У другій половині XVII ст. у Львові налічувалося 15 церков, 11 з яких були крилошанськими (їхні священики мали право засідати в капітулі). Такі дані реєстру єпископа Йосифа Шумлянського, який був унійним єпископом Львівським та Галицьким у ті часи. Та багато храмів ліквідували у кінці XVIII – на початку ХІХ ст.
«Фотографії старого Львова» розповідають про п’ять таких церков у районі Підзамча – колишньому Краківському передмісті, де було у кінці XVII ст. найбільше церков.
Церква св. Теодора Тіронського
Ймовірно церква існувала ще в княжі часи, оскільки перша документальна згадка про неї датована 1453 роком. Розташовувався храм фактично навпроти церкви св. Миколая, який традиційно вважається найстарішим у Львові. Роки заснування перших будівель святині невідомі, документально зафіксовано лише спорудження нового дерев’яного храму у 1706 році на місці старого.
У церкві було три вівтарі – бічні, присвячені Пречистій Діві та святій Варварі, центральний, присвячений святому Теодору Тіронському, а також різьблений дерев’яний вівтар з позолотою. Цвинтар біля храму був обнесений парканом, а посеред нього стояла дзвіниця на три поверхи із чотирма дзвонами та резиденція священика.
Святиня, як і більшість храмів Підзамча, належала до Замкової дільниці Краківського передмістя, що не було залежне від магістрату Львова. Парафія церкви простягалась від Краківської площі (район ринку «Добробут») до церкви святої Параскеви, тут проживали різні ремісники-українці. У XVI ст. налічувалось 40 родин парафіян, а до кінця XVII ст. склад населення Краківського передмістя змінився – християни поступилося євреям, чия дільниця значно розрослась, тож на парафії церкви св. Теодора залишалось лише 10 осілих міщан.
Сусідство храму св. Теодора та церкви св. Миколая супроводжувалося ворожнечею за землю. Суперечки між цими церквами розпочалися ще в XV ст. і тривали аж до закриття австрійцями першої церкви у кінці XVIII ст.. Землі, що належали храму, та його майно передали церкві св. Миколая. Пам’яткою святині залишилася площа св. Теодора, а ще збережений образ св. Федора (Теодора Тиронського) XVII ст., який зберігається в церкві св. Миколая.
Церква Введення в храм Богородиці
Храм стояв на землі, яка належала молдавському господареві Василеві Лупулу, фундаторові церкви св. Параскеви. У 1646 році господар записав цю ділянку під будівництво жіночого монастиря св. Катерини, що вже існував при монастирі св. Онуфрія з 1591 року, і церкви Введення Богородиці. Дарчу грамоту у 1659 році затвердив король Ян Казимир. У 1669 році єпископ Йосиф Шумлянський звільнив монастир від податків та світської юрисдикції, черниці ж отримали привілей виготовляти свічки для всіх церков Львова, а також продавати власноруч виготовлені нитки на міському ринку. У 1781 році черниці вирішили будувати новий монастир і заклали наріжний камінь, але незабаром монастир скасували, а монахині перейшли до Словіти.
Церква Введення Богородиці простояла до 1809 року, потім її розібрали та продали до села Мацошина Жовківського повіту разом з бічними вівтарями та рештками старого іконостасу. Там вона простояла до 1886 року. Другий, новіший іконостас цієї церкви, датований 1733 роком, зараз розміщений у церкві св. Дмитра на Збоїщах.
Монастирські землі продали міщанинові Шульцу, від якого вони перейшли до аптекаря Томанка, а від нього у 1828 році – до австрійського уряду, що перебудував приміщення під казарми. У такому вигляді вони і по нині стоять на вул. Гайдамацькій, 5.
Церква Воскресіння Господнього
Одна з найдавніших церков, оскільки згадується ще у грамоті князя Лева у 1292 році, а згодом – у документальних джерелах 1453 і 1456 років. У 1539 році церква стала крилошанською. Парафія храму була досить убогою: спочатку церква володіла лише цвинтарем, на якому стояла, і садком з пасікою та мала приблизно 30 парафіян. У 1552 році по смерті пароха о. Григорія як спадщину отримала ґрунт і дім.
Стара дерев’яна церква згоріла у 1623 році, вдруге її спалили татари у 1695 році під час нападу. Того ж року єпископ Йосиф Шумлянський дав дозвіл на побудову нової церкви з трьома банями, при якій існували школа і братство. У 1765 році храм вже був у поганому стані і вимагав реставрації, проте братство не мало на це коштів, і у 1774 році церкву розбирають однією з перших у Львові.
Стояла святиня при дорозі, що веде до Голоска, на вул. Замарстинівська, на північний захід від церкви Св. Параскеви. У ХІХ ст. через давні церковні ґрунти проклали залізничну колію.
Церква Різдва Богородиці
Заснований у 1630 році заходами підданих шляхтича Олександра Зборовського храм, у народі ще званий св. Варвари, стояв неподалік від Жовківської рогатки, де наприкінці XVI ст. розташовувалося село Тарнавка, засноване Катериною Сенявською у 1580 році. У 1634 році церква стала крилошанською, а через п’ять років при ній заклали братство.
У 1648 році під час облоги Львова козацькими військами на Тарнавці стояв полк Максима Кривоноса, і, за легендою, через важке поранення, отримане після штурму Високого замку, полковник помер та був похований на цвинтарі церкви Різдва Богородиці.
У 1710 році збудували й освятили нову дерев’яну, криту гонтом церкву з двома вівтарями. Закрили її разом з іншими на початку ХІХ ст. Землі храму перейшли церкві св. Параскеви, а на згадку про церкву Різдва Богородиці поставили статую Богоматері на розі сучасних вулиць Хмельницького та Донецької.
Церква св. Івана Богослова
Храм разом з монастирем розташовувався на сучасній вулиці Замковій біля вокзалу «Підзамче». Церкву і монастир фундував міщанин Сімеон Содома, котрий записав у 1640 році на них свій фільварок на цьому місці.
Дерев’яний храм і монастир звели досить швидко, також заснували братство, але уже під час першої козацької облоги Львова у 1648 році будівлі понищили татари. Під час цього ігумена Поршаницького вбили, а вдова фундатора Тетяна потрапила у татарський полон.
У 1649 році церкву та монастир оновили та посвятили. У 1679 році братство св. Івана Богослова розібрало дерев’яну церкву і вибудувало нову, муровану. Новий храм мав план хреста, над бабинцем був піднесений на один поверх, вкритий гонтом. Будовані з дерева монастирські келії прилягали до церкви з півночі, а територію монастиря оточував мурований паркан.
У 1736 році відомий львівський міщанин, член Ставропігійського братства, подільський чашник Констянтин Папара подарував монастиреві свій фільварок, званий Папарівкою, що знизу примикав до території монастиря. У кінці XVIII ст. на монастирських землях був бровар Кисельків.
Церкву та монастир закрили у 1802 році. У 1809 році святиню продали на каміння, з яких біля синагоги звели два будинки. На згадку про церкву змурували капличку з погруддям Івана Богослова, яка на початку ХХ ст. ще стояла, проте була понищеною. Її відновили у 1992 році з фігурою Богоматері. Фільварок «Папарівка» на початку ХІХ ст. перетворили на міський цвинтар, який через прокладення колії у 1856 році закрили. Частину поховань перенесли на Личаківський цвинтар, а на їхньому місці звели залізничний двірець «Підзамче».