Кводлібет (з лат. quod libet — що завгодно) — жартівливий музичний твір, "зліплений" із різних популярних мелодій і текстів.
Цього року виповнюється 2113 років від народження Юлія Цезаря. Подія для України знакова, адже, якби не він, ми цілком певно жили б ще за місячним календарем. Саме йому ми завдячуємо цією віховою в розвитку західного людства подією. Недарма римський сенат, зваживши все на віки, по смерті Цезаря проголосив його богом (divus julius), відтак увічнюючи в релігійному, циклічному статусі, святкувати який належить щорічно й не рахуючи років. Утім ми рахуємо, бо вміємо. Хтось заперечить, що, мовляв, свято – не українське, дата – не кругла, сенат - не наша традиція. Але дивімось на світ широко, як патріоти (до речі, ось цікава вправа для тих, хто недостатньо вміє вимірювати час через відстань і цікавий до арифметики). Свято – наше, поки є люди, готові обстоювати його святковість чи бодай потверджувати цивілізовано чи безапеляційно його статус. Сенат – цілком собі функціональна модель для наших рад, а що ж є традиція, як не те, що з повагою вирощують зі школи. Що дата не кругла – цесправді найсильніший закид, але чи не пора вже нарешті зламати провінційний встид перед непарними числами.
Отже, з початком року, коли трудові й фінансові ресурси та планування ювілейних дат починають танцювати одне до одного, варто прискіпливо й критично переглянути списки – чи раптом про щось чи про когось не забуто. А ще, –що для Львова вкрай важливо, –чи кожне святкування й відзначення таки будуть атракційні для гостей міста (звісно, не можна забути й про участь у річних заходах IT-кластера, щоб і в інтернеті Львів був представлений гідно, як належить королівському місту). Звісно, оскільки Львів – місто, де з повагою ставляться до думки кожного мешканця, то й пропозицію кожного львів'янина щодо міських ювілейних проектів слід сприймати як нагоду далекойдучої традиції і виносити на територіальне голосування. Що більша кількість голосів, то більший масштаб і більше ресурсів на проект, а ініціатор стає організатором. Демократично, прогресивно, інклюзивно?!
Ясна річ, ровер винайдено, ґрунтовну енциклопедію персон і подій укладено, дати вивірено, і, певне, навіть місце для деяких поважних живих громадян заброньовано. (Є професіонали, які справді розуміються на справі і дбають за те, щоб пам'ять працювала справно і вчасно, в просторі і в календарі.) Адже місця, чи мапа пам'яті солідаризує нас як спільноту, пришвидшує сердечний ритм і прочиняє браму до справедливого майбутнього, де ні про кого, ні про що немає білих плям.
Єдина заковика з цими ювілейно-круглими святкуваннями, що їх переважно роблять не ті люди, кому святково (бо свято – робота) для тих, хто в неювілейний рік забуває святкувати. Хоча ж пам'ять – не гумова і потребує стимулів, мотивації: забувати, аби пригадувати.
Але можна й поуявляти: місто – не держава і може дозволити собі розслабитись (хоча б на кілька років), дослухáтись особистих емоційніших історій живих городян (як-от, в такому оповідному вигляді чи такому поетичному календарі) і святкувати не так надінтерпретацію, а в інтимно-драматургійний спосіб – як нагоду, яка впізнається як свято.
І хто був би проти? Хіба божественний цезар.