Тиждень у кастрованому війною і воєнним станом політичному житті України розпочався з інтерв'ю спікера Верховної Ради Руслана Стефанчука. Одне із ключових запитань, адресованих голові ВР, стосувалося дата проведення наступних парламентських виборів. Формально вони заплановані на 29 жовтня 2023 року, але, зважаючи на ситуацію на фронті та в Кремлі, війна навряд чи завершиться настільки швидко, щоб забезпечити повноцінний виборчий процес. Тож що далі, то більше з'являється експертних і не дуже думок про те, коли ж і як будуть проведені наступні вибори народних депутатів.
Зокрема, почали з'являтися чутки про те, що десята в історії незалежної України Верховна Рада може бути обрана прямо під час війни. Теоретично в цьому немає нічого неможливого – заборона проводити вибори в період дії воєнного стану не записана в Конституції, яку не можна змінювати в цей особливий період. А законодавство змінювати можна. Але на такий крок українська влада навряд чи піде – занадто вже різким виглядатиме це рішення, особливо на тлі процесу євроінтеграції України, яку сама ж Україна намагається прискорити. Проведення сумнівної якості виборів у такій ситуації, м'яко кажучи, не допоможе нашій державі стати членом Євросоюзу, а от віддалити – цілком здатне.
Тому Стефанчук у відповідь на запитання про наступні вибори до Верховної Ради відповів чітко – під час дії воєнного стану їх неможливо організувати, і зі законодавчих, і з цілком практичних причин. А оптимальним, на думку спікера, варіантом є обрання наступної Верховної Ради відразу після завершення війни. (Чи принаймні скасування воєнного стану, бо війна в тому чи іншому форматі – скажімо, як у період 2015–2022 років – може тривати ще не один рік чи навіть десятиліття.) І отут є про що поговорити.
Проведення виборів у мінімально можливий згідно із чинним законодавством термін – позачергові, наприклад, вимагають усього 60 днів підготовки – означатиме одну просту річ. На цих виборах українці голосуватимуть не за майбутнє, а за минуле. Точніше – за тих, хто переможе у війні. (Звісно, йдеться про перемогу України в нинішній війні. Бо після поразки про які вибори може йтися…)
І це певною мірою навіть логічно. Уже півтора року в Україні немає політичного життя. Припустимо, що війна триватиме ще рік. Це вже два з половиною роки. За цей період і в мирний час ситуація на політичній мапі України встигає змінитися досить-таки кардинально, що вже казати про буремний воєнний час. І якщо мешканцям західної частини України простіше, бо партії, які обирали ці регіони, так чи інакше збереглися, нехай і не всі – то на Сході ситуація зміниться до невпізнанності. Ті партії, яким надавали перевагу східняки, просто зникли з політичного горизонту (або тому, що заборонені, або через зміну політичної парадигми). Кого обирати цим, немаленьким в електоральному плані регіонам? Або героїв війни, або тих, хто закликатиме до примирення з Росією. Ні той, ні інший критерій до майбутнього України не має жодного стосунку.
Але в цьому ж принципі, який залюбки використають усі політичні сили – і передусім зі зрозумілих причин влада, – є один великий недолік. Як уже було сказано, це голосування за минуле. За те, що було на війні. Україні ж після завершення цієї війни треба буде будувати по суті нову країну, нарешті українську і, ймовірно, європейську. А для цього українці мають отримати в руки не просто фотографії тих, хто воював чи волонтерив, а політичні програми старих і ще більше нових партій. Нових насамперед, бо електоральна мапа України після війни зміниться до невпізнанності – починаючи з того, що партія влади після низки довоєнних скандалів та появи в її складі зрадників уже під час війни переживатиме процес кардинальної трансформації. Але голосувати за нові «нові обличчя», нехай вони і будуть відзначені державними нагородами (цілком заслуженими, до речі), – контрпродуктивно. Українці уже стільки разів голосували за імена, а не за програми і принципи, що пора було б і навчитися.
Крім того, після війни ситуація в Україні в принципі не буде схожа на ту, яка була ще 23 лютого 2022 року. Зникне чи майже зникне російський напрямок, на якому жила і процвітала купа партій. Також невигідною стане позиція «какая разніца», бо зараз є і після війни провідною буде ідея євроінтеграції України. Тож партіям, щоб виділятися на тлі інших старих чи тим паче нових назв – доведеться, як у нудному Євросоюзі, учитися конкурувати в реальному ліво-правому електоральному форматі. 30 років в Україні усе було зрозуміло – ти або за проукраїнські, або за проросійські партії, або за партію тих, кому все одно, як називається вулиця, головне – щоб була освітлена. У повоєнній Україні такого вже не буде. Навіть залишки ОПЗЖ, які, безперечно, намагатимуться пролізти в Раду-Х, уже не педалюватимуть тему дружби з Росією настільки відкрито, як це було до війни. Зокрема й тому, що кількість прихильників такої ідеї серйозно зменшиться – через смерті, еміграцію та зміну політичної позиції.
Отже, для того щоб дати українським партіям ожити/народитися і провести повноцінну роботу перед виборами – їх необхідно відкласти, скажімо, на 9-12 місяців. Це не такий великий строк, як здається. Якщо відразу по війні обрати Раду за принципом «хто воював і волонтерив», а потім виявиться, що ця Рада зовсім не відображає реальних настроїв населення (які проявляться згодом, за кілька місяців після таких виборів) – то чекати доведеться чотири роки. Чи не краще почекати рік, щоб обрати якісніший і реалістичніший парламент?
Але в цьому варіанті є один мінус – він вигідний опозиції і тому невигідний владі. Бо вибір населення через 12 місяців, а не два, ґрунтуватиметься уже не на героях війни, а на тому, що відбуватиметься в країні протягом цих місяців. А відбуватимуться, мабуть, не дуже приємні речі. Це ми зараз живемо фактично за рахунок західних партнерів – бо усім очевидно, що інакше ми не виживемо, економіка в часи війни, навіть такої локалізованої територіально, як наша – просто недієздатна. Після війни ж Україна змушена буде заробляти собі на життя самотужки. Не без підтримки Заходу, але вже самотужки. А коли почнуться перебої з пенсіями і зарплатами, коли почнуть рости долар і ціни – якою буде реакція суспільства? Цілком зрозуміло, що антивладною.
З іншого боку, і затягувати з обранням нової Ради теж не можна. Нинішня, монокоаліційна, навіть у часи війни продемонструвала, що найкращим в її історії днем буде день завершення повноважень. А втрачати дорогоцінні місяці в умовах процесу євроінтеграції (який до кінця війни навряд чи завершиться) – це дуже дорого.
Отже, якщо не зважати на суб'єктивні причини у вигляді бажань влади та опозиції чи об'єктивні на кшталт організації виборів у низці постраждалих від бойових дій регіонів та для великої кількості біженців, які можуть і не повернутися додому (про це раніше логічно говорив перший віцеспікер Олександр Корнієнко, наголошуючи на терміні «4-5 місяців після скасування воєнного стану») – для найоптимальнішого з точки зору майбутнього України проведення наступних виборів до Верховної Ради політичним елітам треба буде консолідовано знайти точку перетину двох графіків: «темп післявоєнних реформ і відбудови», який очевидно з часом буде знижуватися, і «розвиток повноцінного політичного життя». У тій точці, де українці, з одного боку, уже зможуть більш-менш адекватно розібратися в потенційних учасниках виборів та їхніх повоєнних програмах, а з іншого – ще не почнуть впадати в депресію від того, що Україна за два-три тижні не перетворилася на члена ЄС з відповідним рівнем життя, і має бути обрана нова Верховна Рада України.
Причому справді нова. У якій вперше партії мають бути поділені не за старими принципами, а за класичним капіталістичним форматом політичного спектру. Щоб люди йшли на вибори обирати не «українську Україну, інтегровану в Європу» (це має бути основою для всіх політсил) чи «російського сателіта з двома державними мовами і російським бізнесом» (а це має зникнути назавжди) – а за ті чи інші погляди на розвиток економіки, трансформацію системи освіти, зміну пенсійної системи тощо. Українці повинні перестати обирати між Україною і Малоросією, а мусять навчитися визначати, яке саме життя в Україні майбутнього хочуть бачити. І бажано уже з Ради-Х – першої повоєнної.