Днями у львівському інтернет-середовищі промайнула одна не надто цікава, однак, на жаль, доволі знакова публікація. Це інтерв'ю пана Остапа Дроздова для інтернет-видання “Polemika”.
Мою увагу цей текст привернув спочатку двома нюансами — висловами пана Дроздова щодо голоду, який спіткав Радянську Україну на початку 1930-х років, та паралельною у часі хвилею фейсбук-обурення з приводу неповаги, виказаної представниками комуністичної партії до вшанування Голодомору у Верховній Раді. Мені здався аж якось надто дивним той факт, що стандартна поведінка “комуністів” викликала певні громадські протести, тоді як ще більш цинічне висловлювання пана Дроздова не лише не удостоїлося подібної реакції. Навпаки, його інтерв'ю відзначили перепостами та схвальними коментарями, часом навіть тих самих людей, що обурювалися нелюдськістю “комуняк”.
Прочитавши інтерв'ю ще раз, аби зрозуміти, чи не закралась у мою оцінку якась помилка, я жахнувся ще більше. Неприємне відчуття від зіткнення з такими негарними речами, як цинізм, інфантильність чи глупота, посилювалося ще й усвідомленням того, що ці речі є типовими та симптоматичними для сучасного Львова. Тому я вирішив винести інтерв'ю пана Дроздова на ширше обговорення. Варто при цьому зауважити, що конкретні думки тележурналіста тут розглянуто насамперед як приклад більш загального дискурсу.
Про прагматичний патріотизм
Отже, що такого вартого уваги та наголосу (у негативному, звісно, сенсі) міститься, на мою думку, у тезах та висловлюваннях пана Дроздова? Свої міркування львівський тележурналіст подає як суспільно-значущий аналіз, альтернативний усталеним кліше. Пан Дроздов пропонує читачам відмовитися разом з ним від банальних спостережень та стереотипів, а натомість піднятися на вищий та глибший від прийнятих рівень осмислення української реальності. Візьмусь, однак, стверджувати, що такої мети він не досягає. Тези пана Дроздова внутрішньо-суперечливі і за формою, і змістом.
Спочатку про те, що лежить на поверхні. Обіцяний “глибинний” аналіз від борця зі стереотипами видає на гора кілька мисленнєвих порухів. У чому вони полягають? Так, від самого початку пан Дроздов пропонує читачам зректися показного патріотизму. Його аргумент — “просто патріотизм” є нещирим, оскільки нема матеріального добробуту — відповідно, немає чим гордитися. Натомість “справжній” патріотизм полягає, за паном Дроздовим, у творенні успішного українського продукту, який не лише створить підстави для реального пишання, але й заразить усіх наразі вороже налаштованих. Тобто пан Дроздов пропонує українцям ніби тимчасово “підвішати” свій патріотизм, забути про нього і зайнятися конструктивною працею, а коли з'являться плоди цієї праці — увімкнути знову патріотичні почуття, але цього разу вже небезпідставно.
Збережу наразі закиди у банальності подібних висловлювань — вони ще згодяться. У цьому місці хочеться просто запитати: а навіщо взагалі здійснювати цю операцію з вимикання патріотизму? Адже суспільний сенс безпідставного патріотизму якраз полягає в тому, щоб полегшити цей процес переходу від неуспіху до успіху, щоб підтримати громадян у нелегкий період. Помилка пана Дроздова тут очевидна — неправильно окреслена проблема, неправильно обраний об'єкт нападок. Наголошуючи на негідних, егоїстичних діях чиновників, урядовців та усіх, хто має важелі суспільних перетворень, Дроздов доходить до висновку: слід забрати їхній останній прихисток — “показний патріотизм”, і тоді, мабуть, у них автоматично з'явиться мотивація до хороших вчинків на користь країни чи громади...
Таку увагу до очевидної нісенітниці я виявляю тут з наміром, оскільки вона показує рівень розуміння тележурналістом реальних суспільно-політичних процесів і, крім того, у ній імпліцитно містяться важливі риси його світогляду. Який насправді месидж криється в осуді показного патріотизму, подвійних стандартів та лицемірства? Як відомо, святе місце вакантним не буває. То що ж натомість пропонує українцям тележурналіст та суспільний критик? Які справжні цінності та суспільні орієнтири повинні допомогти українцям гідно жити? Конструктивна нелицемірна програма пана Дроздова така: зрозуміти, що на світі є нації панів-вовків та нації рабів. Зрозуміти, що українська нація — це нація рабів (важливе уточнення: галичани меншою мірою раби, ніж представники інших регіонів), подолати цю свою негативну рису та стати цілісними, зайнявши гідне місце серед вовчих націй. Так, реальна, цікава, нестандартна, небанальна програма пана Дроздова у короткому переказі без посередництва розумних висловів (але з дотриманням оригінальної термінології) виглядає саме так.
Навчитися рухати вухами
Відсутність будь-якої критики чи протестів на адресу шановного тележурналіста змушує мене не задовольнятися аргументом очевидного “доведення до абсурду” (процес доведення, звісно, тут мінімальний), а продовжувати робити висновки. У цьому місці знову наголошу, що подальший аналіз насправді буде стосуватися ширшого кола схожих висловлювань, яких у львівському інформаційно-інтелектуальному середовищі, на жаль, не бракує. Отже, тепер про інші внутрішні суперечності соціальної філософії а ля пан Дроздов, які, можливо, лежать вже не на поверхні, а глибше.
Передусім у таких роздумах відсутній, власне, соціальний вимір. Коли пан Дроздов починає заперечувати різні непотрібні, на його думку, колективно-символічні явища типу патріотизму, то він не заміняє їх згодом аналогічними, але кращими, а взагалі відмовляється від посилань на символічно-суспільне поле. Він його насправді не потребує і не розуміє. Його основна точка співвіднесення — реальні люди, які, на його думку, втілюють чи, точніше, повинні втілювати в собі соціальні риси у своїй індивідуальній конкретності. Інакше кажучи, з таких думок витікає віра у те, що соціальне — це якась дуже певна, практично фізична ознака, властива кожній людині, як-от напіватрофовані м'язи вух. Якщо не лінуватися, можна довгою практикою відновити здатність цих м'язів до рухомості.
Аналогічно, вважає тележурналіст Дроздов та його однодумці, можна силою волі перевести свою соціальну поведінку з режиму лицемірства у режим абсолютної цілісності. Такий підхід демонструє віру в реальне існування ідеальної людини, що повністю, без жодної шпарини, слабини чи провисання втілює в собі якісь іманентні соціальні ідеали. Не в змозі осягнути надреальність символічного вони не бачать і різниці між реальним та символічним. Вони так само, як умовний радянський революційний комісар, ладні вимагати від українця \ селянина тут і зараз стати “новою людиною”. Наразі реальний пан Дроздов всіляко запевняє у своїй непричетності до радикальних політичних рухів, однак невідомо, що буде далі — а раптом “внутрішній вовк” спонукає до рішучих дій? Рука потягнеться до маузера?
Дроздов vs Мамардашвілі
Відповідно, руйнівники стереотипів а-ля пан Дроздов взагалі не розуміють суті тих явищ, які намагаються руйнувати. Заявляючи, що “справжній” патріотизм не може бути безпідставним, телеінтелектуал відважно вступає у полеміку з величами думки. Наприклад, із філософом Мерабом Мамардашвілі, який окреслював такі феномени суб'єктивного життя людини, як совість, гідність чи милосердя, власне, як дискурсивні структури, що за визначенням не потребують жодного узасаднення. Аналізуючи ці феномени, грузинський філософ робить висновки прямо протилежні до псевдо-логічних силогізмів пана Дроздова — якби конституювання патріотизму чи совісті у людській суб'єктивності вимагало якихось конкретних причин, то патріотизм чи совість мали б початок і кінець. А таке припущення, погодьтеся, заперечує будь-який сенс патріотизму чи совісті як таких. Якщо А, то і Б — якщо патріотизм повинен мати підстави, то він нічим не відрізняється від психобіологічних імпульсів та станів – таких як страх, ейфорія, ситість чи бажання сходити до туалету. Відтак образ соціального, образ людського суспільства у викладі пана Дроздова виглядає доволі бідно та примітивно, я б навіть сказав, карикатурно.
У пошуках користі
У цьому і полягає убогість дроздовської критики дій нового Папи Римського — в нерозумінні суспільної важливості символічного жесту. Намагаючись виглядати досвідченим прагматиком, Дроздов запитує — яка користь від того, щоб помити ноги хворим дітям? Правильно — жодної. Подібно він намагається переосмислити постать Тараса Шевченка: для вас це символ, а для нього – власник дорогих брендових рукавичок. Така бравада нагадує мені юнацький цинізм одного з моїх однокласників. У відповідь на прохання вчительки іноземної літератури змалювати образ Раскольнікова, той не став іти протореним шляхом розписування складності психологічного портрету. А нахабно заявив, що ніякої підкладки в цьому образі немає — є просто те, що є — бажання збагатитися у легкий спосіб. І все.
Анти-Гоббс
В юнацькі роки таке хизування цинізмом є ознакою розуму, спраглого самостійності. Ознакою чого воно є у дорослої людини, яка претендує на публічну роль? Ні, справді, в чому сенс представлення Шевченка успішним селф-мейд-меном, а не громадянським поетом? У тому, щоб дати українцям радикально іншу рольову модель? Модель чого? Модель людини, котра зневажає суспільні цінності та переймається лише своїм добробутом? Модель ідеального учасника війни всіх проти всіх? Пан Дроздов упевнений, що українці зараз потребують саме цього — відсторонення, боротьби за виживання, а не взаємної підтримки та солідарності?
Мабуть, пан Дроздов надихається (стереотипом) образом успішного прагматичного американця. Однак чи добре він знає історію США та країн Західної Європи, якщо думає, що ці держави завжди надавали своїм громадянам матеріальний добробут і комфорт? І що там не існує безпідставних громадянських цінностей? Наскільки Дроздов — такий-от анти-Гоббс —не завдає собі клопотів із послідовним осмисленням своєї позиції, видно із разючих суперечностей, які він собі дозволяє. Адже, крім юнацького цинізму шевченківських переосмислень, в його інтерв'ю ми надибуємо і спроби стати у тверезу поставу, підкріплені рекомендацією прочитати «Листи до братів-хліборобів» Липинського, “який дуже влучно написав, що українці мають антигромадянський, егоїстичний інстинкт, повну безпринципність, байдужість, безідейність і «тупу ненависть до самих себе». Про код раба краще й не скажеш”. Справді, про пана Дроздова та його рольові моделі ліпше і не скажеш!
Якщо хтось ще сумнівається в адекватності такого порівняння (яке, звісно ж, стосується не українців, а самого майстра “прямих текстів”), нехай перечитає той абзац інтерв'ю, у якому подається оцінка українців, що загинули внаслідок Великого голоду. Зверхність пана Дроздова до нещасних людей, яких спіткала трагічна доля, навіть жахає. Дуже хочеться здійснити простий тест — закинути його фізичне тіло у ті самі умови, які спіткали жителів Радянської України: з усіма жахіттями сталінської машини насилля, хаосу та смерті, аби перевірити на міцність його надлюдську сутність пана-не-раба.
Як магічним чином перетворити суспільство на дитсадок
Однак до усіх дурниць, висловлених в інтерв’ю, варто таки уважно прислухатися — адже вони є чудовим зразком загального стилю осмислення себе та свого місця у житті, поширеного сьогодні, принаймні у нашій країні (хоча, судячи з усього, не тільки). В чому особливості цього стилю? Власне, у відсутності чітких символічних силових ліній, у бідності категоріального апарату, у вузькості горизонту, в етичній розслабленості. Ідентичність та світосприйняття тут вибудовуються на основі доволі випадкових моментів, визначальну роль при цьому відіграють не особливі символічні структури, а ефектні культурні значення, які приваблюють суб'єкта своєю ефектністю, яскравістю, тимчасовим враженням, миттєвою асоціацією. Роль символічного зведена до мінімуму через непотрібність/нецікавість, тоді як скріплюючим розчином слугують саме психобіоімпульси, передусім головний з них — інфантильний егоїзм. Це так само, як ніби замість повноцінних автомобілів люди почали нашвидкуруч будувати примітивні візки, обклеєні глянцевими картинками, блискучими предметами та дитячими іграшками. Рушійна сила тут одна — вниз з гірки.
Важливо, що я аж ніяк не критикую такий спрощений тип ідентичності — усі люди різні, і кожен має право на свій фешн. Проблема, як на мене, починається тоді, коли такі візки починають претендувати на роль громадського транспорту (дозволю собі підкреслити вдалість цієї метафори саме у львівському контексті). І ще півбіди, коли особи з таким типом світогляду починають тягнути на себе ковдру спільного публічного дискурсу (цим самим знищуючи його так само швидко, як пожежа – пшеничне поле). Головна проблема починається, коли ці претензії вдаються, коли публічний дискурс приймає в себе цю особу як повноцінного гравця. Образно кажучи, дискурс пана Дроздова — це троянський кінь, примітивний вірус, який швидко і якісно нищить суспільну операційну систему.
Якщо скористатися теорією Жака Лакана, відсутність співвіднесення з Символічним означає перебування в Уявному. Уявні феномени можуть бути дуже цікавими для індивідуального споглядання, але поставити суспільні цінності лише на фундаменті Уявного неможливо. Як неможливо побудувати суспільство із самих лише дітей дошкільного віку, для яких гора піску може бути будинком, дерево — драбиною у небо, камінь — хлібом, вода з калюжі — молоком. Дитяча уява — це прекрасно, але має бути ще щось, чого немає у пана Дроздова.
Гадаю, у пана Дроздова є хист до вигадування героїв коміксу. Його уявні об'єкти — нації-вовки, мультикультурні міста, псевдо-ніцшеанські велетні, ворожі столиці, самовпевнені поети у дорогих рукавичках — чудовий матеріал для графічних казок (журналістка, котра готувала інтерв'ю, теж це помітила, як свідчить одне з її питань, сформульоване на матеріалі епопеї “Володар кілець”). Однак вести сюжет, ткати історію для такого коміксу я б уже пану Дроздову не доручив. Для початку я б йому дав прочитати того ж таки “Володаря кілець”, “Гаррі Поттера”, “Пригоди Тін Тіна”. Якби експеримент проходив успішно, то можна було б також підсунути йому “Бравого вояка Швейка”, а потім “Людину без властивостей” Музіля (для людини, яка намагається говорити про культуру довоєнної Центральної Європи, Музіль — це обов'язково!), Кафку теж було б непогано і, звісно ж, Бруно Шульца. Коли б таке читання переросло у сумлінну працю (а з культурними смислами можна і потрібно працювати), коли б пан читач почав самостійно проводити зв'язки та паралелі між різними героями, різними книгами, різними світами, коли б вигадані герої почали наповнюватися духом і помалу оживати, самостійно розмовляти з читачем, тоді можна було б перейти до наступної порції живильної лектури — тоді можна було б взяти до рук Івана Франка, Лесю Українку і, нарешті, Тараса Григоровича.