Я похвалюся: тричі був на весіллі в одного свого друга, львівського лірика. Взагалі-то він одружувався п‘ять разів, та от перші два весілля були раніше: перше за воєнних часів, друге в студентському повоєнні. Це я говорю про Василя Колодія (3.10.1022- 7.2.1992) – поета за небесним призначенням, знаного філолога, веселого, ставного, співучого красеня.
Не дивно, що в нього закохувалися і без віршів. А вже з віршами – то й поготів!
Якась уже така слава склалася про поетів-ліриків: серцеїди вони! Дівчат провокують своїми щемливими віршами, а ті вже за ними табунами – як тут не скористатися нагодою, як тут не закрутити голову, не пірнути у вир весни, коли навіть соловейки заохочують: цілуй, цілуй, цілуй її!
Проте Колодій був однолюбом. Не дивуйтеся, але це направду так: коли вже одружувався, то ніяких «лівих походів» собі не дозволяв, дарма його провокували спокусниці, їх не бракувало.
Із болем, із сльозами – воліли перетерпіти, перестраждати – але жити без нього. Воліли забрати дітей – і в гірку самотину…
Він дивувався, він ображався, він десятками писав вірші, де у своїй самоті звинувачував саме їх – вірних, але нездатних належно оцінити захмарну височінь його душі, принести в жертву своє марновірство.
Якось Василь нівроку розгнівався на мене, коли я, навизбирувавши рядки із його подібних караючих віршів, написав пародію: ви такі й такі, пішли від мене, то що мені лишається? Піднятися в небо лебедем, проспівати свою останню пісню, а потім впасти з височіні, щоб розбити об каміння груди? Ні, знаходжу такий хід в пародії – я таки повернуся на землю, щоб одружитися вкотре!..
Про тебе мріяв я, та не такою
Була ти поруч мене у житті…
І пальчики нервові в манікюрі
Мені промовили, що ми чужі…
Тут ми прощались. Ні, журби не треба…
Ще мить – і стихли кроки в далині…
Пригадую розлучення із другою дружиною – гарною і милою, світлою й дотепною – вони одружилися ще студентами, на заздрість однокурсницям. Вона з донечкою виїхала спершу до Луцька, потім до Варшави, до Берліна – точно не знаю, якими то зусиллями, але здається, ті перельоти здійснилися під крилом її нового чоловіка.
З третьою – тут уже і я був на весіллі – жили недовго: у неї виявилися якісь проблеми, несумісні із подружнім життям.
Четверта була гарна і звичаєва, геть закохана в нашого поета. І жили ж погідно, і двоє синків-соколят підростають – як тут вона поставила питання сторч: їду від тебе! Забираю одного, старший лишається з тобою!..
Василь до нас із Володимиром Лучуком: «Хлопці ви були моїми дружбами на весіллі, переконайте її, я даю слово виправитися!..» Як уже нам поталанило здійснити те благання – одному небу відомо. Але Тамара погодилася: оце тільки вас і послухаю…
Але через кілька місяців зникла зі Львова – таки не витримала. Ну, Василь знову до нас із Лучуком: рятуйте, це вже направду востаннє! Пізно, ото що поспівчували другові, випили з розпуки, він більше, але й ми добряче.
Я от намагаюся зрозуміти, чого так траплялося. Думаю, що то від Василевої сумлінності. Так, сумлінності – але надмірної, занудної, набридливої. Поясню це на прикладі із його редакторської праці – він вважався чи не найкращим у «Каменярі» стилістом, орфографом, логіком. Автор мав цілковиту певність, коли його книга потрапляла в Колодієві руки. Проте й натерпітися встигав. Ну ось таке: знаходить Василь у редагованому тексті приналежний до винятків випадок вживання певного звороту. Кличе автора:
- Чому ви неправильно вжили?
- Та є ж правило… - виправдовується той.
- Правило є, але ж це виняток!
І десь із чверть години тлумачить бідасі норму саме такого вживання.
- Зрозуміло? То повторіть!..
А той може й зрозумів, але повторити не годен. Колодій знову тлумачить недотямкуватому авторові те правило з винятком. Аж поки не закінчується та оказія мировою угодою в неподалекій кнайпі «Під вежею».
Подібне бувало і в стосунках із дружиною. Трапилося раз таке: ми виступали в робітничому клубі, нас кілька поетів. Йдемо додому – вже пізно, але ми розохотилися по якійсь чарці випити. Склалися на пляшку – але де? Пізній час, кнайпи закриті, до дорогого ресторану з нашими капіталами немає чого потикатися. «А йдімо до мене, - пропонує Василь, - тут недалеко».
Заходимо, вибачаємося, що пізно. Нічого, дружина щира й привітна, вона зараз організує на стіл. І раптом – Василів крик:
- Ти що за чарки поставила? Це мої найкращі друзі, у нас є кращі чарки, нам подарували на весілля!..
- Зараз, зараз, –вибачається дружина, – зараз, Васильку!..
Та ось все позаду – і Василь саджає нас за стіл, дружину біля себе – і такий вже добрий до нас, і так вихваляє Тамару за гарно накритий стіл, і взагалі за все ладне, що вона принесла в його життя.
Ну от, зосередився на весіллях – а слід же бодай щось сказати і про творчі набутки.
Творча дорога Василя Колодія була непростою. Ще перед війною вірші юнака з Вінниччини зачали з’являтися на шпальтах газет – районної, а відтак і обласної, і навіть київської. Його примітили, йому відкривалася певна лірична дорога. А тут уже війна, втеча з полону, окупація. Збереглося фото, де Василь із своєю нареченою сідають в бричку. Наречена, здається, – донька бургомістра. Не знати, чи справді так. Але невдовзі після війни – Василь Колодій у київській в’язниці. Знаю, що звідти він писав Павлові Тичині, Максимові Рильському, Володимиру Сосюрі. Наче останній посприяв. У всякому разі, коли ми з Колодієм були на одній республіканській нараді молодих літераторів, то він одного вечора, виділеного для спілкування з колегами, якось таємниче зник. Повернувся пізно, із стосиком паперів, які старанно переховав до своєї валізи. Потім утаємничив мене з Лучуком: то вірші Володимира Сосюри, ще недруковані, присвячені його Марії, яка відбувала сибірську каторгу за український націоналізм. Росіянка – а відбувала. Аж за роки й роки ті вірші були опубліковані – а тоді ми їх читали потай.
Василь Колодій писав легко й багато. У мене збереглося три його експромти, написані поміж довгими розмовами за столиком в дешевій кнайпі – це було, коли я ще парубкував, а він вдруге чи втретє розлучений, і нас гнітила самота.
Коли востаннє одружувався, то на весіллі були лишень ми з Лучуками: інтимне, своє товариство.
А перед тим була така історія. Обласна бібліотека організувала зустріч із поетами та митцями. Після зустрічі якесь невелике частування, а вже потім – у майстерні Емануїла Миська. А ще потім… Не знати, як було те «потім», відомо лише, що утворені в його вирі три пари вирішили поодружуватися…
А Василь таки вибрав гідну дружину врешті-решт. Головне – із здатністю терпіти, не приймати близько до душі його повчань – хай летять мимо вух, вони ж бо скороминущі, а життя таке коротке.
Далі писав багато. Перейшов на сонети, до яких раніше звертався спорадично, глибше зацікавився історією рідного краю, перекладав.
Ну а зараз – є меморіальна дошка на Шота Руставелі, є принагідні згадки. Годилося б здійснити посмертне видання – та для того потрібні кошти. Чи добре порозуміння з дирекцією «Каменяра», де Василь Колодій пропрацював кілька десятків років.
Бо ж як поет Василь Колодій вартий того, а може й більшого.