Через відомо які події знову зросла зацікавленість вітчизняного інформаційного простору в Білорусі. І знову понеслося рефреном: «А-а-а, дурні білоруси, взуття знімали, а треба було бруківку жбурляти!».
Я вже писав про те, що ситуація в Білорусі радикально відрізняється від української, повторюватися не буду. Тому вирішив поговорити про причинно-наслідкові зв'язки в нашій нещодавній і не дуже нещодавній історії, які декому дуже не хочеться помічати.
Звісно, я викладаю своє суб'єктивне бачення, яке не є істиною в останній інстанції. Отже, далі я спробую викласти п'ять фактів, щодо яких у багатьох українців склалося хибне, на мою думку, уявлення про причини і наслідки ключових моментів новітньої української історії.
Перший. Ні, Україна не стала незалежною завдяки Бандері та УПА. Це може не подобатися, але це факт. Ідеологія інтеґрального націоналізму бандерівців робила ставку на один спосіб звільнення України – загальнонаціональне визвольне повстання. Насправді незалежність України стала можливою передусім через шкурне, еґоїстичне бажання еліт УРСР роздерибанити майно республіки. Тобто держава Україна створена не патріотичними повстанцями, а радянськими пристосуванцями. Але так, наявність в історії Бандери та УПА дещо вплинула на особливості суспільної думки та радянської гуманітарної політики в Галичині і, меншою мірою, на Волині.
Другий. Ні, наявність україномовної та націоналістичної Галичини сама собою не була запобіжником від реалізації «білоруського сценарію» в Україні. Суспільна думка переважної більшості українців у році так 1994-му була проросійською, чи точніше – прорадянською. Воювати за незалежність від України галичани б не стали. Якби справа була лише в цьому – проросійський уряд у Києві з радістю дав би автономію кільком областям або взагалі федералізував би державу. Значно більшим запобіжником від аналога Лукашенка були міцні, зокрема регіональні, олігархічні еліти, які вже утворилися в українській економіці. Звісно, Кучма міг спробувати їх знищити, але Україна набагато більша і складніша за Білорусь. Варто поглянути на мапу: у Білорусі тільки один меґаполіс, він же столиця, а по радіусу від нього – приблизно однакові за розміром і значенням обласні центри. Білорусь природно значно централізованіша. І це, зокрема серед іншого, посприяло її зросійщенню в радянські роки.
Третій. Ні, мова не рятує від диктатури, зокрема і проросійської. Таджикистан – країна таджицькомовна, російська мова погано зрозуміла більшості таджиків. Однак від самого проголошення незалежності ця країна є залежною від Москви бідною державою з диктатором при владі. Чи, може, азербайджаномовний та дуже націоналістичний Азербайджан – демократія?
Четвертий. Ні, 2014 року українці не скинули проросійську диктатуру. В Україні не було диктатури з 1991 року включно. Ані за часів Кучми, ані за часів Януковича. Нещодавно зустрів у коментарях на фейсбуку людину, яка всерйоз стверджувала, буцімто в січні 2014-го в Україні була гірша ситуація, ніж зараз у Білорусі. Насправді ні. Як на мене, це очевидно. Мені навіть дивно припустити, що хтось всерйоз вважає, ніби в січні 2014 року в Україні не було опозиції в парламенті, не було незалежних від влади телеканалів, уже десятки років не відбувалися незалежні вибори, а спецпідрозділи МВС були окремою кастою, яку десятиліттями плекав диктатор. Ну а щодо скидання, то сил «Самооборони Майдану» не вистачило навіть для того, щоб прорвати оборону міліції на Грушевського, не кажучи вже про захоплення урядових будівель. Чому втік Янукович? Чому він почав пакувати речі за три дні до розстрілів на Інститутській? Яка роль в цьому Путіна? Тут є лише гіпотези, але не точні відповіді.
П'ятий. Ні, Порошенко не створив армію з нуля і не врятував Україну від російської окупації. АТО почалася до приходу Порошенка на посаду глави держави. Армія ще до приходу Порошенка захищала аеропорти і військові об'єкти. Перше місто було звільнене від проросійських бойовиків напередодні складання Порошенком президентської присяги – це Красний Лиман. Нещодавно читав пафосний текст одного письменника, де описується, як путінські танки вже прогрівали мотори на кордоні, щоб іти на Київ, письменник навіть уточнює, що до вторгнення лишалися лічені години. Але Порошенко подзвонив у свої корпорації і швидко знайшов гроші на систему протиповітряної оборони над Києвом. Слід здогадатися, що систему ППО встановили максимум протягом години і вона одразу виявилася такою класною, що танки не доїхали навіть до Чернігова. Як ще Путін при цьому не застрелився – не знаю, це ж ціла система ППО! Гаразд, годі сарказму. Лише дуже наївна людина може повірити, що в липні чи серпні воювала якась «нова армія», не та, яка звільняла Красний Лиман. Як і в те, що Путін справді планував захопити Київ.
Прекрасно усвідомлюю, що все викладене вище може бути піддане сумніву та перевірці. Але також впевнений, що для багатьох наведені факти звучать просто неприпустимо, адже ламають чітку картину світу, до якої прив'язані їхні патріотичні почуття. Що ж, для таких людей працює чимало авторів, які підживлюють їхні переконання «правильними» аналітичними матеріалами. А всіх решту запрошую перевіряти, не погоджуватись, дискутувати. Так і має розвиватися відчуття розуміння суспільством себе, своєї історії та причинно-наслідкових зв'язків.