не судилося здійснитися.
Уряд Олексія Гончарука, якого назвали «урядом технократів», поводився доволі невпевнено. Його кроки в економіці були хаотичними, позбавленими чіткої мети. Ще до пандемії коронавірусу розпочався процес сповільнення економіки й падіння промислового виробництва. Стало зрозуміло, що слова про реформи і наміри їх здійснювати – це не одне і те саме.
Наступний уряд Дениса Шмигаля демонструє рекордні показники перебування у виконавчій владі. Але йому немає чим похвалитися у плані реформ. Країна не побачила ні економічного прориву, ні перезавантаження митниці, ні перезапуску і очищення судових та правоохоронних органів. Немає видатних проривів у боротьбі з корупцією. По суті, відбувається те, що відбувалося раніше. Однак війна значно підвищила ціну відмови від проведення реформ.
Монополізація державного управління і слабка кадрова політика
Впевнена перемога Володимира Зеленського і його політичної сили «Слуга народу» на виборах у 2019 році створила унікальну ситуацію для України. Ще ніколи президент не мав такої повноти влади та здатність одноосібно впливати на формування уряду і законодавчу роботу парламенту. З одного боку, висока концентрація влади може бути дієвим інструментом для здійснення необхідних реформ і повного перезавантаження країни. Окремі «азійські тигри» проходили такий етап і досягли неймовірних успіхів. Та в українських реаліях це призвело до розмивання системи стримувань і противаг та згортання політичної конкуренції.
Порушився баланс між виконавчою й законодавчою гілками влади. Офіс президента здобув надто потужні важелі впливу і став центром ухвалення рішень у державі, частково підмінивши собою діяльність уряду й Верховної Ради. По суті, в Україні сформувалася президентська держава без внесення відповідних змін до Конституції. А демократичні процедури помітно деградували.
На жаль, у команді Зеленського зробили ставку радше на зручних слухняних виконавців, ніж на харизматичних незалежних професіоналів. Політичне кумівство і зв’язки як фактор кадрових призначень нікуди не зник. Якість багатьох посадових осіб, від центральних органів влади до обласних адміністрацій, залишає бажати кращого. Це точно не сприяє масштабуванню передового військового досвіду, усуненню совкових підходів в армії чи налагодженню роботи військово-промислового комплексу. Не дивно, що країна час від часу стає свідком гучних скандалів, а соціологія показує низьку довіру до більшості органів влади і називає корупцію ключовою проблемою в державі.
Рішення про контрнаступ 2023 року і проблема якісної комунікації зі суспільством
Після успішних контрнаступальних дій ЗСУ у 2022 році українці повірили у швидкий розгром агресора. Ці настрої активно транслювала й поширювала українська влада. Пів року відбувалася своєрідна піар-кампанія українського контрнаступу. Коли ж наступ розпочався, виявилося, що ворог до нього чудово й ретельно підготувався, а реальні спроможності української армії без сучасної авіації недостатньо потужні для завдання вирішальної поразки російським окупантам.
Є багато уривчастих свідчень, що не всі підтримували контрнаступ 2023 року. І це рішення є більше політичним, ніж військовим. За умов, що склалися в першій половині минулого року, було б доцільніше сконцентруватися на розбудові власних оборонних ліній та нарощенні обсягів військового виробництва. Провал контрнаступу і значні втрати при спробах прориву російських фортифікаційних рубежів дуже негативно вплинули на суспільні настрої. А також ослабили українські збройні сили.
На жаль, комунікація української влади зі суспільством не побудована на відвертості і щирості. Вона сприяє взаємному відчуженню. Оптимістичний телемарафон викликає недовіру і навіть дратує. Президент намагається уникати гострих проблем, очевидно, турбуючись про свої рейтинги. Хоча правильним рішенням було б озвучувати їх і вирішувати. Здатність публічно визнати свої помилки та вибачитися перед суспільством – корисна риса. Особливо, якщо після цього будуть реальні кроки.