Організований «Свободою» День гніву закінчився побоїщем. Під час штовханини з правоохоронцями один із протестувальників застосував бойову гранату. В результаті троє бійців Національної гвардії загинули і більше ста отримали осколкові поранення. Щось подібне неодмінно мусило статися – не цього, то іншого разу. Екстремізм, яким накачують суспільство деякі політики, рано чи пізно повинен був дати криваві сходи.
І я не я, і граната не моя
Президент наголосив на відповідальності організаторів мітингу під стінами Верховної Ради. За словами Порошенка, загиблі нацгвардійці стали «жертвами провокації недалекоглядних політиків, яким потрібно 2-3 додаткових мандати в районній раді». За інформацією МВС, гранату пожбурив свободівець Ігор Гуменюк, боєць батальйону «Січ». Його та ще кількадесят учасників мітингу затримали того ж дня.
«Я прямо звинувачую Олега Тягнибока і його партію», – заявив міністр внутрішніх справ Аваков. В МВС повідомляють, що кількох партійців, зокрема Тягнибока, вже викликали на допит. Утім, самі свободівці брати на себе відповідальність не поспішають. «Провокація, яка відбулася в день голосування змін до Конституції, вигідна владі, і саме влада відповідальна за це», – стверджує нардеп-свободівець Олег Осуховський.
Що стосується Ігоря Гуменюка, він справді належить до свободівського середовища. Зокрема, він фігурував на агітаційних білбордах хмельницької «Свободи», а ще два роки тому «світився» на партійних заходах у Кам‘янці-Подільському. Також він є членом молодіжного об‘єднання «Сокіл», яке вважають сателітом «Свободи». Проте зараз від Гуменюка відхрещуються і у «Свободі», і у «Січі».
У батальйоні заявили, що Гуменюк перебував в процесі звільнення за власним бажанням. У партії посилаються на закон, відповідно до якого, працівники МВС (до якого структурно належить батальйон) не можуть бути членами політичних сил. Тож на момент кидання гранати Гуменюк справді міг не мати формальної належності ані до «Свободи», ані до свободівського батальйону. Втім, частина відповідальності за бійню під ВР, безсумнівно, лежить на «Свободі».
Посієш вітер, пожнеш бурю
Головною фішкою «Свободи» завжди був радикалізм. Саме радикалізм колись вивів Тягнибока зі складу «Нашої України», але він же і повернув його до парламенту 2012 року. На фоні занепаду помаранчевих сил вольові хлопці з Галичини здавалися тими, хто зупинить комуно-регіональну навалу. І «Свобода» старанно плекала цей імідж, поступово здобуваючи електоральні симпатії.
Завдяки войовничій риториці, «Свобода» отримала у розпорядження цінний людський ресурс. Довгий час це була чи не єдина партія в Україні, яка могла зібрати кількатисячний мітинг, не залучаючи проплаченої масовки. Причому прихильники «Свободи» були готові не лише стояти під сценою, вимахуючи прапорами, але й битися. Сутички 9 травня 2011-го у Львові, «мовний майдан» 2012-го… Протестний потенціал «Свободи» зростав, як на дріжджах.
Але партійне керівництво, використовуючи бандерівську риторику, не хотіло собі бандерівської долі. Тому на практиці радикалізм «Свободи» рідко виходив за межі дрібного хуліганства. Штовханина у Верховній Раді, поливання політичних опонентів різними речовинами – не більше. Проте радикалізована молодь уже хотіла більшого. Конфлікт стався на Майдані, коли свободівська молодь рвалася до бою, а Тягнибок закликав не провокувати силовиків.
Радикалізм неможливо вгамувати партійним наказом. Тим більше, коли ідеологія та риторика партії цей радикалізм провокують. Тому рано чи пізно «Свобода» мусила вляпатись у неприємний інцидент, пов‘язаний з «революційним» насильством. Передісторія кривавого Дня гніву почалася у жовтні 2014-го. Тоді під час протестів біля ВР син мажоритарника від «Свободи» гамселив ланцюгом правоохоронців. А рік по тому інший свободівець прийшов на мітинг з гранатою.
Звичайно, важко уявити, що Гуменюк отримав відповідний наказ від партії. Гуменюк, може, і схожий на Лемика, проте Тягнибок – не Коновалець і не Бандера. Судячи з реакції, партійне керівництво було ошелешене не менше, ніж решта громадян. Але так чи інакше, у даному випадку «Свобода» зіткнулася з наслідками власної політики. Та й не лише «Свобода», але і все українське суспільство, яке роками толерувало радикальних популістів і навіть видавало деяким з них квиток у велику політику.
Культура безвідповідальності
По-справедливості, провина лежить не лише на «Свободі», але й на всіх партіях, партійках, організаціях і окремих діячах, котрі пропагували радикальні ідеї та екстремістські способи політичної боротьби. Зрозуміло, що в більшості випадків їхні дії зазвичай не підпадають під статті кримінального чи адміністративного кодексу. Проте моральної відповідальності це аж ніяк не скасовує. Однак ані «Свобода», ані інші понести цю відповідальність не готові.
Та це не дивно. За десятки років свого існування український націоналізм виплекав у собі дивовижну культуру боротьби. Але в спадщині Бандери, Донцова, Стецька чи Коновальця годі шукати культури державницької відповідальності. Апостоли українського націоналізму знали, як вести героїчну боротьбу проти чужих держав, проте їхній державницький досвід вичерпувався теоретичними розвідками та символічними деклараціями.
Тому українські націоналісти не звикли зважати на те, які наслідки їхні дії матимуть для суспільства і держави. Звідки одвічним партизанам знати про таке? «Душу й тіло ми положим за нашу свободу», – на цьому горизонт планування закінчується. Далі, відповідно до популярного міфу, має настати щастя: «Чорне море усміхнеться, дід-Дніпро зрадіє», і далі за текстом. Пожбурити гранату, а далі будь, що буде.
Як і славні попередники, Тягнибок добре знається на партбудівництві та боротьбі з конкурентами. Але, потрапивши у велику політику, «Свобода» залишилася партією, яка не бачить нічого далі останньої барикади. Зараз, коли суспільство перенасичене радикалізмом, досвідом насильства і незареєстрованою зброєю, слогани можуть по-справжньому калічити і вбивати. Причому не лише «ментів», а й тих, кого радикальна риторика штовхає до екстремізму.
Однак не схоже, щоб самі націоналісти зробили якісь висновки з трагедії. Скоріше за все, Гуменюк стане для них або провокатором, завербованим ворогами нації, або в‘язнем сумління, який пожертвував собою заради революційного чину. Для обох випадків можна легко підібрати пару цитат Бандери і закрити питання. А от чи зробить висновки українське суспільство?