Львів був П’ємонтом, а став провінцією – саме так формулюється основна проблема Львова. Вирішення цієї проблеми є парадоксальним: парадокс полягає у відсутності парадоксу. П’ємонт і є провінцією, за формою і за суттю.
За формою: Італійське рісорджименто (буквально «відродження» у значенні «возз'єднання») було, фактично, поширенням влади Сардинського королівства (зі столицею в П'ємонті) на всю (майже всю) територію з італійським населенням. Відвоювавши сусідню Ломбардію і навічно пожертвувавши Франції в квітні 1860 року Савою і Ніццу (до речі, батьківщину Гарібальді), П'ємонтська держава почала приростати новими територіями - спочатку на півночі (Тоскана, Парма, Модена і Емілія-Романья), потім на півдні (Королівство обох Сицилій). 14 березня 1861 року п'ємонтський правитель Віктор-Емануїл проголошується в Турині королем Італії; на ознаменування цього акту Турин стає столицею держави. Тимчасовою столицею - через десять днів парламент королівства проголошує своєю майбутньою і «правдивою» столицею Рим; через чотири роки король перебирається у Флоренцію (на півдорозі до Риму), а ще через п'ять років, після седанської поразки Франції у прусській війні та виведення з Риму французького гарнізону, переживши кількагодинне бомбардування, Вічне місто стає столицею Італії.
А П'ємонт залишається одним з провінційних міст. Ідея власної метрополійності була принесена в жертву ідеї возз'єднання Італії.
Бо - це вже за суттю - ідея великої Італії (рівно, як і України) вимагає визнання столичності Риму (Києва) і, відповідно, реальної адміністративної підпорядкованості, тобто декларація великодержавної ідеї за необхідністю вимагає декларації своєї провінційності у цій державі, провінційності, зауважмо, - з доброї волі (щоправда, бути провінцією в Європі і бути провінцією в Євразії - «две большие разницы»). В цьому пафос і драматичність П'ємонту. Бути П'ємонтом - це усвідомлювати свою первинність і визнавати свою вторинність. Не здійснювати владу, а ініціювати, одухотворювати її.
Ідея виглядає блискуче. Проблеми, як завжди, починаються, коли ідея втілюється - великодержавна ідея є апріорі центричноорієнтованою, і реальний центр - далеким від вимріяного. Він сприймає свою центричність як даність, свою позицію - непомильною, а галицький ідеологічний натиск - як занадто претензійний (така природа нарцистичного розчарування, але про це потім).
Реальна Україна не надто нагадує вистражданий галичанами образ, але поки вектор її руху ще так-сяк спрямований в сторону цього ідеалу - в Галичині домінує надія (змішана, правда, із гамованою злістю нетерпіння). Але якщо вектор повертає в сторону Украины - Галичина переживає закономірне розчарування, відбувається масова втеча в свою галицьку інакшість, усвідомлювану як правдиву українськість.
Відповідно, самоіндентифікація львівської спільноти окреслюється двома амбівалентними векторами: або «галицьким» («львівським»), або «українським» («києвоцентричним»). Амбівалентність є характерною ознакою цих двох векторів: вони не перетинаються і не створюють спільного поля переживання. В різні періоди львівська спільнота переживає себе як переважно галицьку інакшість (вертепи, УПА і Франц-Йосип), або переважно українську соборність (романтика козацтва, Київська церква і «навіть Азаров почав говорити українською»).
У своїй амбівалентній ідентичності ми не самотні. Якщо глянути на мапу, то ця особливість є майже невід'ємною ознакою українських окраїнних територій: Закарпаття, Буковина, Одеса, Крим, Донбас. Похід донецьких на чолі з двічі прем'єром на Київ може нагадувати галицький десант початку незалежності, а сумнозвісний з'їзд в Сіверодонецьку - Галицьку Асамблею. Неоднакові за формою, подібні за ціллю (здобути через Київ Україну чи заявити опозицію йому), різні за метою: в одному випадку - боротьба за владу, в іншому - втілення ідей.
Зовнішнім маркером цих проектів є мова. Наростаюче домінування російської мови вказує на відступ «галицького» проекту, спадаюче - на його офензиву.
Але відмінність проектів значно глибша, бо по суті своїй дискусія йде не стільки про українсько- vs російськомовну Україну, швидше йдеться про різницю в усвідомленні базових потреб - а, отже, в цінностях.
Галицький вектор - це жертвування влади заради втілення ідеї європейськості (як її розуміють галичани) і нехтування матеріальною стороною буття («з нею ми раду дамо собі самі, лиш би ця влада не заважала»).
Натомість наші брати-антагоністи ідеї в чистому вигляді зневажають як такі і борються за владу як інструмент розподілу ресурсів (бюджет, квоти, відкати etc.)
Різницю в пріоритетах добре розумієш, коли перетинаєш Збруч зі сходу на захід. Відразу впадає в око зростаюча привабливість хатин і зростаюче погіршення доріг. Хати збудовані за власні кошти, дороги - за державні. Ми практично без бою віддаємо боротьбу за владу-бюджет-ресурси, здобуваючи додаткові кошти ззовні: зроблені мільйонами заробітчан вливання, бюджетом не контрольовані, створюють платоспроможний і незалежний від влади попит. Ця протозахідна модель створює передумови, де економічні гравці борються не стільки за владний ресурс, але за споживачів (протозахідна - це, звичайно, тільки потенційно західна, але рух у цьому напрямку вже означено).
Натомість боротьба за ресурси - це, по суті, архаїчно-рустикальна (якщо кому більше подобається - євразійська) гра з нульовою сумою: є певна сума благ і треба їх розподілити, а скільки не діли - більше не стане.
Тому інакшість галицького проекту не тільки і не стільки в мовному аспекті (це видимий і легко зауважуваний рівень) - різниця в різній природі «правильних» (тобто тих, що суспільством сприймаються - не обов'язково усвідомлено - як «правильні») економічних стосунків зокрема і «правильної» організації суспільства загалом.
Для ефективної боротьби за ресурси потрібна пірамідально-монополістична структура, що називається державно-монополістичний капітал. А боротьба за споживача створює незалежне від держави конкурентне поле, плюралістичне за означенням. Це, зокрема, пояснює, чому в Галичині нема олігархів, чому громадську думку формують Церква чи маргінальні деінде цивільні організації.
Різняться і слабкі місця обох проектів. Основною слабкістю донецького проекту є відсутність ідеології; «Росія» як ідеологія є в своїй основі вторинною і складно здобувати владу в Україні, декларуючи першість сусідньої держави. Натомість проект має партію, чого немає в «галицького». Це загальна слабкість Галичини - нездатність усвідомити, ясно висловити і добиватися своїх прагматичних цілей. У результаті галицький електорат стає легкою здобиччю патріотично забарвлених будівничих політичних пірамід, яким достатньо таємниче натякнути, що їх піраміда - єдина правдиво українська.
Бо галицьке бажання втілити заповітну мрію багатьох поколінь є таке масивне, що в своїй силі стає наївно неефективно. Жертвуючи прагматичними інтересами, галичани сподіваються на вдячність у формі прийняття своєї ідеї, а отримують палець біля скроні. Тому варто зменшити натиск і викликати тривогу втрати - хай втрати не Галичини як території, а втрати її прихильності. Галицький інтерес - не боротьба за якусь піраміду проти іншої, галицький інтерес - боротьба проти пірамід як принципу вертикального організації суспільства. Бо, власне, європейська горизонтальна модель організації України - найефективніша для Галичини. При цьому можна бути переконаним, що вона буде найефективнішою для інших регіонів України, але до цього вони повинні дійти самі - це їх клопіт, для галичан найважливішим аргументом має стати те, що так краще для галичан. Не надто переймається Черновецький, що внаслідок києвоцентричної моделі і закону «Про столицю» бюджетні гроші регіонів акумулюються у Києві і саме з цих грошей виплачуються надбавки столичним пенсіонерам і бюджетникам. Він може вважати, що київські пенсіонери кращі - але чи мусять так вважати галичани чи їх представники у вищій владі? Риторичне питання.
Тому найкращим аргументом за галицький проект мусить стати власний галицький добробут: якщо Галичина потрафить сама ефективно втілювати владу, то Україна стане українською (в метафоричному значенні). Для цього треба стати суб'єктом політичного і суспільного життя, для цього треба створити і підтримувати еліти, для цього треба сформулювати ідею і зробити зрілий вибір: замість емоційного приєднання - раціональну опозиційність, для цього треба відстоювати ідею через відстоювання інтересів, для цього відмовитися від електорального донорства во ім'я спасення України: «любімося як брати, числімося як юдеї». Для цього багато чого треба з того чого нема зараз. І багато чого не треба - з того, що є нині.
Галичина нагадує нарцистичного індивіда, що намагається через розширення свого Я втілити свої мрії. Вона зазнає «надзвичайну потребу в любові і захоплені зі сторони інших», її «характеризують очевидне і доволі цікаве протиріччя між завищеними уявленнями про себе і надзвичайною потребою похвал». Такі індивіди «характеризуються почуттям власних виняткових прав, фантазіями про всезнання і всемогутність, власної досконалості чи [швидше] досконалості ідеалізованого об'єкту; супутні афекти коливаються від духовного підйому (якщо завищена самооцінка підкріплюється) до розчарування, депресії чи гніву, (якщо уражене самолюбство)».
Нормальний нарцистизм веде до стійкого реалістичного відношення до себе. Патологічний нарцистизм, навпаки, супроводжується архаїчними вимогами до себе та винятковою залежністю від оцінки зі сторони інших і бідними об'єктними відносинами.
Родоначальник концепції психологічного нарцистизму Гайнц Когут виділив як зрілі форми нарцистизму - мудрість, креативність та гумор. Автори сподіваються, що саме з цих позицій і буде сприйнятий цей текст.
Фото зі сайту www.sevastopol.su